Глава 19

Атмосфера в гномській печері досягла піку своєї ніжності. Ріта, розчулена словами лорда Валоріана про живу людську душу, сонце та бурякові салати лагідно промурчала. Підкоряючись чистому дівочому імпульсу, вона заплющила очі й ніжно, всією своєю чорно-синьою драконячою тушею притиснулася до міцного плеча Едріана.

Едріан відчув, як прохолодна луска Маргарити обійняла його тіло, і в його серці розлилося дивовижне, гаряче тепло. Йому так сильно захотілося в цю мить сказати їй щось неймовірно ніжне, романтичне і гарне — таке, від чого на Землі дівчата зазвичай втрачають дар мови. Але була одна маленька проблема: лорд Валоріан усе життя провів у військових походах, командував лицарями і ніколи в житті не відвідував курси ельфійської поезії. Він поняття не мав, як правильно робити компліменти жінкам.

Тому, наперекір здоровому глузду, Едріан притиснув руку до її шиї, зазирнув у її очі й з щирою посмішкою видав:

— Знаєш, Маргарито... Ти така... така масивна й могутня рептилія! Твоє велике, розкішне тіло таке міцне, широке і важке, що жоден таран Даркмуру з тобою не зрівняється. Ти просто ідеальна бойова туша, в якій кожна складочка луски важить як хороший сундук із золотом!

Навколо весело тріщало багаття, а повітря пахло гарячим вугіллям та іржею, але в ту ж секунду час у гномській шахті просто зупинився.

Ріта повільно відкрила очі. Її романтичний настрій розлетівся на друзки. Будь-яка жінка на Землі знає одне священне правило, зафіксоване на рівні генетичного коду: ніщо, ніколи, за жодних обставин у всесвіті не ображає дівчину більше, ніж висловлювання про її вагу чи об'єми! Навіть коли вона тимчасово перебуває в тілі бойового дракона.

Морда Ріти скривилася в такій ображеній гримасі, що Едріан рефлекторно зробив крок назад.

— Що-о-о?! — на всю печеру вибухнув її бас, від якого зі стелі посипався дрібний пил. — Масивна?! Важка?! Бойова ТУША?! Ви тільки подивіться на цього дипломата! Я не товста, чуєш ти, лорде нещасний! У мене просто кістка магічна і луска широка! І взагалі, якщо я згадала оселедець під шубою, це ще не означає, що я переймаюся тільки їжею і набрала пару зайвих тонн за ніч!

— Маргарито, зачекай, я зовсім не це мав на увазі! — гарячково спробував виправити ситуацію Едріан. — У нашому світі великий дракон — це комплімент! Це означає, що ти сильна, здорова, можеш нести багато вантажу...

— Вантажу?! — заревів грізний рокіт Ріти, а її довгий хвіст від образи з силою гупнув по кам'яній підлозі, розбиваючи вщент старе гномське корито. — Оце так дякую! Спочатку маг хотів зробити з мене вантажне таксі, а тепер і ти натякаєш на мою вантажопідйомність?! Я — струнка, витончена дівчина з п'ятого поверху! Я займалася спортом і мала ідеальну талію! Заберіть від мене свої руки, мілорде, я оголошую вам повний бойкот!

Едріан намагався щось довести, виправдатися, але з кожним словом виходило все гірше й гірше, перетворюючи тонку романтику на справжній скандал із грізним басом.

Почувши цей страшний, ображений крик та лютий рик дракона, орк Грум, ельф Іліон та маг Олдус поспішили повернутися з глибини тунелю. Вони залетіли в печеру, тримаючи зброю та посох напоготові, очікуючи побачити щонайменше штурмовий загін Даркмуру.

Проте картина, яка постала перед ними, була абсолютно далекою від війни. Ріта та лорд Едріан сиділи в різних, кутках печери, буквально киплячи від глибокого обурення одне на одного. Ріта гордо забилася під саму скелю, склавши крила, і ображено сопіла носом, випускаючи маленькі злісні хмаринки диму. А Едріан роздратовано ходив туди-сюди біля багаття, смикаючи себе за ремінь обладунків і тихо матюкаючись.

Орк Грум повільно опустив сокиру, оцінив обстановку своїм досвідченим оком лісової свахи і важко зітхнув:

— О пресвітлі фіалки... Едріане, хлопче, ти що — сказав леді Маргариті, що у неї надто широкий хвіст? Ну хто ж так завойовує серця жінок?

— Я сказав, що вона — могутня бойова одиниця! — виправдовувався роздратований лорд.

Ельф Іліон лише трагічно прикрив очі рукою:

— Який брутальний, неотесаний бовдур... Маргарито, музо моя, не слухай його! Твоя луска прекрасна, наче нічні зорі, а твоя вага — це просто додатковий об'єм твоєї безмежної чарівності!

— Так, тихо всі! — різко перервав їх магістр Олдус, і його обличчя стало неймовірно серйозним. — Цей ваш необережний крик могли почути ворожі загони Даркмуру, які стоять на поверхні. Нам не можна залишатися в цій печері ні секунди. Нам потрібно негайно йти далі, вглиб цього довгого тунелю.

Едріан миттєво включив генерала, забувши про сварку:

— Олдусе, ти щось знайшов там, у глибині?

— Не просто знайшов, — кивнув маг, показуючи посохом у темну пащу підземелля, звідки тягнуло різким запахом свіжого підземного вітру. — Коли ми обстежували тунель, я помітив, що пил на підлозі свіжий. По ньому явно ходять, і ходять регулярно. Там залишилися чіткі сліди важких чобіт та якихось підземних механізмів. Залишалося тільки з'ясувати — хто саме там вештається і куди веде цей клятий гномський коридор. Рушаємо!

Ріта, хоч і продовжувала гордо ігнорувати Едріана, рішуче підхопилася. Безпека команди була важливішою за кулінарні чи вагові образи. Вся різнобарвна банда швидко загасила багаття і заглибилася в суцільну темряву таємничого тунелю.

Магістр Олдус підняв свій посох високо вгору, і великий кристальний набалдашник засяяв рівним, м'яким магічним світлом, розганяючи віковічні тіні. Вони йшли похилим кам'яним коридором, що спускався все глибше й глибше в серце гори. Попереду на них чекала велика таємниця покинутої шахти, а гоблін Кронк нагорі остаточно втратив їхній слід, маючи намір написати рапорт про повне зникнення «рожевої психологічної зброї людей».