Глава 24

Ріта не вимовила жодного слова. Вона буквально заціпеніла на місці, витягнувши довгу шию і перетворившись на величну чорно-синю статую. Тільки її палкий погляд, який вона спідлоба кинула на лорда, сказав більше, ніж будь-яка ельфійська поема.

У цей момент лорд Едріан уже майже остаточно протверезів. Чарівний порошок мага Олдуса вивітрив останні хмільні пари з його голови, і генерал сам закляк від раптового й дикого усвідомлення того, що він зараз робить. Його пальці досі відчували приємну прохолоду й гладкість міцної луски біля самої основи драконячого хвоста. У військовому поході це був би звичайний технічний маневр розчищення простору. Але зараз, коли перед ним стояла налякана й сором'язлива дівчина Маргарита, лорд чітко зрозумів, як саме цей жест виглядав збоку.

Едріан жахливо зніяковів. Його обличчя і навіть кінчики вух миттєво налилися густим рум'янцем. Він обережно, наче тримав у руках найцінніший кришталевий артефакт, поклав важкий хвіст Ріти назад на підлогу. Спробувавши вдати, ніби нічого надзвичайного не сталося і він просто перевіряв міцність драконячих зв'язок, лорд потихеньку, боком-боком відійшов у протилежний бік столу. В глибині душі воїн дуже сподівався, що Маргарита прямо зараз не згадає, як дихати вогнем, і не спопелить його разом із гномськими бочками за таку брутальну витівку.

Поки між закоханою парою висіла така густа  напруга, що від неї ледь не тріщали каганці, решта компанії потихеньку приходила до тями. Погрібець знову наповнився густим ароматом хмелю, свіжого ранкового пива та Олдусового трав'яного антипохмеліну. Коли перші симптоми дикого головного болю остаточно минули, перед присутніми постало головне питання: що тепер робити?

Ситуація була унікальною й водночас катастрофічною. Кожен із тих, хто сидів за цим великим столом, раніше вірою і правдою служив своєму королю. Едріан був гордістю армії Олантії, Брок та Грунда — передовими бійцями Даркмуру, Грум — професійним розвідником, Іліон — гвардійцем ельфів, а Олдус — придворним магістром. Але зараз, у цій підземній обстановці, об'єднавшись за кухлем елю з офіційними ворогами, вони всі автоматично опинилися поза законом у своїх державах. Будь-який патруль нагорі без вагань таврував би їх зрадниками й відправив на ешафот.

Їм потрібно було терміново вирішити, як діяти далі. Почалися довгі дебати. Гном Торін, активно махаючи руками, доводив, що найкраща стратегія — це перечекати війну в його погребі, випиваючи по дві бочки на тиждень. Ельф Іліон пропонував написати трагічну поему про їхню долю й відправити її королю. Але сувора жінка-орк Грунда рішуче гупнула кулаком по столу:

— Досить розпускати соплі, поети! Нам потрібен командир, який знає, як вигравати битви без зайвого шуму. Лорде Валоріане, твоє слово!

Зрештою, ретельно зваживши всі «за» і «проти», мультинаціональний загін одностайно вирішив рушати далі під єдиним командуванням Едріана. Це був єдиний логічний вихід. Якщо їм удасться таємно пробратися до королівського табору Олантії, розкрити підступну змову злого радника Малкіора, який перемістив Ріту в тіло дракона, та знайти самого чаклуна — можливо, тоді вдасться зупинити масштабне кровопролиття і закінчити цю безглузду війну набагато швидше. Адже Малкіор навмисно провокував конфлікт між державами заради власної вигоди.

Проте, приймаючи це рішення, Едріан відчував, як його серце стискається від суперечливого болю. З одного боку, як шляхетний лицар і генерал, він понад усе прагнув миру для свого народу і порятунку для наляканої дівчини. Але з іншого... він цього хотів і водночас панічно боявся. Лорд Валоріан чітко розумів: якщо їхній план спрацює, Малкіор зніме закляття. І тоді Ріта миттєво зникне. Вона повернеться у свій далекий, загадковий «Київ», до свого звичного життя, і він більше ніколи в усьому всесвіті не почує її кумедного обуреного пирхання та не зазирне в ці дивовижні очі. Думка про те, що він назавжди втратить цю вередливу «Маргаритку», завдавала йому більшого жаху, ніж наступ тисячі орків.

Дівчину в цей момент переповнювали точно такі самі тривожні й тужливі думки. Вона сиділа на соломі, дивлячись на профіль Едріана, і всередині неї все стискалося від туги. Ріта розуміла, що лорд став для неї найдорожчою істотою в цьому світі. Але водночас її мозок тверезо аналізував реальність: перебуваючи в тілі великого  дракона, вона мала занадто мало шансів на нормальне, щасливе майбутнє з чоловіком. «Ну і як ми будемо жити? — з гіркою іронією думала вона, кумедно підгинаючи крила. — Ходити за ручку парком, коли моя ручка розміром із кухонний стіл?! Чи він буде обіймати мене за хвіст перед сном, від чого в мене ледь не панічна атака починається?! Це ж абсурд!».

Вона мала повернутися додому. Але від однієї думки про прощання з Едріаном у неї з очей ледь не котилися великі драконячі сльози. До того ж Ріта розуміла: доля всіх цих дивовижних мешканців підземелля — добродушного орка Грума, пафосного ельфа Іліона, брутальної Грунди та старого мага — тепер теж повністю залежала від їхньої спільної перемоги над Малкіором. Вони довірили їм свої життя.

Ріта глибоко, важко зітхнула, випустивши сумну хмарку сизого диму, і її бас рішуче пророкотав на весь погрібець:

— Гаразд, лорде... Веди нас у бій. Пора показати цьому твоєму придворному фокуснику Малкіору, що буває, коли дівчину з Києва позбавляють ранкової кави та нормального манікюру! Ми рознесемо його контору вщент!

Едріан тепло усміхнувся, дивлячись на її бойовий настрій, а орк-сваха Грум знову розчулено шмигнув носом, шепочучи ельфу на вухо, що у нашої лускатої леді просто золоте серце.

А далеко вгорі, остаточно втративши будь-які залишки військової тверезості та професійної гідності, у вентиляційній трубі висів повністю закопчений від каганців гоблін-шпигун Кронк. Його пергамент давно розсипався від пивних парів, але він усе одно намагався шкрябати уламком вугілля прямо на іржавій залізяці свої останні, відчайдушні нотатки:

«Фінальний... гик... рапорт генералу Даркмуру!