РОЗДІЛ 4

В офісі було спокійно.

За час відсутності Орлова кінець світу не настав, нічого не розвалилося та не перестало працювати. Армагеддон місцевого розливу відкладався на невизначений термін.

Пощастило, що Ксенія виявилася справді тямущою, розумною дівчинкою, всі «хвости» передбачила і заздалегідь їх підчистила. А в тандемі з Олексієм решту проблем у робочих моментах вдалося швидко усунути. Орлов залишився задоволеним.

Щоправда, останнім часом він взагалі рідко відчував невдоволення. Нічні побачення з Карою тривали вже два тижні. Нехай до кінцевої мети чоловік і на дрібку не наблизився, за рідкісними винятками виходило урвати лише короткий цілунок, але внутрішнє задоволення не зменшувалося. Навіть біль від вимушеної помірності в інтимі послабився.

Щоночі Орлов використовував власну фантазію, щоб підготувати сюрприз для дівчини. Він змінював декорації сну, щоб здивувати Кару і задовольнити її потреби.

Незмінним залишалося прагнення спочатку щільно нагодувати Кару смачною вечерею, а потім розважити. Поступово з рухів його німфи стала зникати скутість, а з манери триматися – холодність і настороженість.

Стас тріумфував, внутрішньо святкуючи цю маленьку перемогу.

Хоч прояв терпимості і був для Орлова чимось новим, він чекав відповідного моменту, коли довіра німфи до нього стане повнішою, щоб вивести їхні стосунки на новий ступінь близькості. Не поспішав, дозволив собі насолоджуватись тим що відбувалось так, ніби у його владі перебував увесь час світу. І не помилився.

Ніч за ніч Кара розкривалася перед ним, наче дика чарівна квітка. Орлов все частіше став забувати, яку мету переслідував, вперше використавши річ шаманки.

Йому просто було добре поруч із цією загадковою, слабкою, сильною дівчинкою.

Нові відчуття лякали і, як трясовиння, підступно затягували вглиб. На дно невідомості.

– Здрастуйте, Станіславе Володимировичу.

Ксенія зустріла його у приймальні лагідною посмішкою. Спочатку Орлов звично кивнув, попрямувавши прямо до кабінету, але за кілька кроків різко зупинився і прикипів поглядом до помічниці.

У ній щось змінилося.

Одразу чоловікові навіть не вдалося розрізнити, що саме. Але ось трохи пізніше…

Зник той дурний пучок та суворі сірі костюми! Яскраво-синя сукня-футляр вигідно підкреслювала чарівну фігурку дівчини, а довге волосся красиво спадало по плечах.

Та-ак… Стасу вдалося стримати хмикання. Дівча перетворилося на прекрасного лебедя. Очі блищали, на щічках цвів червоний рум'янець, щира посмішка спонукала подарувати власну у відповідь. Що Орлов і зробив.

– Маєте чудовий вигляд, Ксеніє. – Помічниця знітилася, рум'янець розгорівся яскравіше. Стас виявився приємно здивований: незважаючи на прогресивний вік, деякі дівчата ще не розучилися соромитися. – Олексій у себе?

– У вас.

Чоловік навіть не здивувався. На правах заступника друг часто користувався його кабінетом. Це суттєво полегшувало робочий процес та доступ до деяких справ. Особливо за відсутності самого Стаса. Що, звичайно, відбувалося рідко, якщо не брати до уваги період після того прикрого  інциденту в клубі.

Орлов кивнув і поспішив до себе.

– Ба! Про вовка промовка, – Варто було Стасу зачинити за собою двері, як Олексій театрально сплеснув руками, підводячись з-за столу. – Невже ти вирішив явитися до простих смертних?

– І я радий тебе бачити, друже, – посміхнувся Стас. Обмінявшись міцним рукостисканням, чоловік відступив до вікна і одразу перейшов до суті: – Як просуваються справи? Чи є проблемні клієнти?

– У нашому бізнесі без проблемних клієнтів нікуди. Ти ж сам знаєш.

Орлов підтиснув губи, подумки погодившись з Олексієм, та забажав продовження.

– Маєш слушність. То що там нового?

– Слухай…

Стас чесно намагався це робити. Та вже за кілька хвилин увага чоловіка почала розсіюватися.

Поки друг вводив його у курс останніх справ, розповідав новини, Орлов, засунувши руки в кишені штанів, стояв біля вікна. У місті вирувало життя, ні на секунду не сповільнюючи руху.

Поспіх – ось вічний атрибут сучасності. Стас і сам звик дотримуватися негласного правила: хочеш досягти успіху – поспішай діяти. Шкода, швидкість не ставала зароком щасливого життя. Швидше, навпаки, змушувала його пробігати повз.

Олексія Орлов майже не слухав, вся увага була зосереджена на майбутній зустрічі. Чоловік роздумував: чим би ще здивувати неприступну німфу? Яку страву уявити, щоб їй сподобалося?

Несподівано в грудях хитнуло тривогою.

– Що ти сказав?

Олексій насупився, важко зітхнув.

Одне це ще більше насторожувало. Орлов вичікувально свердлив друга поглядом.

Нарешті той повторив фразу, яка не тільки вивела його із задумливості, але й сильно вразила:

– Ірина повернулася до міста.

***

Я обережно зрізала ще кілька квіток магнолії, прилаштувавши їх до інших у глибокому плетеному кошику.