Розділ 7. Доброго ранку

Весняне сонце було вже височенько, а безмежно щасливий Тимур Буянов спав сном немовляти та уві сні весь час посміхався. Кіра бачила, що годинник просто кричить їй: «Негайно розбуди адвоката!»

Але вона лише блаженно зітхала й тихо милувалася ним. Ось нарешті дівчина згодилась виконати наказ часу та тихенько доторкнулась до небритої щоки чоловіка. Тимур посміхнувся ширше і, не відкриваючи очей, замуркотів; а потім обхопив міцніше свою «полонянку» й Кіра заверещала та притислась до нього всім тендітним тілом.

– Доброго ранку, доле моя чарівна, – проспівав він і намагався зігріти сяйвом своїх шалених очей цілий світ.

– Доброго, мій казковий котику. Ти так красиво муркотиш уві сні, що я не наважувалась будити. Вибач, але ми проспали!

– Вибачити за те, що перетворила моє життя на божественний сон, від якого я ніколи не хочу прокидатись? Нізащо! Хоча вибачення я, з радістю, прийму прямо зараз...

Здавалося Тимур забув про всі свої серйозні обов’язки, час і навколишній світ взагалі та розумів лише стук двох закоханих гарячих сердець. Більше йому точно нічого не треба було!

– Ні, прошу... Залиш хоч трішечки на вечір, – вирвалась з його ніжних рук Кіра та додала: – Я обіцяю: що жодної крапельки не розгублю, все збережу тільки для тебе.

– Дякую, моя зіронько! Ти мені вже й так нове життя подарувала. За це я тебе безмежно кохаю... – жадібно поглянув на ліжко Тимур, тяжко зітхнув та й пішов до ванної, щоб таки збиратись до суду.

Біля метро він звабливо поцілував Кіру й попросив:

– Вибач, пташечко! Поспішаю неймовірно. Ти поки зберись, а я відразу після слухання заїду й заберу тебе вже «з речами». Добре?

Буянов рвонув з місця так, що тільки шини заверещали. На шляху до Деснянського суду адвокат не рахував: скільки разів порушив правила дорожнього руху. Та він тільки весело підспівував музичній хвилі й відчував, що вміє літати. На стоянці його красуня-Мазда зупинилась, піднявши стовп пилюки. Радник схопив до рук щасливу шкіряну теку, наче школяр підкинув її в руках, та з блаженним обличчям зайшов до будівлі. Він привітно махнув знайомому охоронцю й тихенько прочинив двері до зали суду. Суддя знизав Буянова суворим поглядом, але той тільки розвів у вибаченні руками й сів на своє законне місце. Поряд з підсудним Тимур миттю розклав необхідні папери та вже був готовий до промови захисту. Та в шаленій голові танцювали зовсім не речення з промови, а вдячність Богу за чарівну пташку, що стала його солодкою Долею...

З захистом Тимур справлявся блискуче. Все, що потрібно пам’ятав та викладав логічно й красиво. Виходить, що Кохання навіть справі допомагає! Сивий суддя знав радника не перший рік. Але сьогодні слухав з подивом та намагався зрозуміти, що таке відбувається з серйозним і відповідальним чоловіком? Адже такого сонячного сяйва в очах колеги, він зроду не бачив. Та Буянов продовжував жонглювати статтями кримінального кодексу, наче бавився ними, й скоро блискуче відстояв мінімальний термін. Після засідання, коли він підійшов потиснути колезі руку, суддя не витримав:

– Вітаю, раднику! Сьогодні Ви перевершили самі себе. Тимуре, не хочу здатися невігласом, але й стриматися не можу. У Вас якесь свято? Якщо так, то я вітаю.

– Щиро дякую, Ваша честь! Свято є, але про нього - трішки пізніше. А наразі: перепрошую. Поспішаю шалено! – здавалось, що Тимур не ходить, а пурхає неначе птах. Старий суддя дивився йому вслід і була підозра, що цей сивий обтяжений життєвим досвідом дідуган, здогадується про причину дивних змін у поведінці розлученого адвоката.

Тимур кинув документи на заднє сидіння, перевірив туфлею шину та майже заскочив до авто. Але наразі відчув під ребром неприємний холод сталі й застиг на місці. Буянов блискавично перебрав в розумній голові всі справи, що мав у розробці. Тю! Немає нічого резонансного та навіть, у найближчому минулому, він не переходив нікому слизького шляху...

– Панове, а Ви нічого не наплутали? Я ж відстояв мінімальний термін. Що, комусь не сподобалась моя промова? – адвокат знаходився у такому стані, що жартував навіть під дулом пістолета.

– Буянов, заткнись та сідай до Джипа! – почув він знайомий голос і навіть посміхнувся:

– Привіт, Кіндрате! Давненько не бачились. Я скучив.

– Дивись, який уважний адвокат! Він мій Глок і зі спини впізнає. Вітаю, раднику. Пробач, але начальство терміново викликає.

Так, за спиною у Тимура стояли відморозки з угрупування кримінального авторитета Сверстюка. А той Кіндрат був першим із його головорізів. У цій ватазі десь ще крутилась жінка-снайперка, така собі красуня Грета. Колись вона навіть накинула своїм «вбивчим» оком на радника, але ж Буянов завжди вважався неможливим моралістом та відмовляв дівчатам. Це прекрасній колібрі він підкорився миттю й ніякі кримінальні покидьки були вже не страшні!

Тимур натиснув сигналізацію власного авто та мовчки сів у Джип. Шлях до маєтку Сверстюка адвокату Буянову був давно відомий, а зайвих питань «шісткам» він ніколи не задавав. Навпаки, зараз замріяно дивився кудись на широкі поля за вікном та пригадував чарівну ніч і з нетерпінням чекав вечора...

