Розділ 7. Доброго ранку

Весняне сонце було вже височенько, а безмежно щасливий Тимур Буянов спав сном немовляти й уві сні весь час посміхався. Кіра бачила, що годинник просто кричить їй: «Негайно розбуди адвоката!»

Але вона лише блаженно зітхала й тихо милувалася Ним. Ось нарешті дівчина погодилася виконати наказ часу та обережно попестила його неголену щоку. Тимур посміхнувся ширше, й не відкриваючи очей, замуркотів. А потім міцно притис до себе рятівну полонянку. Кіра лише радісно зойкнула та пригорнулася до нього всім своїм тендітним тілом.

– Доброго ранку, пташко моя казкова! – проспівав він і намагався зігріти сяйвом своїх шалених очей цілий світ.

– Доброго, котику. Ти так красиво муркочеш уві сні, що було шкода будити. Даруй, але ми проспали!

– Ти перепрошуєш мене за сон, в якому я хочу залишатися вічно? Хоча... Вибачення я прийму з радістю! – здавалося радник геть забув про всі свої серйозні справи та розумів лише стук закоханих сердець і відчував нестримні юнацькі бажання.

– Ні, прошу... Залиш хоча б трішечки на вечір, – вирвалася з його ніжних рук Кіра й додала: – Обіцяю не розгубити жодної крапельки. Все для тебе збережу.

– Дякую, мріє моя кохана! – жадібно поглянув на ліжко Тимур, тяжко зітхнув та й пішов до ванної, щоб таки збиратися до суду.

Біля метро він звабливо поцілував Кіру, відкрив дверцята й перепросив:

– Вибач, пташечко! Поспішаю неймовірно. Ти збери, що треба. А я після слухання відразу під'їду та вкраду тебе вже «з речами». Добре?

Кіра кивнула й вийшла, а Буянов рвонув з місця так, що тільки шини заверещали. На шляху до Деснянського суду адвокат не рахував: скільки разів порушив правила дорожнього руху. Та він тільки весело підспівував музичній хвилі й відчував, що вміє літати.

На стоянці його красуня-Мазда зупинилася, піднявши стовп пилюки. Радник схопив до рук щасливу шкіряну теку та наче школяр підкинув її в руках. Далі з блаженним обличчям зайшов до будівлі й привітно махнув знайомому охоронцю.

До зали суду він прокрався з обличчям щасливої дитини, а суддя здивовано глянув на адвоката та продовжив засідання. Далі, кроком березневого кота, Буянов проник на своє робоче місце - захисника та підморгнув підсудному. Він діловито розклав папери і вже за кілька хвилин був повністю готовий до захисту. От тільки в його збудженій голові танцювали не речення з промови, а вдячність Богу за чарівну пташку, що дихала всю ніч в палких обіймах...

З захистом Тимур справлявся блискуче. Всі докази викладав, як завжди, логічно й красиво. Сивий суддя знав адвоката не перший рік, але сьогодні слухав з подивом та намагався зрозуміти, що таке відбувається з серйозним і відповідальним чоловіком? Адже подібного сяйва в очах колеги, він зроду не бачив. Та Буянов продовжував жонглювати статтями кримінального кодексу, наче бавився ними й тому блискуче відстояв мінімальний термін.

Після засідання, коли він підійшов потиснути руку судді, той не витримав:

– Вітаю, раднику! Сьогодні Ви перевершили самі себе. Тимуре, не хочу здатися невігласом, але й стриматися не можу. У Вас якесь свято? Якщо так, то щиро вітаю!

– Надзвичайно вдячний, Ваша честь! Свято дійсно є, але сказати я про нього поки не можу. Даруйте, поспішаю шалено! – здавалося, що Тимур не ходить, а навчається літати, щоб бути поруч зі своєю пташкою в небі.

Обтяжений життєвим і професійним досвідом старий суддя дивився Буянову вслід і здається здогадувався про причини разючих змін у поведінці розлученого адвоката.

А Тимур кинув теку на заднє сидіння, перевірив туфлею шину та майже заскочив до авто. Але наразі відчув під ребром неприємний холод сталі й застиг на місці. Буянов блискавично перебрав у розумній голові всі справи, що були в розробці. Тю! Та немає в нього наразі нічогісінько серйозного. Не те що резонансного, навіть близько не підходив останнім часом до чогось слизького...

– Панове, а Ви нічого не наплутали? Я ж тільки-но відстояв мінімальний термін. Що, комусь не сподобалася моя промова? – адвокат знаходився у такому стані ейфорії, що жартував навіть під дулом пістолета.

– Буянов, заткнись і завалюйся до Джипа! – почув він знайомий голос та посміхнувся:

– І тобі привіт, Кіндрате! Давненько не бачились. Я навіть скучив.

– Дивись, який веселий! Це мій Glock тебе так звеселяє, раднику? Сідай давай, начальство кличе, – намагався бути ввічливим один з головорізів авторитета Сверстюка.

