Розділ 9. Прозріння

Кілька днів Тимур байдикував без діла. Колеги ввічливо, з подачі шефа, не турбували його навіть дзвінками. Розрахунок був простим: кожен професіонал інколи зморюється від тяжкої праці та переживає кризу. Але ж потім він неодмінно засумує за своєю улюбленою роботою та й повернеться працювати, з особливим натхненням. Та цього разу грамотії-адвокати помилились, бо сумував Буянов лише за Нею... За рученьками, що так щиро обіймали; за оченятами, що танули у ньому; за серденьком, що безоглядно і віддано кохало...

Наразі Тимур відчував себе зачиненим у клітці звіром. Людиною, що власними руками зрубала дерево свого життя. Він рішуче сів у Мазду та скоро опинився під будівлею Кіриного гуртожитку. Буянов увійшов до вестибюля й почекав, поки його зупинить чергова. Але Тимур мав такий вигляд, що жінці й в голову не приходило його чіпати. Вона ж собі не ворог! Якщо до когось завітав столичний депутат чи, не дай Боже ревізор, він сам про це скаже. А краще: нехай іде, куди йшов.

– Я перепрошую, шановна! Не підкажете, як би мені побачити студентку Кіру Корабльову? – тихо спитав Буянов у жіночки, що намагалася його не бачити. Тільки тоді чергова зрозуміла, що Кіра знову кудись вляпалась. Інакше, чого б це нею цікавились представники закону? Вона кумедно виструнчилась та доповіла:

– А Корабльової, шановний пане, наразі в гуртожитку немає. Вона в лікарні. Я Вас проведу до нашої завідувачки. Ганна Василівна завжди на посту!

Буянов пропустив недоречність вислуги, бо почув біду про свою пташку. У радника миттю оніміли ноги, та він спокійно відповів:

– Завідувачка мені без потреби. Кіра у якій лікарні?

– Зараз подивимось. У мене тут все записано, – з розумним виглядом погортала жінка товстий журнал та відповіла: – Ось: десятого квітня, о другій ночі, швидка забрала Корабльову до неврології четвертої лікарні, що на Солом’янській.

Тепер Буянову затьмарилося в очах, наче йому теж була потрібна медична допомога. Та радник стримано сказав:

– Дякую. Наразі це все.

– Шатова, стій! Кому кажу, затримайся! Пану поліціянту необхідна інформація про Корабльову. Відповіси на його запитання, а потім підійдеш до мене, – гучно скомандувала чергова.

Це так вона спиняла високе розмальоване дівча, тих же років, що й Кіра. Та подивилася на Буянова оцінювальним поглядом і ще точніше визначила: звідки припхався до гуртожитку цей гість.

– Уважно слухаю Вас, агенте? Чи краще, пане підполковнику? – пожартувала дівчина.

– Ні те, ні інше, – відповів Тимур і миттю, за його словами, майбутня журналістка упізнала:

– Пробачте, раднику! Але ж я Вас лише телефоном чула. Щиро дякую, що Ви тоді допомогли моєму бойфренду. А Кіра, кілька днів уже в лікарні. Чогось посеред ночі розродилась істерикою. Ну, я їй швидку й викликала. Забрали лікувати. Ви знаєте, я намагаюсь викроїти час, щоб відвідати її. Але нам так багато задають, ніяк не виберуся. Ви, як побачите її, передавайте вітання і нехай швидше одужує!

– Спасибі, Анжеліко, – автоматично відповів Тимур, а дівчина ще більше здивувалась:

– Ну, ні фіга собі! Ви пам’ятаєте: як мене звати? Феноменально! От би Вам до нас у журналістику. Та я перепрошую, треба бігти.

Вона вже опинилася біля стійки чергової, а бідолашний Буянов тяжко зітхнув та подумав, як дівчина неймовірно права. Ось був би він веселим журналістом, тоді злочинний несвіт геть не заважав би їх з Кірою коханню. І ніжна квітка не валялася б наразі у лікарні з нервовим зривом.  Але деякі журналісти з цим твердженням не погодяться, адже їх професія теж місцями прямує по краєчку прірви.

Як будь-який інтелігентний чоловік, перед походом до лікарні, Тимур купив букет троянд і фрукти. Він навіть не замислювався над тим, що Кірі ця його «увага», наче кинджал в закохане до нестями кровоточиве серце...

Розсудливий адвокат залишив автомобіль на стоянці біля входу до лікарні та спитав у охоронця: куди йому йти. Вже в парку, по дорозі до корпусу невралгії Тимур натиснув її контакт. З кожним днем на вулиці ставало все тепліше, а на деревах вже з’являлися малесенькі липкі листочки. В повітрі висів чарівний запах зелені й весни, а небо було високе й блакитне.

Буянов довго слухав з трубки діджингл, але Кіра йому не відповідала. Тоді Тимур попрямував до входу приймального відділення. Там йому видали накидку, бахіли й дозволили пройти до восьмої жіночої палати.

Як всі нормальні люди, радник терпіти не міг аромату лікарень. Через свою гидку професію він часто бував у багатьох з них, але навіть дорогі приватні клініки все одно навіювали смуток та пахли смертю.

Тимур постукав до вказаної палати й обережно заглянув всередину. В одному з кутків він побачив Кіру. Вона байдуже обіймала подушку обома руками та звісно розуміла, що після дзвінка Буянов з’явиться сюди. Тому мовчки підвелася, тугіше зав’язала пояс на довгому халаті й вийшла в коридор.

Дівчина була бліда й змучена, але прекрасна. Тимур поклав «дари» на підвіконня і прошепотів:

– Прости мене, маленька... Я найдурніший ідіот на світі, адже не повинен був відштовхувати тебе через те, чого іще не сталося. Я не можу жити без тебе, дихати нічим. Прошу, поїхали зі мною додому і більше ніколи не будемо розлучатися. А там, що Бог пошле!

Кіра стояла, потупивши чарівний погляд у підлогу й не говорила ні слова. Тоді Тимур не витримав і намагався опуститися перед нею на коліна.