Розділ 2. Чоловік із чужим минулим

Аліна не спала всю ніч.

Слова незнайомця крутилися в голові, наче заїжджена платівка.

«Якщо сьогодні з вами зустрічався Артем Воронов, вам потрібно негайно поїхати з Києва».

Хто він такий? Звідки знає про її зустріч з Артемом? І головне — чому всі раптом зацікавилися її батьком, який помер три роки тому?

Аліна сиділа на краю ліжка, тримаючи в долоні старий ключ із цифрою сімнадцять. Вона вже десятки разів оглядала його, сподіваючись знайти ще якусь підказку, але нічого нового не помітила.

О сьомій ранку вона нарешті вирішила: досить.

Вона не збиралася тікати зі свого дому через чиїсь загадкові погрози. Якщо Артем Воронов знав правду про її батька, вона змусить його розповісти все.

А якщо він просто використовував її страх і відчай — пошкодує про це.

— Ти кудись збираєшся? — запитала мама, коли Аліна вийшла на кухню.

— Мені потрібно дещо з'ясувати.

— Що саме?

Аліна на мить замовкла.

— Тату належав якийсь сейф? Можливо, банківська скринька?

Мати зблідла.

Це тривало лише секунду, але Аліна помітила.

— Чому ти питаєш?

— Просто відповідай, будь ласка.

Мати відвернулася до вікна.

— Твій батько зберігав документи в банку. Але я не знаю, чи залишилося там щось після його смерті.

— У якому банку?

— Алін, не треба. Є речі, до яких краще не повертатися.

— Для тебе, можливо. Але я хочу знати правду.

Мати заплющила очі.

— Якщо ти справді хочеш знати, почни з того, що залишилося в батьковому кабінеті. Я нічого не викидала.

Аліна повільно кивнула.

Вона вже збиралася піти, коли мати раптом схопила її за руку.

— І ще одне. Якщо цей чоловік знову запропонує тобі гроші, не погоджуйся.

— Чому?

Мати дивилася на неї так, ніби хотіла сказати щось важливе, але слова застрягли в горлі.

— Бо не всі борги можна повернути грошима.

Об одинадцятій Аліна стояла перед скляною будівлею в центрі Києва.

На верхньому поверсі розташовувався офіс компанії «Воронов Інвест». На вході її зустрів охоронець, який після короткої розмови телефоном провів до ліфта.

— П'ятнадцятий поверх. Вас чекають.

Звісно, чекають.

Чоловіки на кшталт Артема Воронова, мабуть, звикли отримувати все, чого хотіли. Навіть людей.

Ліфт зупинився, двері відчинилися.

Аліна вийшла в просторий коридор. За панорамними вікнами розкинулося місто, мокрі дахи блищали після нічного дощу, а далеко внизу поспішали люди, які навіть не здогадувалися, що її життя щойно перетворилося на загадку.

Секретарка провела її до кабінету.

Артем стояв біля вікна, розмовляючи телефоном.

— Ні, угоду не підписувати. Спочатку перевірте документи. Якщо там є хоч одна невідповідність, я хочу знати про це сьогодні.

Він завершив дзвінок і повернувся.

Побачивши Аліну, не здивувався.

— Ви все-таки прийшли.

— Не тіште себе думкою, що я погодилася на вашу пропозицію.

— Я й не сподівався, що ви так швидко зміните рішення.

— Чудово. Тоді перейдемо до справи.

Вона поклала ключ на його стіл.

Погляд Артема миттєво зупинився на ньому.

Уперше Аліна побачила, як із його обличчя зникла звична байдужість.

Він повільно підійшов до столу, але не торкнувся ключа.

— Де ви його знайшли?

— Він був у мого батька. Ви знали про його існування. Тепер ваша черга відповідати на запитання.

— Що саме ви хочете знати?

— Усе. Почнімо з того, чому ви шукаєте ключ і що сталося з вашим братом.

Артем довго мовчав.

Потім жестом запросив її сісти.

— Мого старшого брата звали Андрій. Він загинув три роки тому в автомобільній аварії.

Аліна відчула, як усередині щось стислося.

Три роки.

Майже одночасно з її батьком.

— Мій батько теж загинув тоді, — тихо промовила вона.

— Я знаю.

— І ви вважаєте, що ці смерті пов'язані?

— Я вважаю, що нам розповіли не всю правду.

Він дістав із шухляди фотографію й поклав перед нею.

На знімку двоє чоловіків стояли біля чорного автомобіля. Один із них був її батьком. Молодший чоловік поруч, якого вона ніколи раніше не бачила, мав темні очі Артема.

— Це ваш брат?

Артем кивнув.

— Фотографію знайшли серед його речей. На звороті було написано ім'я вашого батька й дата, за кілька днів до аварії.

Аліна взяла знімок. Її пальці похололи.

Батько ніколи не розповідав їй про знайомство з Вороновими. Принаймні вона такого не пам'ятала.

— Чому ви не звернулися до мене раніше?

— Я не знав, де шукати ключ. А потім знайшов документи, які привели мене до вашої родини.

— Тобто ви знайшли мене, дізналися про наші борги й вирішили скористатися ситуацією?

— Я пропоную вам спосіб урятувати будинок.

— Ні. Ви пропонуєте купити мою згоду.

— Я готовий погасити ваш борг без жодних прихованих платежів. Ви отримаєте юридичну гарантію, що будинок залишиться вашій родині.

— А ви отримаєте доступ до мого життя.

— І до правди про наших батьків.

Аліна підвелася.

— Ви навіть не розумієте, наскільки огидно звучить ваша пропозиція.

— Розумію.

Його відповідь була настільки тихою, що вона мимоволі зупинилася.

— Але я також розумію, що у вас обмежений час. Через два тижні ваш кредитор може розпочати процедуру стягнення. Я можу це зупинити.

Вона ненавиділа його за те, що він мав рацію.

Ненавиділа ще більше за те, що він знав про її безвихідь.

— Чому саме заручини? Чому не звичайна угода?

Артем відвів погляд до вікна.

— Тому що моя родина готується оголосити про злиття двох компаній. Мені потрібно продемонструвати стабільність особистого життя, щоб зупинити внутрішній конфлікт між акціонерами. Вони вважають, що я маю створити родину й перестати діяти самостійно.

— А я тут до чого?

— Ваша незалежність мене влаштовує. Ви не належите до мого оточення, не зацікавлені в моїх грошах більше, ніж змушують обставини, і не будете намагатися контролювати мої рішення.