Глава 18

Завдяки магічним хитрощам магістра Олдуса та бездоганному знанню кордонів ельфом Іліоном, різнобарвній банді вдалося вибратися з лісу Вічного Благословення без жодної втрати. Проте радіти було зарано. Попереду розстилалися землі, вщент окуповані загонами Даркмуру. Опинившись у повному оточенні, друзі змушені були шукати притулок, і доля привела їх до старої, давно покинутої шахти гномів, що ховалася в скелях якраз на стику між ельфійськими лісами та ворожими постами.

Висуватися далі під покровом ночі, коли навколо нишпорили орки-шукачі, було самогубством. Вони прийняли рішення зупинитися на ночівлю тут, у глибоких кам'яних надрах. Цікавого в цій гномській шахті не було абсолютно нічого: холодні сірі стіни, вкриті товстим шаром  пилу, сирість, що пробирала до кісток, та довгий, похмурий тунель, який чорною пащею тягнувся кудись далеко в надра гори. Повітря тут було важким, пахло старою іржею, сухим камінням і ледь помітним застійним духом занедбаних підземель.

Кожен у печері знайшов собі справу. Магістр Олдус, ігноруючи гнітючу атмосферу, розклав просто на кам'яній підлозі свої кристали, сувої та порошки. Він знову щось гарячково бурмотів собі під ніс, колотив у мідній ступці дивне зілля, що періодично сичало й випускало фіолетові бульбашки, та звірявся зі своїми розрахунками.

Орк та ельф сиділи біля самого входу до шахти. Зеленошкірий велетень спокійно стругав маленьким кинджалом шматок дубової гілки, намагаючись зробити щось схоже на дерев'яну квітку. А витончений золотоволосий поет Іліон, підперши підборіддя, натхненно складав нові, пафосні вірші про смарагд та глибину зіниць чорного дракона.

Лорд Едріан майже повністю набув свого колишнього людського вигляду — магічна дія ельфійського маскування поступово згасала, його гострі вушка повернули свою колишню форму, а срібні обладунки знову потемніли. Він мовчки сидів біля невеликого багаття, ретельно точив і чистив свою зброю, намагаючись не дивитися в бік Ріти. Хоча насправді кожні дві хвилини генерал приховано, спідлоба косився на дівчину-дракона.

Ріта ж просто сиділа осторонь на купі дрібного щебеню, обкрутивши себе хвостом, і дивилася на всіх них, наче в кінотеатрі зі сторони. Вона раптом усвідомила: за ці кілька днів її життя змінилося настільки кардинально, що жоден фантастичний фільм не зміг би такого передати. Вона опинилася в абсолютно чужому магічному світі. Її привабливе жіноче тіло тепер перетворилося на покрите лускою тіло грізного бойового ящера. Вона сидить у холодній гномській дірі, повністю оточена ворогами армії Даркмуру. І що найжахливіше — її  думки все більше й більше займає цей лорд із сірими очима.

І ось, посеред усього цього магічно-військового божевілля, коли навколо пахло іржею та Олдусовим зіллям, Ріта раптом відчула дике, непереборне бажання. Їй до смерті, понад усе на світі захотілося... оселедця під шубою. Дівчина аж очі заплющила, прямо фізично відчувши цей божественний смак: солодкий бурячок, ніжний майонез, картопелька і солоний оселедець із цибулькою.

«О пресвітлі боги цього світу, ну чому саме він?! — у повному розпачі подумала Ріта, ледь не виючи  від кулінарної ностальгії. — Де я тут знайду майонез „Торчин“ і буряк у гномській шахті?! Може, це в мене на тлі хронічного стресу та нервового зриву такі галюцинації почалися? Нормальні дракони мріють про парне м'ясо вепра, а я — про новорічний салат!»

Поки Ріта розгублено оглядала печеру і сумувала за українською кухнею, орк Грум завдяки своїй дивовижній чутливості прямо фізично відчув те напруження, яке випромінював дракон. Велетень відклав свою дерев'яшку, нахилився і сильно штовхнув ліктем ельфа, який у цей момент саме підбирав риму до слова «неперевершеність».

Ельф роздратовано відірвався від пергаменту, але Грум виразно кивнув головою спочатку на Ріту, яка сумно зітхала носом, а потім на Едріана, який уже п'ятий раз протирав один і той самий чистий кинджал, злісно поглядаючи на поета.

Іліон хитро зіщурив свої блакитні очі й тихо, так, щоб лорд не почув, прошепотів орку на вухо:

— О, мій зелений друже, не думай, що я дурний і не бачу цих іскр, які так і свердлять повітря між нашим генералом та прекрасною леді Маргаритою. Там же справжня магічна буря емоцій!

Грум здивовано насупив свої зелені брови і пошепки пробасив у відповідь:

— Якщо ти все бачиш, вуханю, то чому тоді постійно крутишся навколо неї і присвячуєш їй свої депресивні вірші? Ти ж бачиш, що лорд від цього готовий твою ліру на твоїй же голові переламати!

Ельф самовдоволено хмикнув і поправив пасмо золотого волосся:

— Тому що я хитрий і знаю закони психології, Груме! Ніщо так не підштовхує гордого чоловіка до рішучіших дій, як хороші ревнощі! Я навмисно підігрівав цю пристрасть у лорді, щоб він нарешті перестав удавати із себе залізну статую. — Іліон на мить замовк, подивився на Ріту і злегка зітхнув: — Та якщо лорд Валоріан виявиться повним дурнем і не зможе завоювати серце цієї дивовижної Музи... що ж, я нічим не гірший. І я з величезною радістю візьму ініціативу у свої руки.

Орк гучно хмикнув, оцінивши ельфійську стратегію. Ситуацію справді треба було рятувати. Вони обоє бачили, що Ріта зараз розгублена, самотня в цьому великому тілі, і їй як ніколи потрібна тепла підтримка. А хто міг підтримати її краще, ніж той, чиє серце вже щосили тягнулося до неї? Залишалося лише одне — якось залишити Ріту та Едріана наодинці, щоб вони нарешті мали змогу нормально поговорити без сторонніх вух та очей.

Грум рішуче підвівся на ноги, закинув сокиру на плече і гучно пробасив на всю печеру, привертаючи увагу:

— Гей, ельфе! Мені здається, чи з глибини цього тунелю пахне рідкісними підземними орхідеями? Нам обов'язково треба піти розвідати цей тунель шахти на предмет безпеки та ботанічних відкриттів!

Іліон миттєво підіграв другу, схопившись на ноги: