Розділ 6. Кохання

Не кожної травневої ночі можна побачити на небі такі яскраві зорі, якими зараз сяяли очі донедавна самотнього й нещасного столичного адвоката Тимура Буянова. Він мчав по швидкісній смузі Житомирської траси до Києва й загадково посміхався.

Мабуть, щоб не розплескати ні краплі з завойованого кількома хвилинами раніше щастя, він знайшов негучну приємну мелодію та інколи краєчком ока милувався чарівною пташкою, яка сьогодні може стати його Долею назавжди...

А Кірі, на відстані, передавався шалений стукіт його гарячого серця і вона тихенько мліла від невідомого раніше блаженства. Це було так приємно: ще не знати, що чекає попереду, але сподіватись на щасливі відкриття. Адже поруч з нею найдобріший чоловік на землі, а ще він їй здається рідним.

Вже в місті, коли треба було обирати подальший шлях, Тимур несміливо запитав:

– Я можу запропонувати тобі свій дім і товариство вже сьогодні? Ти не відповіла мені.

– Так, я хочу згадати, як затишно було у тебе вперше. Може тому, що то твій дім, – зізналася Кіра й Тимур, від насолоди, ледве не втратив контроль над авто.

– Дякую, моя маленька пташко! Дуже хочу, щоб дозволяла лише мені так називати тебе, – це було схоже на якесь дивне змагання: хто витримає більше щастя?

Скоро вони опинилися біля висотки Тимура й він грайливо заглянув до її личка та запропонував:

– Я голодний і хочу піцу, а ти?

– А я хочу все те, що ти запропонуєш, – по-дитячому довірливо глянула вона в очі Буянову й від її слів Тимур готовий був зомліти. Він зроду не пам'ятав, щоб котрась із жінок мала над ним таку могутню владу, як Кіра.

Адвокат обережно взяв її за руку і парочка зайшла до ароматного кіоску замовити їжу. Звичайно голод давався взнаки, адже зранку вони займалися паперами у Зарічному, а потім перейшли до розв'язання особистих питань. Тому тепер, окрім гастрономічного, обоє відчували інший нестерпний голод та тільки посміхалися й очікували на дещо неймовірне.

Ось нарешті дівчина подала їм ароматну теплу коробку та уважний Буянов знову уточнив:

– Ми ж нічого не забули, правда?

Але Кіра лише знизала плечиками й не розуміла: чого він хоче. Тоді Тимур пояснив:

– Даруй мою нерішучість. Якщо чесно, то я боюся йти додому...

– Тоді не йди, – здогадалася розумниця.

– Не можу. Піци дуже хочеться. Ну, не на вулиці ж її куштувати. Все. Я готовий, пішли!

– Добре, – погодилася гостя та відчувала як від хвилювання і в неї трясуться ніжки.

Закохані піднялися на поверх і зайшли: він додому, а вона – до прихистку добра та майбутнього щастя. Тимур поклав коробку і ввічливо допоміг з одягом. Потім замкнув двері й кинув ключі в передпокої. В цю мить вони обоє згадали, як в ніч знайомства скривджена пташка злякалася його зачинених дверей. 

– Ти більше не боїшся мене? – посміхнувся окрилений чоловік.

– Ні. Я поважаю тебе і щиро вірю в неймовірну людяність та доброту твоєї душі, – серйозно відповіла на його загравання Кіра та пройшла до затишної кухні Буянова.

– Дякую. Але наразі в мене є геть непристойна пропозиція. Кіро, хочу відсвяткувати продаж твого будинку пляшечкою колекційного сухого. Тобі ж уже є вісімнадцять? – танув у її оченятах Тимур.

– Ти бачив сьогодні мій паспорт, але я можу принести. Він у коридорі, в сумці, – відгукнулась на його жарт Кіра. – Я готова відсвяткувати.

– Та я давно про Вас, панянко, все знаю. Прекрасна, ніжна, розумна, а ще така жадана... – захлинувся бажаннями чоловік.

– Не треба! Перехвалиш, – відмахнулася Кіра та грайливо нагадала: – Пане адвокате, піца холоне.

– Перепрошую, мадмуазель! – дістав хазяїн з холодильника пляшку Піно Нуар та налив потроху у високі келихи. Потім сів навпроти, як колись, та пристрасно додав: – Хочу випити за нашу зустріч! За ту, найпершу. За сьогоднішню і всі-всі, які чекають на НАС у житті.

Кіра згідно кивнула й сріблястий дзвін додав урочистості моменту. Далі зголодніла парочка швиденько «приговорила» піцу, але вино залишились недопитим, адже навіть повітря тут було п'янким. Тепер Буянова геть перемкнуло на ввічливість і він запитав у Кіри:

– Можна тебе поцілувати? Я чекав цього дня цілих пів року.

– А я все життя, – відповіла вона і Тимур блаженно полонив довгождані пухкі вуста красуні солодким поцілунком.

Він пестив її шовкові губи та боявся відсторонитися хоча б на мить. Як колись від холоду й страху, так тепер від довгоочікуваної втіхи Кіра знемагала в його лагідних обіймах і це було схоже на чарівний сон. З деяких пір вона часто уявляла щось подібне, але насправді воно виявилося набагато магічнішим і дорогим. Ось Тимур зміг відділитися від солодощів та прошепотів:

– Восени ти хвалила мій диван, але я завжди хотів запросити тебе до спальні.

– Тимуре Анваровичу! Якби ж Ви тільки знали: як давно я мрію побачити інтер’єр Вашої спальні, – ховала божевілля за жартами маленька колібрі й ще більше зводила адвоката з розуму.

На це готовий до будь-яких промов радник юстиції не знайшов потрібних слів. Він просто обережно підхопив свою Кіру на руки та радів, що вона дозволила продовжити безумство. В спальні опустив її на шовкову білизну, котру дбайливо постелив вранці, сподіваючись на диво й прошепотів:

– Якби я міг зупинити час назавжди, то зробив би це зараз, щоб милуватися тобою вічно...

А дівчина простягнула до Буянова обидві руки й попросила:

– Зупини час трішки ближче до мене. Я теж чекала тебе занадто довго, щоб навіть не мати змоги доторкнутися.

Тимур покірно опустився поруч і заплющивши очі блаженно слухав стукіт її серденька.

– Я ще ніколи не був таким схвильованим та по-дитячому щасливим, – зізнався він. – Ти надихаєш мене забути про цілий світ. Дякую, моя ніжна пташко!

Далі говорити він вже не міг, бо в його руках була та, котру Тимур сподівався оберігати решту свого земного шляху. Господи! Навіщо людині даються такі почуття, від яких не хочеться повертатися в реальність?