Розділ 10. Друга ніч

Весняні пташки відспівали звабливі пісні своїй коханій парочці та полягали спати. А Тимур Буянов невтомно крутився на кухні, наче студент у двадцять літ. Його дорога гостя, чи господиня, вже добре відпочила у теплій ароматній ванні. Вона підсушила золотаве хвилясте волосся і в махровому халаті свого безголового радника вийшла до кухні скласти йому компанію. Адвокат відчув на собі її ніжний погляд, повернувся та застиг від блаженних думок:

– Господи, яка ж ти гарна, пташко моя! Як я взагалі ці дні без тебе прожив?

Кіра хотіла йому допомогти, але Тимур навідріз відмовився. Мабуть, в ньому заговорили егоїстичні чоловічі гени й він не побажав відчути насолоду від тісного контакту під час приготування вечері. Ну, що поробиш? Чоловіки... Вони хочуть: як краще, а виходить: як завжди!

– Ні-ні! Прошу тебе, зіронько: я сам. Відпочивай! Ти ж хотіла все, як минулого разу? – пустотливо закусив губу Тимур. – А тоді я все подавав сам.

– Але ж минулого разу мене трясло від холоду, а наразі я так розніжилась у пінці, що ніяк не зможу повторити той мандраж, – танула від щастя дівчина.

– Не треба мандражу. Ось, уже все готове, – накладав у тарілки смаколики адвокат, а в повітрі дійсно висів неймовірний аромат підсмаженого бекону та збурював шалений апетит і Тимур додав: – Сьогодні корнішончики ще менші. Я навіть не шукав, самі знайшлись...

Буянов виглядав наразі наче молодий баран, якому показали його овечку. Або як юний півник серед курочок чи перший пролісок, що виліз з-під снігу та побачив яскраве сонце. Ну, якось так! Маленька мудра дівчинка Кіра зовсім не заважала йому сяяти та упиватись власним щастям і блаженством. Вона щиро раділа піднесеному настрою Буянова, що звісно передавався їй на відстані. В якусь мить колібрі не витримала всього, що пам’ятала з останніх днів і, в порівнянні з цим вечірнім благополуччям, на її смарагдових оченятах виступили слізки. Тимур блискавично відреагував та збентежено попросив:

– Не плач, будь ласка. Я більше ніколи не буду аж такий дурний. Просто тоді біля будівлі суду мені зустрілись давні відморозки і я дуже за тебе злякався...

– Ох, мій безстрашний адвокате! Навіщо ти боїшся того, що ще не сталося та сам робиш з нами страшні речі? Ми ж все одно не зможемо більше розділитись. Це наче різати по-живому. Зрослись ми з тобою неймовірно міцно. Як ти цього не розумієш? – скинула слізки Кіра.

Від її мудрих слів Тимуру аж дух перехопило. Він піднявся, обійняв її ззаду і пригорнувся, наче дитина:

– Прости безмозкого старого! Ти права: ніколи не зможемо розділитись. Ну, хіба разом з життям. Давай швиденько поїмо і я молитиму твого прощення.

– Як для старого: ти зовсім дурне, але немислимо кохане! – зітхнула Кіра і не знаходила в серці жодної образи.

Вони напхалися смаколиками так, що вже майже животи боліли. Бо кілька днів, від страждань, кожен у своєму кутку про їжу зовсім забув. Тимур склав посуд до машини та все ретельно протирав і зволікав з «вибаченнями». Він розумів, що дуже завинив перед своєю маленькою колібрі й мабуть, соромився своїх невиправданих дій.

– Моє хазяйновите щастя, щось натякало на вибачення? – не стрималась Кіра.

А Буянов заплющив у блаженстві очі, зітхнув та зовсім по-дитячому зізнався:

– Мені без тебе жити не хотілось. Коли прогнав, здавалось, що помер. Але варто тільки подивитись, почути, подихати з тобою одним повітрям і я стаю зовсім маленьким та хочу бавитись, мов немовля...

Тоді його пташка обережно взяла Буянова за руку та сама повела до їхнього раю. Вона скинула з шовкових плечиків його халат, пригорнулась до міцних гарячих грудей і від насолоди заплющила очі:

– Ось тут, біля цього серця, я хочу прожити решту свого життя і ніхто на світі мені нічого не зробить. Навіть ти не зможеш більше мені відмовити... Як страшно було думати, що втратила, що це кінець. Навіщо воно таке величне і нестерпне - наше Щастя?

Тимур припав до її тіла та відчайдушно шепотів:

– Не знаю, моя крихітна богине. Я весь час пригадую, як зустрів тебе там у дворі та запитую: а що якби не вийшов? Ким би я зараз жив? Кого б кохав немов божевільний?

– Мене! Я все одно прийшла б до тебе, – звабливо посміхнулась Кіра...

...Через деякий час блаженний від насолоди та мрій про майбутнє чоловік притих і не рухався.

– Мій котику, ти спиш? – спитала Кіра.

– Ні. Просто намагаюся запам’ятати цю прекрасну мить. А може вона стане доленосною? – урочисто промовив Тимур.

– Ви в мене такий мрійник, адвокате! – попестила вустами його груди Кіра.

– А я уже й не адвокат, – не стримався він.

– Чого це? – здивувалась дівчина.

– Та покинув я ту дурну роботу. Не хочу оглядатись і тремтіти за наше щастя. У мене є диплом магістра права і я можу спокійно викладати. Наприклад, у тебе в КПІ.

– Коханий, але ж ти так любиш свою професію й рятувати невинних. Може ще подумаєш про це? – лягла на животик Кіра і пригорнулась до його грудей.

– Не хочу. Я тебе кохаю єдину в світі. І найбільша насолода для мене – це захищати наше щастя. Навіщо мені всі ті люди? – тихенько пестив її спинку чоловік.

– Тобто ти зранку вже не побіжиш до суду чи в тюрму? – недовірливо допитувалась Кіра.