РОЗДІЛ 3

– Це точно спрацює? – Стас ще раз покрутив дрібничку в руках і скептично обернувся до шаманки, яка побажала залишитися безіменною.

До речі, ця жінка нічим примітним взагалі не виділялася. Брюнетка середніх років, мала пухку фігуру та «сіру», як звик називати Орлов, зовнішність. Цілком звичайна.

Ні тобі кролячої лапки на шиї, ні черепа бідного Йорика на столі, ні колоди карт чи смороду аромасвічок. Нічого.

Звичайна жінка у звичайному будиночку без курячих ніжок на узліссі. Щоправда, до цього будиночка довелося діставатися приватним вертольотом, попередньо вибиваючи дозвіл на перетин кордону. Добре ще, що Орлов встиг отримати корисні зв'язки, чому посприяла вдала практика. Залагодив усе у найкоротші терміни.

– Не сумнівайся. Примарний міст між вами буде простягнутий, ти зможеш покликати свою наречену.

– Наречену? – здригнувся він.

Ніколи не збирався одружуватися, а зараз… припекло.

– Істинну. Ти ж шукаєш свою половинку?

– Я міг би пожартувати, що цілком самодостатня особистість і не складаюся з половинок, – гимикнув чоловік, але під важким поглядом шаманки покинув спроби блазнювати. – Але ми з вами вже про все домовились. Мені потрібна дівчина, яка призначена мені. Щоб це не означало.

– Якщо вона народилася, то прийде на поклик.

– А могла і не народитися? – нахмурився Стас.

Шаманка пересмикнула плечима.

– Мойри люблять пожартувати. Особливо в тому, що стосується серцевих справ.

Стас насупився. Про серце він думав у останню чергу. Набагато важливіше було загасити вогонь хіті, задовольнивши бажання. Без болю. І без зобов'язань. Загалом, як і раніше, лише насолода та свобода.

– Якщо треба буде, я і до них дістануся, – серйозно пообіцяв він.

Орлов не звик відступати на шляху до мети.

Шаманка хмикнула і махнула рукою, показуючи, що більше їй нічого сказати. Стас подолав неймовірну відстань, а ця жінка приділила йому лише кілька хвилин і вже вирішила вигнати. Раніше таке звернення неминуче викликало б гнів, зараз – захоплення нахабством та поблажливу усмішку.

Серед купки шарлатанів, які траплялися йому останні два тижні, він вперше знайшов когось вартого. Це дарувало надію та викликало радість.

– Дякую за допомогу. – Орлов підвівся і не забув кинути на стіл пухкий конверт із пристойною сумою у валюті.

Шаманка скривилася:

– Грошей не візьму. Забери.

Стасу не вдалося приховати подив. Усі чаклунки, мольфарки, маги, відьми, екстрасенси, медіуми та інші містики, яких встиг відвідати до цього дня, не гребували тягнути з нього в національній та європейській валюті.

– Вважай, я тобі допомогу десятиною виплатила.

– Чого? – остовпів Орлов. – Якою такою десятиною? Може мені просто подвоїти суму?

Він уже поліз у внутрішню кишеню піджака за портмоне, як жінка важко, немов по-старечому, зітхнула:

– Душу твою рятувати треба, а не грошима розкидатися.

– Що?

– Кожному варто надавати другий шанс на виправлення. Вважай, ти його одержав. Допоможе? І слава Богу. Привезеш амулет назад, розкажеш. А не привезеш – зрозумію, що доля вирішила інакше і ти більше не топчеш землю.

Стас ніколи не вірив у передбачення та потойбічні дурниці. У житті керувався логікою та силою. А після Кари… навіть у чорта лисого повіриш!

Напевно, саме тому слова шаманки викликали моторошні дрижаки.

Чоловік похитав головою, наче скидаючи заціпеніння, і поспішив на вихід, так нічого не відповівши. Вперше втратив мову.

Навіть на вулиці його все ще переслідував важкий погляд у спину, який наче намагався просвердлити дірку і дістатися самотужки до тієї самої душі…

***

– Гуп!

Я відчинила дубові двері в келію так, що вони зупинилися, тільки вдарившись об стіну. Звук вийшов гучним, змусивши мене скривитися. Не розрахувала силу.

Зазвичай Адрастея у резиденції вітала тишу чи спокійні мелодії. Багато німф навчилися музикувати. Здебільшого освоїли арфу – улюблений музичний інструмент богині.

Через овальне віконце в лікоть довжиною в келію пробивалися косі промені сонця.

У світі драконів, де мені довелося пробути три доби, не спавши, зараз була ніч. Останнє завдання не можна було прирівняти до складних, покарання також не вважалося надто жорстоким – лише пів сотні років без можливості спілкуватися з одноплемінниками.

Для ящерів це дрібниця, а не термін. Щоправда, винного довелося вистежувати довго, як тільки-но я підбиралася до дракона, він зникав. Немов відчував, зараза. Ось чому я, виконавши завдання і повернувшись додому, насамперед дісталася ліжка. Бажання завалитися спати лідирувало над усім іншим.

«Все потім, – крутилося у голові. – Все потім».

– Все, – задоволено видихнула я, як тільки голова торкнулася подушки.