Розділ 4. Знайомий голос

Через пів року, з першими променями весняного сонця, Кіра зателефонувала до Зарічанської сільради. Вона була готова підписати угоду про купівлю-продаж бабусиної хати з сусідами зліва, що вперто цього чекали. Але голова сільради сказала, що й тут не все так просто. Начебто, кількома місяцями раніше, до неї завітав ще один претендент на спадок.

– Хто? – щиро здивувалась Кіра, адже ніяких інших родичів вона не мала.

– Сказав, що він позашлюбний син твого дідуся, тобто твій дядько і звідний брат твого покійного тата. Показував якісь фото та натякав, що теж має повне право на спадок. Тому тут потрібно розібратись.

– Вибачте, але ж старі фото – це не документи. Та й не було у мого дідуся більшого кохання, ніж бабуся. Не міг він ніде залишити нащадків. Тьотю Таню, скоріше за все, то якийсь аферист, – добродушно сказала відповідальній жінці Кіра.

– Ну, аферист не аферист, а просто дозволити продаж я тепер не маю права. Тому, Кіро, збирайся та приїзди. Він тут недалечко, в нашому районі проживає й з’явиться відразу.

Настирлива і розумна дівчинка Кіра Корабльова вже давно вирівнялась у навчанні та знову отримувала відмінні оцінки й гризла свою науку вперто та завзято. До гамірного гуртожитку вона поступово звикла. Так було навіть ліпше тому, що між веселих студентів, ніяка сволота їй не загрожувала. Звісно, у такого прекрасного створіння була купа залицяльників серед небритих юнаків, але Кіра їх миттю відшивала та далі натхненно працювала над отриманням професії журналістки.

Вона навіть сподівалась, що за отримані від продажу хатинки кошти, зможе купити собі щось таке ж крихітне, як те нещастя на Борщагівській. Та на шляху до мрії маленької пташки знову стояли перепони. І тоді вона згадала про візитку одного відомого адвоката, що минулої осені врятував її від голоду та холоду у власному дворі. Кіра завжди знала: де й що в неї лежить. Але наразі чомусь ніяк не могла знайти той ламінований папірець.

– Ти щось шукаєш? – весело запитала в неї сусідка по кімнаті, бо ще ніколи не бачила у Кіри на ліжку такого розгардіяшу. Дівчина викинула зі своєї половини шафи майже все збіжжя та виглядала розгубленою, як ніколи.

– Так, Ліко. Шукаю, але думаю, що вже не знайду...

– А що саме в тебе пропало? Я можу в хлопців запитати. Ти ж знаєш: якщо взяли, то обов’язково віддадуть. Крадіїв серед наших немає, – перевдягалась Анжеліка для походу до нічного клубу.

– Ой, тут на мою хату в селі знайшовся ще один власник. Їхати треба. А я думаю, що він аферист. Тому й шукаю візитку. Був у мене контакт хорошого юриста, а тепер кудись зник...

Ліка миттю кинулась до своєї нижньої тумбочки. Одним рухом вивернула звідти все на підлогу та дістала журнал Бурда. Потрусила його й об підлогу стукнулась Кірина власність.

– Ось це ти шукаєш? – сказала, як ні в чому не бувало, дівчина. – Я бачила: як ця візитка випала в тебе з блокнота. А мені на той час конче потрібна була допомога адвоката, для мого хлопця. І знаєш, той дядько дійсно красний. Він нам допоміг, навіть без грошей...

– Ліко, як ти могла? Ти використала мої зв’язки, без будь-якої згоди? Ну, який з тебе буде журналіст, якщо викидаєш подібні номери? – обурилась Кіра.

– Між іншим, дуже хороший! Хіба ти не знаєш, що в нашій майбутній професії, заради правди або сенсації, можна користуватись чим і ким завгодно, аби тільки досягти поставленої мети? – випалила дівчина і вже чіпляла на груди якісь дивні прикраси.

– Ліко, скоріше за все, я ті лекції пропустила. Бо ніколи не чула від викладачів такої дурниці. Дай сюди! – неприродно, як для неї, скрикнула Кіра й вихопила у сусідки з рук візитку Буянова.

– Та бери. Подумаєш, яка вдячність! Я ж могла й не віддавати. Хм! – дуже яскраво намалювала губи сусідка та й вискочила, грюкнувши дверима кімнати.

А Кіра сіла посеред гармидеру на ліжко й попестила долоньками візитку. Вона миттю згадала торішній холодний вечір, коли зустрілась з Буяновим біля сміттєвих баків. Посміхнулась від думок про те, як Тимур нагодував її, вислухав, залишив у своєму домі на ніч. Нічого непристойного не пропонував, лише допомогу в розв’язанні кримінальної справи. Але вона відмовилась і пішла, а тепер знову його побачить. Ще й дурнувата Анжеліка влізла зі своїм проханням, але ж він допоміг. Великої душі чоловік – цей старший радник юстиції Буянов.

Телефонувати Кіра соромилась, але треба було й вона зважилась...

– Алло! Слухаю Вас, – вперше в житті почула вона голос Тимура з телефону. Та після всього, що він тоді для неї зробив, дівчина впізнала б його в будь-якій інтерпретації.

– Вітаю, Тимуре Анваровичу! – скромно привіталась вона.

– Кіро, це ти? Привіт! – миттю здогадався чоловік і їй наразі здалося, що отих пів року, як не було. Просто зустрілися лише вчора й тому добре пам’ятають кожну мить.

– Так, я. Відразу перепрошую за свою подругу. Вірніше сусідку по гуртожитку. Вона в мене трішки нахабна і вкрала Вашу візитку та скористалась. Мені так незручно за це, що не можу передати, – захлиналась наразі дівчина, чи то від сорому, чи від щастя, що розмовляє з ним?

– Та перестань. Подумаєш, штраф за перевищення швидкості. Я звісно такими дурницями не займаюсь. Перенаправив їх, до кого треба, та й забув відразу. А ти тільки через це телефонуєш, чи знову щось трапилось? – адвокат Буянов був занадто проникливим і розумним, а ще він так лагідно з нею говорив, що у Кіри навіть дихання перехопило.