Дивно, що поруч не крутилася відьма, на ім'я Грета. Та можливо саме зараз вона вбивала когось на замовлення Свірі. Раніше дамочка навчилася добре стріляти у війську, а потім вправно почала відбирати у людей життя. Хоча людьми її жертви були не часто.

А згадав Буянов про снайперку тому, що якось вона накинула на нього своїм «вбивчим» оком та жодного разу не пропускала вимушеної зустрічі. Тільки тоді Тимур ще був одруженим моралістом і не піддавався на залицяння служительки Смерті.

Адвокат спокійно натиснув сигналізацію свого авто та мовчки сів до бандитського Джипа. Шлях до маєтку Сверстюка Тимур знав не гірше, ніж до власного дому. Тільки розмовляти з «шістками» бажання не було. Він замріяно дивився за вікно на широкі поля й пригадував минулу чарівну ніч та з нетерпінням чекав вечора...

– Ого! Чого це ти, раднику, загадковий як незаймана? – першим порушив тишу Кіндрат. Він був доволі уважним і подібно до судді губився в здогадах: що таке діється зі знайомим служителем закону?

– Скучив за вами аж зуби болять, – посміхнувся у відповідь Буянов.

– Ну, з зубами жартувати не варто! Мені тут нещодавно вибили парочку. Так я тобі скажу: з отими імплантами така морока! Ледве прижились, – щиро жалілося Тимуру здоровило.

Джип зупинився під знайомими воротами, на яких ще й досі красувалися левові морди, родом з 90-х. І тут окрилений Буянов не змовчав:

– Нічого не міняється! Хлопці, ви хоча б перефарбували цей похмурий зоопарк у якийсь приємніший колір.

– А наш шеф веселуху не любить і взагалі уподобань не змінює. Навіть тобі вірність береже. Давай, рухайся жвавіше! Час то гроші. Та й не гоже, щоб начальство чекало, – ввічливо відкрив Буянову дверцята Кіндрат.

– О, гран мерсі! Так Свіря тобі, а не мені начальство. Почекає, як покликав, – у всі боки перло щастя з адвоката.

– Но-но, я зараз дам! Данило Парамонович Сверстюк, шанований у столиці бізнесмен. Тільки так і не інакше, зрозуміло? – намагався виглядати загрозливо Кіндрат, хоча чого там намагатись? Він і насправді був страшним бурмилом.

– Я десь запишу, добре? – не вгавав Тимур. Потім жартома закотив свої блискучі очі та штовхнув важкі двері.

– Доброго здоров'я, старший раднику Буянов! – урочисто промовив Свіря.

– І тобі не хворіти, Даниле Парамоновичу! Що за поспіх? Чого це твої бійці хапають служителів закону прямо з-під будівлі суду? Панове, там же камери скрізь, – традиційно розважливо й піднесено вимовив Тимур.

– Де хапали? Ми ввічливо запросили. Поспіх, Тимурчику, він же тільки при діареї та ловлі бліх потрібен, а я тебе покликав на коньячок. Він у мене дорогий, але смачний. Будеш?

– Ні, дякую, я за кермом. Звичайно, якщо до лісу не запросите, – не міг і на мить залишатися без жартів гість.

– Та якого лісу? Тимуре Анваровичу, чи ж тобі не знати, що справи вже давно так не робляться? – вискалилася вставними рівненькими зубами падлюка. – Наша спільнота підтримує благодійність і закон. А покликав я тебе на допомогу. Небіж мій, сестри синок, рідкісний дебіл! Я йому справу подарував, помічників, а воно весь час наркоту нюхає та з повіями тягається. Днями одну придавив. Ми дівку поховали, але без галасу не вийшло. Тимурчику, треба зробити умовний термін. Дуже тебе прошу! Рідна кров, розумієш?

– Свіря, а ти нічого не поплутав? Я ж убивць саджаю, а не вигороджую, – повів шовковою бровою Буянов і став геть серйозним.

– Но-но! Іще раз так назвеш і отримаєш по своїй адвокатській морді, навіть «корочка» твоя не стримає мене. То що візьмешся, кращий з кращих? – теж став серйозним гад у розшитому халаті.

– Звичайно ні! У мене принципи й ти це знаєш, – наразі голос у Тимура звучав, наче сталь.

– Навіть подумати не хочеш? Або почути про гонорар? – тримав на паузі питання Свіря.

– Категорично, НІ! Без образ. Якщо це все, Даниле Парамоновичу, я поспішаю, – встав з крісла адвокат Буянов.

– Сядь! Пан ще не відпускав, – приклав Тимуру до горла ніж гігант Кіндрат.

– Та прибери перо, дурню! – махнув авторитет. – Радник нам ще знадобиться. Це він зараз такий сміливий, доки родичі на чужині. Нічого, Семиярий допоможе. Він же не гірший, правда, Тимуре? Продажна сволота й підла, а ще дорого бере. Та мені для родини грошей не шкода. Відвезіть радника туди, звідки взяли. Радий був бачити!