Розділ 6. Кохання

Не кожної травневої ночі можна побачити на небі такі яскраві зорі, якими зараз виглядали очі донедавна самотнього й нещасного столичного адвоката Тимура Буянова. Він мчав по швидкісній смузі Житомирської траси до Києва й таємниче посміхався. Мабуть, щоб не розплескати ні краплі з завойованого кількома хвилинами раніше щастя, він знайшов негучну приємну музику та інколи краєчком ока милувався чарівною пташкою, яка сьогодні може стати його Долею назавжди...

А Кірі, на відстані, передавався шалений стук його гарячого серця і вона тихенько мліла від невідомого раніше блаженства, що робило все її тіло збуджено слабким. Це було так приємно: ще не знати, що чекає попереду, але сподіватись на найкраще. Адже поряд з нею найдобріший чоловік на землі, а ще він чомусь дуже рідний.

Вже в місті, коли треба було обирати подальший шлях, Тимур несміливо спитав:

– Я можу знову запропонувати тобі свій дім? Ти не образишся?

– Ні. Я хочу згадати, як мені було затишно у тебе вперше. Може саме тому, що то твій дім, – зізналась Кіра й Тимур відчув, що від насолоди наразі втратить свідомість прямо за кермом...

– Дякую, моя маленька пташко! Дуже хочу, щоб дозволяла лише мені так тебе називати, – це було схоже на якесь дивне змагання: хто витримає більше щастя?

Скоро вони опинились поряд з домом Буянова.

– Я хочу піцу, а ти? – звабливо глянув Тимур на піцерію в сусідньому будинку і його очі продовжували вигравати всіма барвами світу.

– А я хочу всього, що ти й завжди та скрізь бути з тобою, – щиро, по-дитячому, промовляла Кіра і від тих її мелодійних ноток Тимур зачаровано млів. Він обережно взяв її за руку і парочка зайшла в ароматну скляну прибудову, замовити їжу. Звичайно вони вже зголодніли, бо поки займались паперами у Зарічному, пройшло майже пів дня. Але окрім гастрономічного – обоє відчували інший нестримний голод та тільки посміхались і слухали, як захлинаються від сподівань їх закохані серця.

Ось нарешті дівчина подала їм ароматну теплу коробку, а уважний Буянов знову уточнив:

– Ми ж нічого не забули, правда?

Але Кіра лише знизала плечиками та подивилась йому прямо в очі. Тимур зрозумів:

– Вибач, я дуже хвилююся та навіть боюся йти додому...

– Тоді не йди, – жартувала дівчина.

– Не можу. Дуже хочу піци, а на вулиці якось некрасиво. Пішли?

– Пішли, – згодилась вона та вслухалася, як дивно трусяться ніжки.

Шалено закохані, вони піднялись на поверх і зайшли: він додому, а вона – до прихистку добра і майбутнього щастя. Тимур заніс коробку до кухні, повернувся і був підкреслено ввічливим. Він допоміг зняти Кірі куртку й замкнув двері та, традиційно, кинув ключі на столик. Зараз вони обоє згадали ту мить, як це було вперше і нічна гостя тоді дуже боялася його зачинених дверей.

– Прошу! – посміхнувся щасливий чоловік і Кіра знову опинилась в його затишній кухні.

– Знаєш, Кіро, у мене є до тебе доволі смілива пропозиція. А відсвяткуймо продаж будинку пляшечкою колекційного сухого? Тобі ж уже є вісімнадцять? – звабливо пожартував Буянов.

– Я не проти відсвяткувати. Паспорт там, у коридорі, в сумці. Показати? – відгукнулась на його жарт Кіра.

– Не треба. Я його вже бачив, – зізнався адвокат.

– А так! Сьогодні, коли оформляли папери, – махнула рукою дівчина.

– Ні, набагато раніше. Для цього в мене є багато ресурсів. Хіба ти не знала? – посміхався Тимур.

– Пане, адвокате! Піца захолоне, – грайливо нагадала Кіра.

– Дякую, мадмуазель! – дістав хазяїн з холодильника пляшку білого Піно-Нуар і налив у високі келихи. Потім сів, навпроти, як колись і додав: – Хочу випити за нашу подальшу плідну співпрацю!

Вони доторкнулись келихами й той сріблястий дзвін, здавалось, давав початок чомусь величному та новому в їх обопільному житті.

Зголодніла парочка швидко«проговорила» піцу, але вино залишились недопитим.

Наразі Буянов урочисто встав, підійшов до Кіри, підійняв її за дві руки й запитав:

– Можна тебе поцілувати? Я чекав цього дня цілих пів року.

