Розділ 8. Коротке щастя

Студмістечко політеху, наче садочок, вирувало дітьми. Принаймні так наразі здавалося дорослому чоловікові, що з сумними очима сидів за кермом авто і спостерігав за юним світом. Можливо адвокат Тимур Буянов вже знайшов вихід з ситуації, яка склалася в ще зранку найщасливішому житті? Але подібна думка була хибною!

Бог свідок, він поняття не мав: що сказати тій, у якої немає на землі жодної рідної душі й вона потягнулася саме до нього. Наразі дівчинка скоріше за все вже виконала його вранішню вказівку, склала речі та чекає, щоб з заплющеними прекрасними очима піти за ним на край світу. Господи! Як боляче, та він повинен відштовхнути її зараз, щоб не скалічити потім. Буянов натиснув Кірин номер.

Маленька пташка вилетіла зі свого гніздечка така окрилена й радісна, що серце краялось дивитися на неї. Адже через декілька хвилин вона знову стане самотньою й нещасною. Чому для цього чистого створіння щастя триває хвилини, а горе тягнеться упродовж всього ще такого короткого життя? Тимур до скрипу стиснув зуби й щиро посміхнувся своєму неймовірному Коханню. А дівчина, не дивлячись на купу студентів поруч, кинулась йому на шию та проспівала своїм чарівним голосочком:

– Чому так довго? Я страшенно сумувала. Невже в тому суді, Вам раднику, приємніше ніж зі мною?

– Пробач, маленька, справи. Дуже багато справ, Кіро... – пробурмотів Тимур і навіть не наважувався подивитися їй в очі та розпочати страшну розмову про розлуку.

– І як давно я знову Кіра? Чому не пташечка, не квіточка? Що сталося за ці години з моїм коханим? – наразі адвокат пошкодував, що бандюки не завезли його сьогодні до лісу та не вбили там. Принаймні тоді він не відчував би такого страшного болю в душі й не виглядав би гидкою потворою перед найдорожчою у світі.

– Все добре, пташечко моя, – не стримався Тимур і лагідно притис її до себе.

– Ось так вже краще, Мурчику-Тимурчику. А можеш піти зі мною, бо я дві валізи відразу не дотягну? Поїдемо готувати справжню вечерю, ми ж не можемо тільки піцою задовольнятись, – весело щебетала Кіра, а в очах Буянова стояв густий туман. Адже зараз він винесе безапеляційний смертний вирок їх доленосному Коханню, а жити далі як? Тимур сховав мертвецький погляд та видавив із себе:

– Сонечко моє ясне, ми зараз не поїдемо до мене. Тобі якийсь час прийдеться пожити тут, у гуртожитку...

– Що? Не жартуй так, коханий мій, бо це не смішно, – попросило янголя.

– Я не жартую, Кіро, – затремтів Тимур.

– Але чому? Що сталося за кілька годин з моїм найдобрішим на землі чоловіком? Ти мене більше не кохаєш? Чи дружина повертається? – настирливо шукала відповіді бідолашна.

– Не треба, Кіро! Ти прекрасно знаєш, що я розлучений. І тебе я кохаю більше за цілий світ. Примурувала ти мене до себе, як ніхто б не зміг. Та в моєму світі є люди, що можуть заподіяти тобі лихо. А я не повинен такого допустити й дуже боюся... Прошу: скажи, що розумієш мене, – був близьким до істерики мужній кримінальний адвокат.

– Розумію, раднику! Коротким виявилося моє щастя, – спокійно відтіснила його від себе Кіра і схрестила на грудях рученята, так наче захищалася від чогось невидимого.

– Кіро, йди! Прошу, не муч нас. Я повинен розібратись: як бути далі? Ми владнаємо все, тільки не зараз, – потупив очі Тимур.

– Не переймайтесь, адвокате. Мені не вперше бути на краю прірви. Дякую за мрію! Тільки не приїзди більше й не телефонуй. Ти – найболючіша з усіх моїх бід! – старанно вимовляла Кіра кожне слово, а потім скрикнула й вибігла з авто. Такого болю Тимур не відчував ще ніколи!!!

Він трохи посидів непорушно та здавалося не дихав. Завів Мазду й покотив бульваром тихо, наче керував катафалком. Взагалі Буянов і відчував себе наразі мертвим. А з чого йому бути живим, коли навколо знову пустка? Ця маленька сирітка зцілила його рани, знищила смуток та подарувала неймовірно яскраві почуття, що не забути вже ніколи...

Вдома він блукав квартирою так, наче шукав ЇЇ. І куди не повернеться, скрізь бачить смарагдові кохані очі. У вухах дзвенить радісний дитячий голос і щирий сріблястий сміх. Одну-єдину ніч Вона була з ним поруч, а щастя подарувала «мурчику», мабуть, на всі дев’ять життів!

Буянов був непитущим. Тобто він міг випити скільки завгодно, але не любив цього діла. А зараз чомусь захотілося. Тільки так, щоб взагалі нічого не пам’ятати, бо інакше він збожеволіє. А ще дуже хочеться вкоротити собі віку, щоб припинити той пекучий біль всередині...

Почувся виклик телефона і Тимур кинувся до трубки, наче одержимий. Але ж то був всього лише молодий колега по роботі. Будь проклята ця робота! Вперше в житті Буянов ненавидів себе, свою професію та дурнувате покликання – знаходитися серед злочинців.

Одних він виправдовував, інших згідно з законом топив та заслужено пишався своїми здібностями й розумом. Але як виявилося, для нормального життя у нього розуму ні краплі! Ну, чому не прийшла йому в голову ідея працювати на будові, чи полетіти в космос? Тоді, зустрівши свою крихітну пташку, він не боявся б кохати та жити лише для Неї... Ось тільки його хрест — відомий столичний правозахисник. Згоріти б на тому хресті!

Буянов виховано закінчив розмову й кинувся на свій диван, той що сподобався дівчинці Кірі ще у торішній вечір, коли він врятував її від голоду та холоду у власному дворі. Тимур ридав і не соромився своїх гарячих сліз. Нормальна людина повинна ж колись виштовхнути з себе накопичений роками негатив, полікувати наболілу душу оцим розбитим станом, щоб потім віднайти єдино правильне рішення.