– Ого! Чого це ти, раднику, загадковий як незаймана? Невже нашій зустрічі так зрадів? – не пропустив уважний вбивця дивного настрою Тимура. На це Буянов посміхнувся й відповів:

– Звичайно. Я ж за вами так сумував, що аж зуби боліли...

– Ну, з зубами жартувати не варто! Мені тут нещодавно вибили парочку. Так я тобі скажу: з тими імплантами така морока, – щиро жалілось Тимуру здоровило.

Джип зупинився під знайомими воротами, на яких ще й досі красувались левові морди, родом з 90-х. І тут окрилений Буянов теж не змовчав:

– Нічого не міняється! Хлопці, ви б хоч перефарбували цей похмурий зоопарк у якийсь приємніший колір.

– А наш шеф веселуху не любить і взагалі уподобань не міняє. Ось бачиш, і тебе по старій пам’яті, покликав. Давай, вилізай жвавіше. Не гоже, щоб начальство чекало, – ввічливо відкрив Буянову дверцята Кіндрат.

– О, гран мерсі! Так Свіря ж не моє начальство. Почекає, якщо кликав, – у всі боки перло з адвоката щастя.

– Но-но, я зараз дам! Данило Парамонович Сверстюк, шанований у столиці бізнесмен і меценат. Тільки так і не інакше, зрозуміло? – намагався виглядати загрозливо Кіндрат, хоча чого там намагатись? Він і насправді був страшним бурмилом.

– Я запишу десь, добре? – не вгавав Тимур, весело закотив свої осяяні карі очі та штовхнув важкі двері й, танцюючою ходою, зайшов у величезний хол маєтку.

– Вітаю, старший раднику Буянов! – урочисто промовив Свіря.

– І тобі не хворіти, Даниле Парамоновичу! Що за поспіх? Чого це твої... хлопці почали хапати охоронців закону прямо з-під суду? – традиційно-спокійно поводився у лігві бандитів Тимур.

– Хто хапав? Ми ввічливо запросили. Поспіх, Тимурчику, він же тільки при ловлі бліх та діареї потрібен, а я тебе покликав на коньячок. Він у мене смачний і дорогий. Налити?

– Ні, дякую, я за кермом. Звичайно, якщо до лісу не повезете, – не міг і на мить залишатись без жартів гість.

– Якого лісу, Тимуре? Ти ж краще за інших знаєш, що наразі так справи не робляться, – вискалилася падлюка. – Ми абсолютно мирні люди! А покликав я тебе заради допомоги. Мій небіж, сестри синок, тварюка рідкісна. Я його навчатися прилаштував, а воно тягається за повіями. Хоча яка з нього наука – тупе наче баран! Коротше, загнулася вчора одна від наркоти. Тепер треба все це якось, без галасу, утихомирити.Ти ж розумієш: рідна кров, хоч і дурний навіки...

Тимур повів шовковою бровою і став доволі серйозним:

– Свіря, а ти нічого не поплутав? Я ж убивць саджаю, а не вигороджую.

– Но-но! Іще раз так на мене скажеш, то отримаєш по своїй адвокатській морді й навіть «корочка» не прикриє. То що берешся: кращий з кращих? – теж став серйозним гад у розшитому халаті.

– Звичайно ні! У мене принципи й ти це знаєш, – наразі голос у Тимура звучав, наче сталь.

– Навіть думати не будеш? – тримав на паузі питання Свіря.

– Іще раз, ні! Я можу йти, Даниле Парамоновичу? – встав з крісла адвокат Буянов.

– Сядь, доки пан не відпустив! – приклав Тимуру до горла ніж гігант Кіндрат.

– Та прибери ти перо! – махнув авторитет. – Радник нам ще знадобиться. Це він наразі такий сміливий, бо його немає чим зачепити. Родина за бугром, ось він і бикує! Нам Семиярий допоможе. Він же не гірший, правда, Тимуре? Продажний дуже та бере багато. Але для родини мені грошей не шкода. Відвезіть радника туди, де взяли. А ти, пане Буянов, не зникай. Справ у нас багато, дивись і знову знадобишся.

– То знов покличеш Семиярого. Навіщо я Вам такий ідейний? Все, хлопці, якщо ліс скасовується – везіть назад до суду. Старший наказав! – знову поплив гумором Тимур.

– Ой, дожартуєшся колись, Буянов! Ніяк не втямлю: чого це ти такий веселий? Через те, що «пилорама» за бугром забарилась? Ну, щасти тобі! – налив собі знову коньяку авторитет Сверстюк. Виходило, що за межі міста інформація про його розлучення ще не дійшла.

Скоро бандити привезли адвоката, як і обіцяли, під Деснянський суд. Буянов сів у своє авто і його лице миттю стало похмурим. З учорашнього дня він сяяв, яскравіше за сонце; а тепер виглядав, наче темна ніч. Ні, він не зняв з себе маску-прикриття перед падлюками. Просто в цій поїздці, щасливий до нестями Тимур отримав дуже страшну підказку, яку чомусь пропустив. Ейфорія, через Кохання юної красуні, зіграла з розумним адвокатом страшний жарт! Тільки тепер він до кінця усвідомив: в який жах перетворював життя тендітної юної дівчинки... Господи! Як же так? Чому він не врахував цього, коли шалено закохувався в невинне створіння і тим самим тягнув її за собою, можливо, до неминучої смерті. Сам він давно звик ходити по краєчку білого світу, але ж до сьогодні якось викручувався. А вона з ним водночас стає заручницею і ціллю темного світу! І що тепер робити? Тимур вчепився в кермо та відчував на душі жагучий біль, бо не бачив з ситуації жодного розумного виходу.