Глава 20

Гномський тунель засмоктував мандрівників усе глибше у сирі й холодні надра гори. М'яке фіолетове світло, що пульсувало на кінчику посоха магістра Олдуса, ледь розганяло віковічний морок, вихоплюючи зі стін грубу кладку з темного граніту. Повітря тут було застояним, важким, густо насиченим запахом підземного пилу, який здіймався з-під їхніх ніг дрібними хмаринками.

Едріан Валоріан ішов поруч із Рітою, і кожен крок давався йому з важкістю, наче його чоботи налилися свинцем. Генерал почувався настільки ніяково й безпорадно, як ніколи на полі бою. Кілька разів він глибоко вдихав повітря, відкривав рота, пориваючись сказати Маргариті щось примирливе, пояснити, що в його розумінні «могутня бойова туша» — це вищий ступінь захоплення. Але варто було йому зробити крок ближче, як Ріта демонстративно відвертала лускату морду в протилежний бік і ображено,  пирхала носом, випускаючи з ніздрів маленькі, злісні сизі хмаринки диму.

Едріан злився. Злився на ельфа, який так вчасно згадав про ельфійські стандарти краси. Злився на орка з його дурними порадами. Але найбільше за всіх він злився на самого себе. Останні події зводили його з розуму.

«Це ж чисте божевілля! — гарячково міркував лорд, кусаючи губи. — Якщо наш задум із Олдусом провалиться, і ми не зможемо повернути Маргариту в її людське тіло... виходить, що я, спадковий лорд і генерал Олантії, закохуюся в дракона?! Як це взагалі пояснити королю чи нащадкам?! А якщо все вийде... якщо Олдус розплутає ці магічні коди, вона просто зникне. Повернеться у свій "Київ", і я її ніколи в житті більше не побачу. Жодного шансу».

Йому було дико навіть від самої думки, що він намагається залицятися до рептилії. Робити компліменти грізному ящеру здавалося вершиною абсурду. Але варто було Едріану випадково кинути погляд на її великі зелені очі, в яких зараз світилася чисто дівоча образа, як уся його логіка розліталася. Йому в ту ж секунду хотілося міцно притиснути її до себе, заспокоїти, захистити. «Але як, дідько лисий, притиснути до себе істоту розміром із розкішного коня?! — знову розпачливо подумав він, натикаючись на прокляте питання розмірів. — Обхопити її лапу? Загорнутися в її крило? Знову цей розмір!».

Ріта йшла поруч і вже сама на себе злісно пирхала під ніс. Вона чудово бачила, як мучиться Едріан, і її внутрішня дівчина таємно торжествувала. Але водночас Маргарита відчувала, як усередині неї наростає паніка. Вона розуміла, що цей суворий лорд із його терплячістю, рельєфним торсом і цими дивовижно ніжними сірими очима приваблює її все більше й більше. А цього категорично не можна було допустити!

«Так, Котигорошко, зберися! — подумки кричала на себе дівчина, намагаючись не дивитися на профіль Едріана у фіолетовому світлі посоха. — У тебе вдома, в Києві, залишилося прекрасне, зрозуміле життя! У тебе купа друзів, колеги з маркетингу, претенденти на близькі стосунки, які дарували тобі нормальні троянди, а не лісові бур'яни з рук двометрового орка! Ти маєш повернутися у своє тіло. Але... чи зможеш ти після цього жити як раніше? Чи зможе твоє серце залишатися вільним, коли ти назавжди закриєш ці двері й більше ніколи не почуєш його голосу?». Від цих думок Ріті стало настільки тужливо, що вона випадково зачепила хвостом стару гномську вагонетку, яка з гучним гуркотом перекинулася в темряві.

Трохи позаду них, намагаючись тримати дистанцію від киплячої лави емоцій закоханої пари, крокували орк та ельф. Грум крутив у руках свою дерев'яну квітку, а золотоволосий поет сумно поглядав на свій пергамент.

— Знаєш, ельфе... — пошепки пробасив Грум. — Я от йду і думаю: якесь дуже дивно і дивовижно все виходить. Кілька днів тому я був передовим розвідником Даркмуру і мав рубати людські голови. Ти охороняв ельфійський кордон і ти мав стріляти в мене магічними стрілами. Лорд Валоріан узагалі командував армією, що випалювала наші застави. Ми всі абсолютно різні, з ворогуючих народів, які віками вбивали один одного. А зараз ми об'єдналися в один загін, сидимо в гномській дірі й переймаємося душевними почуттями якоїсь дівчини з планети "Київ" та ревнивого генерала. Тобі не здається, що світ збожеволів?

Іліон граційно поправив пасмо золотого волосся і сумно, поетично посміхнувся:

— Світ не збожеволів, Груме. Світ просто вперше побачив щось вище за військові статути. Леді Маргарита принесла сюди таку шалену енергію, яка розтопила навіть твої зелені оркські м'язи та мою ельфійську кризу. Ми стали справжніми друзями. І саме тому ми маємо допомогти цим двом гордим дурням нормально поговорити. Поглянь на них — вони ж зараз вибухнуть від напруги!

Попереду них, повністю занурений у свої наукові проблеми, йшов магістр Олдус. Сивобородий чаклун абсолютно не звертав уваги на романтичні драми молоді. Він тримав посох однією рукою, а іншою гарячково гортав на ходу старий сувій із формулами, напружено зморщивши чоло.

— Ну що ж я там наплутав? — тихо, роздратовано бурмотів маг собі під ніс. — Які інгредієнти дали збій? Може, я поклав у те ментальне зілля забагато сушених жаб'ячих лапок? Чи корінь мандрагори був несвіжий? Чому мої розрахунки магічних коливань показують дзеркальний обмін душ із Києвом, але я ніяк не можу вирахувати точні координати, де зараз перебуває душа самого дракона Торна?! Якщо Торн у її світі почне дихати вогнем на перехожих — Олантія втратить свою репутацію назавжди!

Олдус так захопився своїми кулінарно-магічними роздумами, що ледь не врізався в кам'яну стіну на крутому повороті тунелю.

Він різко зупинився, піднявши руку з посохом вгору. Весь загін миттєво завмер на місці. Ріта рефлекторно притиснула крила до боків, а Едріан за звичкою, вихопив із піхов свій начищений до блиску кинджал, заступаючи собою дівчину-дракона.

Зовсім поруч, за масивним гранітним виступом, де тунель розширювався у велику підземну залу, крізь сиру тишу шахти чітко почулися чиїсь низькі, грубі та дуже роздратовані голоси...