– А я все життя, – відповіла йому гостя і Тимур блаженно полонив довгождані пухкі вуста красуні солодким поцілунком. Він пестив її шовкові губи та боявся відірватись хоч на мить. Як минулого разу від холоду й страху, так тепер від втіхи й насолоди Кіра тремтіла в його сильних, але обережних обіймах і це було схоже на чарівний сон. Багато разів вона уявляла його обійми, але того що наразі відчувала – звичайно ніколи не знала та просила Бога, щоб це не припинялось. Тимур на мить відірвав вуста і прошепотів:

– Восени тобі сподобався мій диван у вітальні, але я дуже хочу запросити тебе до спальні.

– Тимуре Анваровичу! Якби ж Ви знали: як давно я хочу побачити інтер’єр Вашої спальні, – ховала божевілля за жартами маленька колібрі та зводила адвоката з розуму.

Він не знайшов у собі гумору, закусив губу, обережно взяв дівча на руки й поніс, куди вона дозволила. Ще зранку він одягнув ліжко у звабливу білизну і сподівався, що знадобиться. А наразі палав від щастя, що все відбувається так, як марив. Стоячи в нерішучості, Тимур прошепотів:

– Якби я міг зупинити час назавжди, я б саме зараз зупинив його та милувався тобою вічно...

А дівчина простягнула до чоловіка рученята й попросила:

– Зупини час трішки ближче до мене. Я теж чекала тебе занадто довго, щоб навіть не мати змоги доторкнутись.

І він покірно обійняв тепло тендітного шовкового тіла та заплющив очі. Це було таке неземне блаженство: просто відчувати її, дихати так близенько, слухати як тріпотить її серце...

– Я ніколи не був таким схвильованим і дурним, – зізнався Буянов. – Ти надихаєш мене на якесь неземне вознесіння. Дякую, моя ніжна пташко!

Далі говорити він вже не міг, бо поряд була його чарівна крихітка, яку Тимур сподівається оберігати решту свого життя. Господи! Навіщо людині даються такі почуття, від яких не хочеться повертатися в реальний світ? Дорослий і досвідчений чоловік наразі потопав у її розгублених смарагдових очах та здавалось, що готовий розплакатися від неймовірного щастя. Це виглядало, як народження найчарівнішої мрії, яку він тільки міг уявити та нічого прекраснішого у житті не хотів. Але наче відчувши його думки, Кіра наразі заплакала й цим не на жарт налякала Буянова.

– Ти чого, янголе мій небесний? Чим я тебе образив? – не розумів він.

– Ні, ти невинен, бо для мене найніжніший і найдорожчий. Але чому таке божественне дійство я не змогла подарувати тобі першому? Як би я цього хотіла...

Дівчинка ридала поряд з Буяновим через те, чого вже ніколи не змінити й не виправити. Ось такі вони – жінки. Часто жалкують про минуле, що пішло назавжди. Тоді розумний і дбайливий чоловік лагідно обійняв свою вірну пташку та попросив:

– Будь ласка, не плач. Я не хочу бачити свою єдину в сльозах тоді, коли ми з’єднались навіки. Так, я б хотів вбити ту тварюку, але ж це нічого вже не змінить. Тому я прошу тебе: не край свою святу душу, бо мені все, що між нами відбувається завжди буде першим і останнім на землі. Ти ж не караєш мене за те, що я був одружений. І я не маю ніякого права вимагати від тебе недоторканості, як дикун якийсь. А ту сволоту життя десь обов’язково покарає, навіть не сумнівайся. Знаєш, я багато бачив таких. Вони спочатку дуже завзяті з жінками, з дітьми, а потім ридають як останні тварюки й молять про милість. Але такі, як я - милосердя їм отримати не дають. Я не провісник, але точно кажу тобі: він вже десь покараний за гріх. Тому забудь. Ти навіть не уявляєш: яка гарна і я мрію залишатися з тобою до самої смерті.

– А я тобі вже казала, що ти найпрекрасніша мрія мого життя? – трішки заспокоїлась від промови адвоката Кіра і посміхнулась.

– Ще ні, – загравав Тимур і намагався її поцілувати.

– Тоді слухай. Я кохаю тебе всім, що є у мені. Хочу дихати з тобою одним повітрям, слухати день і ніч биття твого найдобрішого у світі серця і помру лише тоді, коли скажеш, що непотрібна тобі...

– Господи, дівчинко моя кохана! Такого не станеться ніколи. І я навіть не знаю слів, щоб тобі достойно відповісти. Можу лише, якщо дозволиш, віддати все своє життя, до останньої краплинки. Та все одно буде мало, щоб віддячити тобі за довіру і таке чисте палке Кохання.

Тимур знову обережно доторкнувся до її жаданих вуст і пропав у тумані солодощів і мрій зі своєю прекрасною колібрі.