Розділ 1. День, коли все зламалося

Іноді життя руйнується не в одну мить. Спочатку зникає спокій, потім — надія. А потім у двері стукає людина, яка змінить усе.

Аліна Коваль ненавиділа дощ.

Не тому, що він псував зачіску чи змушував людей ховатися під парасолями. Вона ненавиділа його за спогади. За той осінній день три роки тому, коли під таким самим сірим небом поховали її батька.

Відтоді дощ завжди здавався їй передвісником поганих новин.

І сьогодні він знову не підвів.

— Алін, ти вже повернулася? — гукнула мама з кухні.

— Так! — Аліна зачинила вхідні двері й стягнула мокре пальто. — Тільки не кажи, що знову не їла.

— Я їла.

— Чай із печивом не рахується.

— Тоді я майже їла.

Аліна усміхнулася, скидаючи черевики.

Їй хотілося бодай на кілька хвилин повірити, що все нормально. Що вони живуть у своєму маленькому будинку на околиці Києва, що мама не ховає від неї поганих новин, а рахунки на столі — це просто рахунки, які можна спокійно оплатити наприкінці місяця.

Але щойно вона зайшла на кухню, усмішка зникла.

На столі лежав білий конверт із червоним штампом.

Поруч сиділа мама. Її руки тремтіли, а очі були почервонілими.

— Що це? — тихо запитала Аліна.

— Нічого страшного.

— Мамо.

— Алін…

— Не кажи мені, що нічого страшного, коли ти плачеш над конвертом.

Мати опустила очі.

Аліна взяла листа. Прочитала перший абзац, потім другий. На третьому їй здалося, що кімната раптом стала надто маленькою.

Борг. Прострочені платежі. Вимога погасити заборгованість. Попередження про можливе стягнення майна.

— Звідки це? — Її голос прозвучав чужим навіть для неї самої.

— Після смерті батька залишилися борги. Я думала, що зможу все владнати, але відсотки…

— Чому ти мені нічого не сказала?

— Ти й так працюєш без вихідних. Я не хотіла, щоб ти хвилювалася.

Аліна поклала лист на стіл.

Їй захотілося закричати. Не на маму — на весь світ, який чомусь вирішив, що однієї втрати недостатньо.

— Скільки?

Мати мовчала.

— Мамо, скільки?

— Майже два мільйони гривень.

Аліна повільно сіла.

Два мільйони.

Вона заробляла достатньо, щоб вони не голодували, оплачували комунальні послуги й купували ліки. Але два мільйони були не просто великою сумою. Це була цифра з іншого життя, у якому люди не рахували гроші перед походом до магазину.

— Ми продамо будинок, — нарешті сказала вона. — Знайдемо щось менше. Я візьму додаткові замовлення…

— Ні, — прошепотіла мати.

— Мамо, у нас немає вибору.

— Твій батько ніколи не хотів, щоб ми втратили цей дім.

— Тато помер три роки тому. А зараз нас можуть залишити без даху над головою!

Слова вирвалися надто різко.

Мати здригнулася.

Аліна відразу пошкодувала про сказане.

— Вибач. Я не хотіла…

— Я знаю, доню.

Мати взяла її за руку.

— Просто пообіцяй мені одну річ. Що б не сталося, не довіряй людям, які прийдуть із пропозиціями допомоги.

Аліна насупилася.

— Що це означає?

— Нічого. Я просто хочу, щоб ти була обережною.

— Мамо, ти мене лякаєш.

Та жінка лише похитала головою й підвелася, ховаючи листи в шухляду.

Розмова закінчилася. Але відчуття, що мама знає щось іще, залишилося.

Того вечора Аліна довго не могла заснути.

Вона лежала на ліжку, дивлячись на стелю, і перебирала в голові всі можливі способи знайти гроші. Позика? Занадто великі відсотки. Продаж будинку? Мати цього не переживе. Допомога знайомих? У неї не було знайомих, які могли б позичити таку суму.

Телефон засвітився о 23:17.

Невідомий номер.

«Аліно Коваль, нам необхідно зустрітися. Завтра о 10:00. Ресторан “Панорама”, центр Києва. Я можу вирішити вашу проблему з боргами».

Аліна перечитала повідомлення двічі.

Потім написала:

«Хто ви?»

Відповідь надійшла майже миттєво.

«Людина, яка знає, що насправді сталося з вашим батьком».

Аліна різко сіла.

Серце вдарилося об ребра так сильно, що на мить перехопило подих.

Вона набрала номер. Абонент був недоступний.

Ще раз.

Те саме.

Холод пробіг уздовж спини.

Її батько помер унаслідок аварії. Принаймні так сказали поліція, лікарі й усі, хто прийшов на похорон. Вона пам'ятала його останній дзвінок, пам'ятала, як чекала на нього того вечора, пам'ятала материні сльози.

Що ще могло статися?

І хто ця людина?

Аліна не спала до ранку.

О десятій без п'яти вона стояла перед рестораном із прозорими вікнами, за якими блищали кришталеві люстри.

На ній були чорні штани, біла сорочка й пальто, яке давно потребувало заміни. Вона почувалася недоречно серед дорогих автомобілів і людей, чиї годинники, мабуть, коштували більше за її місячну зарплату.

Я просто вислухаю його, — повторювала вона собі. І піду.

Чоловік, який підвівся їй назустріч, зовсім не був схожий на благодійника.

Високий. Темне волосся. Бездоганний чорний костюм. Годинник на зап'ясті. Холодний погляд сірих очей, у якому не було ані краплі привітності.

Йому було близько тридцяти, але тримався він так, ніби давно навчився не дозволяти нікому ставити себе в незручне становище.

— Аліна Коваль? — запитав він.

— А ви той, хто пише загадкові повідомлення незнайомим дівчатам?

На його губах ледь помітно смикнувся кутик.

— Артем Воронов.

Це прізвище вона чула.

Не раз.

Воронови володіли кількома великими компаніями, інвестували в нерухомість і регулярно з'являлися в новинах. Їхні фотографії друкували в журналах, а їхні родинні конфлікти обговорювали люди, які ніколи не зустрічали їх особисто.

— Ви хочете купити наш будинок? — запитала Аліна, сідаючи навпроти.

— Ні.

— Тоді я не розумію, чого ви хочете.

Артем поклав на стіл тонку папку.

— Я знаю про борг вашої родини. І можу погасити його повністю.

Аліна не торкнулася папки.

— А натомість?

— Ви погодитеся стати моєю нареченою.