РОЗДІЛ 2

У клубі було гамірно, тісно й нема чим дихати від щільної завіси тютюнового диму. Втім, як і в будь-якому іншому такому закладі.

Надто яскраві спалахи світломузики засліплювали, наче в очі сипали вогняними блискітками. Відмінність була лише в тому, що ці виявилися цілком безболісними, хоч і дуже дратівливими.

На танцмайданчику зібралося стільки людей, що здавалося, ніби під світлодіодами звивається новий, невідомий організм. Спітнілі тіла притискалися одне до одного, шукаючи ближчого контакту, можливості вповзти під шкіру, злитися воєдино хоч на секунду. Якби таке взагалі було можливе.

Атмосфера у клубі закликала до загального розслаблення. Пропалювання життя. Тут забували про проблеми, шукали втіх, вгамовували чуттєві бажання, заповнювали порожнечу в душі.

Дехто після кількох візитів в це лігво більше не повертався, надаючи перевагу реальному життю, аніж сліпучому дурманові на одну ніч. Інші, навпаки, прагнули замінити реальність продовженням фальшивого польоту. Ще хоча б на мить.

Я ж не належала ні до першої, ні до другої категорії.

Не тому, що взагалі не мала бажань, які хотілося б виконати. Ні. Просто часу на себе катастрофічно не вистачало. Вже яке століття поспіль…

Багато людських насолод були заборонені німфам справедливості. Не скажу, що це змушувало мене шкодувати за недоступним. Швидше заохочувало цікавість зрозуміти мотивацію людей у ​​цій шаленій колотнечі за задоволенням.

З кожною секундою відчуваючи внутрішнє роздратування до всього, що відбувалося, я вперто продовжувала потягувати напій з трубочки. Чому?

Останнім часом і сама доволі часто роздумувала над цим питанням. І сама ж давала собі просту  і зручну відповідь: «Так треба».

Покликання не дано було обирати, з ним народжуються. Я не вміла тікати від зобов'язань, отже змирилася з мінусами, що супроводжували моє життя. Такими, як… дратівливі декорації на завданнях та… нудьга.

– Чи можу я пригостити тебе випивкою, красуне? – Перекрикуючи музику, схилився до мене чоловік.

Мені навіть обертатися не треба було. Шкірою я відчувала, хто саме стояв за спиною.

Перед внутрішнім поглядом досі зберігався його детальний образ. Міцна фігура з потужною шиєю, короткий їжачок темного волосся, прямий ніс, уперте підборіддя, тонкі губи і зелені очі, які наче затягували у болотяну трясовину.

Навіть не кинув на чоловіка швидким поглядом, я знала: він той, на кого я тут тривалий час чекала, вперто відмовляючи одному нав'язливому шанувальнику за іншим. Той, кого шукала недозволено довго для німфи справедливості.

Покидьок з видінь, що ледве не звели мене з розуму.

Блискітка тріумфу спалахнула в грудях всього на мить, але і цього виявилося достатньо, щоб заспокоїти тривогу. Поки є хоч дрібка відчуттів, я жива не лише зовні, а й усередині.

Значнішого прояву емоцій після стільки століть навіть чекати не варто. Останньому завданню вдалося майже неможливе: не тільки змусити мене підбадьоритися, а й... відчувати.

Нехай не на постійній, цілодобовій основі, чому я дуже раділа, але ця новизна серед століть одноманітності стала струменем свіжого повітря.

Не витрачаючи часу на відповідь, я примружилася і окинула брюнета багатообіцяльним поглядом, від якого чоловік задоволено посміхнувся.

Де навчилася флірту? Я давно вже шпигувала за людськими дівчатами, от і перейняла декілька звичок.

Я усміхнулася куточками губ і трохи кивнула чоловікові, чудово знаючи, як такі ненав'язливі знаки уваги діють на тих, хто звик називати себе сильними світу цього. І, звичайно, не помилилася.

Від потужної хвилі бажання, що тицьнулася в груди, можна було задихнутися, якби така реакція у відповідь не стала вже звичною. Отже, безпечною.

Чоловік гимикнув, жестом покликавши бармена, замовив мені та собі напої.

 «Передбачувано, – подумки зазначила. – І нудно».

– Стас, – обдавши мою шию гарячим диханням, назвався він.

 – Знаю, – посміхнулася я. – Чула.

– Ти не скажеш, як тебе звуть? – вдавано здивувався Стас, не відреагувавши на шпильку про його сумнівну популярність у вузьких колах. – Чи мені вгадати?

– Моє ім'я тобі нічого не дасть, – пригубивши напій, звично відмахнулась я. Але, помітивши незадоволений погляд чоловіка, вирішила поступитися. – Нехай сьогодні буде… Кара.

Як тільки відповідь зірвалася з губ, мені довелося придушувати здивування. Ніколи раніше я не відкривала чужим істинного імені. Зараз все сталося природно, ніби інакше й не могло бути. Безглуздо.

Стас кивнув.

– Як скажеш, Кара. Чому така… дівчина, як ти, нудьгує?

Покидьок поводився зовсім не так, як я очікувала. Не поспішав, не примушував до близькості, не сипав хтивими фразами і не намагався мене торкатися. Просто дивився. Хоча цей палкий погляд, у глибині якого кипіли неабиякі пристрасті, змушував мене нервувати. Тому я вирішила поспішити.

Я обдарувала його глузливим поглядом.

– Може, одразу перейдемо до суті?