Розділ 4. Знайомий голос

Через пів року, з першими променями весняного сонця, Кіра зателефонувала до Зарічанської сільради. Вона була готова підписати угоду про купівлю-продаж бабусиної хати з сусідами зліва, що вперто цього чекали. Але голова сільради сказала, що й тут не все так просто. Начебто, кількома місяцями раніше до неї завітав ще один претендент на спадок.

– Хто? – щиро здивувалась Кіра, адже ніяких інших родичів вона не мала.

– Сказав, що він позашлюбний син твого дідуся, тобто твій дядько і звідний брат твого покійного тата. Показував якісь фото та натякав, що теж має повне право на спадок. Тому тут потрібно розбиратись.

– Вибачте, але ж старі фото – це не документи. Та й не було у мого дідуся більшого кохання, ніж бабуся. Не міг він ніде залишити нащадків. Тьотю Таню, скоріше за все, то якийсь аферист, – добродушно сказала відповідальній жінці Кіра.

– Ну, аферист не аферист, а просто дозволити продаж я тепер не маю права. Тому, Кіро, збирайся та приїзди. Він тут недалечко, в нашому районі проживає й з’явиться відразу.

Настирлива й розумна дівчинка Кіра Корабльова вже давно вирівнялась у навчанні та знову отримувала відмінні оцінки, адже гризла свою науку вперто й завзято. До гамірного гуртожитку вона поступово звикла. Так було навіть ліпше тому, що між веселих студентів, ніяка сволота їй не загрожувала. Звісно, у такого прекрасного створіння мала б бути купа залицяльників серед небритих юнаків, але Кіра їх миттю відшивала й далі натхненно працювала над отриманням професії журналістки.

Вона навіть сподівалася, що за виручені від продажу хатинки кошти, зможе купити собі щось таке ж крихітне, як те нещастя на Борщагівській. Та на шляху до мрії маленької пташки знову стояли перепони. І тоді вона згадала про візитку одного відомого адвоката, котрий минулої осені врятував її від голоду та холоду у власному дворі. Кіра завжди знала: де й що в неї лежить. Але наразі чомусь ніяк не могла знайти той ламінований папірець.

– Ти щось шукаєш? – весело запитала в неї сусідка по кімнаті, бо ще ніколи не бачила у Кіри на ліжку такого розгардіяшу. Дівчина викинула зі своєї половини шафи майже все збіжжя та потрібного не знаходила.

– Так, Ліко. Шукаю, але думаю, що вже не знайду.

– А що саме в тебе пропало? Я можу в хлопців запитати. Ти ж знаєш: якщо взяли, то обов’язково віддадуть. Крадіїв серед наших немає, – перевдягалась Анжеліка для походу до нічного клубу.

– Ой, тут на мою хату в селі знайшовся ще один власник, треба розібратися. Тільки я думаю, що він аферист. А шукаю візитку. Був у мене контакт хорошого юриста та кудись зник...

Ліка миттю кинулась до своєї нижньої тумбочки. Одним рухом вивернула звідти все на підлогу та дістала журнал Бурда. Потрусила його об підлогу й звідти випала Кірина власність.

– Ось це ти шукаєш? – як ні в чому не бувало, сказала дівчина. – Якось ця візитка випала в тебе з блокнота. А мені на той час конче потрібна була допомога адвоката, для хлопця. І знаєш, той дядько дійсно красний. Він нам допоміг, навіть без грошей...

– Ліко, як ти могла? Ти використала мої зв’язки, без будь-якої згоди? Ну, який з тебе буде журналіст, якщо допускаєш подібне? – обурилася Кіра.

– Хороший буде журналіст! Той, що сенсації шукатиме. Хіба ти не знаєш, що в нашій майбутній професії, можна користуватись чим і ким завгодно, аби тільки досягти поставленої мети? – випалила дівчина та вже чіпляла на груди якісь дивні прикраси.

– Ліко, скоріше за все, я ті лекції пропустила. Бо ніколи не чула від викладачів такої дурниці. Дай сюди! – неприродно, як для неї, скрикнула Кіра й вихопила у сусідки з рук візитку Буянова.

– Та бери. Подумаєш, яка вдячність! Я ж могла й не віддавати. Хм! – дуже яскраво підмалювала губи сусідка та вискочила, грюкнувши дверима кімнати.

А Кіра сіла посеред гармидеру на ліжко й попестила долоньками візитку. Вона миттю згадала торішній холодний вечір, коли зустрілася з адвокатом біля сміттєвих баків. Посміхнулась від думок, як  добрий чоловік нагодував її, вислухав, залишив у своєму домі на ніч. Нічого непристойного не пропонував, лише допомогу в розв’язанні кримінальної пригоди. Але вона відмовилася та пішла, а тепер знову його побачить. Ще й дурнувата Анжеліка влізла зі своїм проханням, але ж він допоміг. Великої душі чоловік – цей старший радник юстиції Буянов.

Телефонувати Кіра соромилась, але треба було й вона наважилась.

– Алло! Слухаю Вас, – вперше в житті почула вона голос Тимура з телефону. Та після всього, що він тоді для неї зробив, дівчина впізнала б його в будь-якій інтерпретації.

– Вітаю, Тимуре Анваровичу! – скромно привіталася Кіра.

– Кіро, це ти? Привіт! – миттю впізнав її чоловік і дівчині здалося, що він зрадів. А ще вона відчула, наче їх перша зустріч була вчора, тому обоє пам’ятають кожну мить.

– Так, я. Відразу перепрошую за свою подругу, вірніше сусідку по гуртожитку. Вона в мене трішки нахабна і вкрала Вашу візитку та скористалась. Мені так незручно за це, що передати не можу, – плуталася наразі Кіра в словах, не розуміючи від щастя чи від сорому?

– Та перестань. Подумаєш, штраф за перевищення швидкості. Я звісно такими дурницями не займаюсь. Перенаправив їх до кого треба та й забув відразу. А ти тільки через це телефонуєш, чи знову щось трапилось? – адвокат Буянов був занадто проникливим і розумним, а ще він так лагідно з нею говорив, що у Кіри навіть дихання перехопило.