Глава 25

Гном Торін виявився не лише майстром хмільних справ, а й володарем найцінніших підземних секретів. Він упевнено провів різнобарвну банду через вузький хід, що відгалужувався від погрібка. Вони просувалися майже в суцільній темряві, обережно переставляючи ноги (і лапи) по сирій гранітній крихті, що пахла кам'яною вологою, віковою прохолодою та застарілим порохом.

Нарешті попереду замиготіло денне світло. Протиснувшись крізь замасковану густим чагарником дикого терну розщелину, команда вибралася на поверхню. Ріта з глибокою насолодою втягнула носом свіже повітря, яке після гномського підземелля здавалося неймовірно солодким: пахло нагрітою на сонці глицею і соковитою луговою конюшиною. Вони опинилися на лісистому пагорбі, з якого як на долоні відкривався краєвид на долину, де розкинулася армія короля Олантії.

Тисячі наметів із золотими королівськими прапорами рясніли серед зелені, у повітрі стояв гул від іржання бойових коней та брязкання лицарських обладунків, а вітер доносив стійкий запах похідних багать, засмаженої на рожнах дичини та кінського поту.

У самому центрі цього масштабного табору, у розкішному золотому наметі, зараз вирішувалася доля п'яти королівств. Король Олантії, колись мудрий і шляхетний правитель, тепер сидів на похідному троні з абсолютно скляним, відсутнім поглядом. Його розум повністю підкорявся щоденним ментальним навіюванням головного придворного мага Малкіора. Король марив величчю: він хотів завоювати всі сусідні королівства по черзі, не зупиняючись ні перед чим, і втопити світ у вогні.

— Ваша величносте, — єхидним, солодким голосом шепотів йому на вухо Малкіор, високий похмурий чаклун у чорному шовковому плащі, обвішаний амулетами з людських кісток. Його пальці з довгими брудними нігтями гарячково тремтіли. — Ви — володар усесвіту. У ваших руках найкраща армія Олантії. І, головне, у вас є грізний, смертоносний бойовий дракон Торн, який спопелить будь-яку фортецю...

— Так... — безживно кивав король, чухаючи сиву бороду. — Але де він? Малкіоре, мій дракон кудись подівся... Останні дні розвідники не бачать його в небі, і це мене дуже непокоїть. Без Торна ми не зможемо прорвати оборону Даркмуру.

Малкіор злорадно потирав руки, а в його темних очах спалахував вогонь чистого божевілля. Він точно знав, де зараз перебуває дух цього проклятого дракона — далеко в іншому, безмагічному всесвіті, десь на планеті «Києв», у тілі якоїсь дівчинки.

Чаклун також чітко знав, що армії короля залишилося жити зовсім недовго. Малкіор розставив усюди своїх таємних шпигунів і планував здати королівські війська Даркмуру, щоб під шумок загарбати владу в обох знекровлених державах.

Та була одна зачіпка, яка страшенно дратувала мага: його шпигуни ніяк не могли знайти лорда Едріана Валоріана. Його загін на чолі з сержантом Бранном уже прибув до табору, а самого генерала ніде не було видно. І цієї драконячої, марної туші ніде не виявилося в небі.

«Хоча цей ящір тепер не несе жодної загрози, бо його розум вимкнено, все ж потрібно знайти цю лускату шкуру і позбутися її остаточно, щоб закрити всі кінці», — злісно думав Малкіор, продовжуючи задурювати голову королю вигаданими зрадами та неминучими нападами ворогів.

І саме в цей момент, коли маг малював королю нові криваві картини перемог, на самій околиці королівського табору, біля наметів північного прикордонного загону, виник справжній фурор.

З лісової гущавини, прямо під носом у вартових лицарів, раптово з'явився лорд Едріан Валоріан. Вартові воїни спочатку власним очам не повірили — вони застигли з піднятими списами, протираючи очі. Але це дійсно був їхній улюблений лорд! Живий та неушкоджений.

Проте найбільший шок у загартованих бійців викликав його супровід. Слідом за лордом упевнено крокував гігантський зеленошкірий орк Грум із важкою сокирою, витончений золотоволосий ельф Іліон, який на ходу поправляв плащ із таким виглядом, наче прийшов оглядати бідні людські квартали, сивобородий маг Олдус, рудий гном, що ніс барильце елю, ще два великі орки та... сам бойовий дракон Торн.

Вартові миттєво побігли кликати заступника лорда, старого сержанта Бранна. Досвідчений воїн вискочив із командирського намету, тримаючи руку на мечі, але коли він побачив цю мультинаціональну партизанську банду, його щелепа просто зі стукотом упала на залізний нагрудник обладунків.

— Мілорде Валоріан... — заїкаючись від шоку, промовив Бранн, переводячи погляд з орка на ельфа. — Я... я, звісно, знав, що ви винахідливий командир, але щоб притягнути в королівський табір половину Даркмуру та ельфів...

— Менше слів, Бранне, — суворо, але з ледь помітною посмішкою обірвав його Едріан. — Це мої особисті гості та союзники. Швидко проводь нас до головного намету, поки шпигуни Малкіора не підняли ґвалт. Нам потрібно діяти таємно.

Сержант, гарячково хрестячись на ходу й відганяючи новобранців, які з відкритими ротами вставилися на орка, швидко провів усю команду всередину великого, закритого від сторонніх очей командирського намету.

Ріта, кумедно підгинаючи крила та намагаючись не зачепити хвостом стійки, протиснулася слідом. Тіло дракона після гномського підземелля нарешті відчуло простір, і вона задоволено пирхнула носом, випустивши маленьку хмарку теплої пари.

І тут повз намет випадково пробігав молодий похідний кухар загону — той самий, який напередодні отримав сувору драконячу догану жіночим басом через сире м'ясо вепра. Тільки-но хлопець побачив у щілину намету велику синьо-чорну морду дракона, як у його кулінарній голові миттєво ввімкнувся режим панічної готовності. Кухар зблід, попускав усі ложки і бігом, з криками полетів прямо до похідного багаття:

— О пресвітлі боги! Наш дракон повернувся! Швидко розпалюйте вогонь на повну потужність! Рубайте яловичину! Смажте її до хрусткої скоринки, середнього прожарювання з сіллю та ельфійськими спеціями! І принесіть відро гарячого трав'яного чаю, інакше він нас усіх тут спопелить!