Глава 13

Завдяки феноменальній обізнаності Грума в розташуванні постів і патрулів Даркмуру, незвичайна трійця подолала найнебезпечнішу частину лісу без жодного поєдинку. Вони ступали занедбаними стежками, продиралися крізь густі чагарники дикої малини та перетинали порожні галявини, що пахли вологою травою.

І ось, нарешті, ліс навколо змінився. Вікові дуби поступилися місцем гігантським сріблястим деревам, чиє листя тихо шелестіло на вітрі, випромінюючи ледь помітне магічне світіння. Повітря тут стало настільки легким і чистим, що від нього солодко паморочилося в голові, а в кущах пахло квітучим жасмином та білими ліліями. Вони підійшли до кордону пралісів Вічного Благословення — суверенної території ельфів.

Тепер перед ними стояло найскладніше завдання: як пробратися на цю закриту територію живими, не зловити грудьми магічну стрілу ельфійського лучника та зв'язатися з магом Олдусом?

Лорд Едріан  зупинився біля старого срібного клена, оглянув затягнутий туманом ельфійський рубіж і рішуче обернувся до своїх супутників. Його обличчя знову набуло виразу  загартованого в боях генерала.

— Далі я йду сам, — безапеляційно заявив лорд, перевіряючи, як легко меч виходить із піхов. — Ельфи тримають нейтралітет. Якщо вони побачать на своєму кордоні озброєного орка і бойового дракона, вони спочатку випустять тисячу стріл, а вже потім будуть з'ясовувати, хто тут більше любить півонії. Я не збираюся ризикувати твоїм життям, Маргарито. Ви з Грумом залишаєтеся в цьому яру. Тут густі зарості дикого хмелю, запах надійно приховає вас від шукачів. Я проберуся один, знайду Олдуса і повернуся.

— Що?! Один?! —  обурилася Ріта. Вона енергійно тупцювала на місці. — Ти збожеволів?! Там магічні пастки, луки, ельфи-сноби! Я не пущу тебе туди самого!

Дівчина з подивом і якимось дивним трепетом у глибині душі раптом чітко усвідомила: вона до смерті боїться за Едріана. Думка про те, що з цим суворим, але таким надійним воїном щось станеться, відгукнулася в її людському серці всередині драконячого тіла гострим болем. Вона вже встигла прив'язатися до його теплих рук, які напередодні ніжно обіймали її вночі на сіні.

— Маргарита права, — похмуро кивнув Грум, підтримуючи подругу і спираючись на свою важку сокиру. — Ельфи підступні. Вони стріляють без попередження. Велика сокира Грума могла б прикрити твою спину, людино.

Та проти логічних військових аргументів воїна вони були безсилі.

— Якщо ми підемо разом, нас помітять за кілометр, — спокійно, але твердо відрізав Едріан, дивлячись прямо в її налякані очі. — Самотній воїн має більше шансів проскочити патрулі. Це не обговорюється.

Ріта важко зітхнула, випустивши дві сумні хмаринки сизого диму.

— Гаразд... — ображено, але з глибокою турботою пророкотала вона. — Але тільки спробуй мені там ризикувати життям! Повертайся якомога швидше, чуєш? Бо якщо ти затримаєшся, я сама піду напролом і рознесу цей їхній ельфійський заповідник на тріски!

Ці слова змусили обличчя Едріана пом'якшитися, а на його губах з'явилася тепла, щира усмішка. Незважаючи на нещодавні гарячі ревнощі до орка, він підійшов ближче, обережно поклав руку на лускатий ніс Ріти й зазирнув у її смарагдові зіниці.

— Я повернуся, Маргарито. Обіцяю, — тихо сказав він.

Потім лорд Валоріан обернувся до зеленошкірого велетня. На мить у повітрі знову виникло напруження, але Едріан переступив через себе.

— Груме... приглянь за нею. Захисти її, якщо раптом сюди вийде патруль Даркмуру.

Коли лорд вимовляв ці слова, він подумки ледь не розсміявся від повного абсурду того, що відбувалося. Генерал Олантії просить гігантського орка захистити великого бойового дракона, який є головною зброєю масового знищення в усьому королівстві! Світ справді перевернувся догори дриґом.

 Грум серйозно приклав кулак до своїх потужних грудей:

— Жодна волосина... тобто, жодна лусочка не впаде з голови Маргарити, поки Грум тримає сокиру. Іди з миром, воїне.

Едріан кивнув, розвернувся і безшумно, наче тінь, розчинився в магічному тумані ельфійського лісу.

Поки лорд пробирався крізь магічні пастки, Ріта та Грум затишно вмостилися в глибокому яру, повністю укритому густими заростями дикого хмелю, що солодкувато пахнув свіжою зеленню. Орк обережно примостився на повалену колоду, а Ріта склала крила і лягла на м'який мох, поклавши голову на передні лапи.

Вони якийсь час мовчали, слухаючи ельфійський спів пташок, а потім Ріта вирішила, що Грум заслуговує на повну правду. Цей великий зелений пупсик став для неї справжнім другом, і приховувати від нього реальність більше не було сенсу.

— Груме... — тихо, наскільки дозволяли зв'язки, пророкотала. — Я хочу тобі дещо розповісти. Тільки пообіцяй, що твоя душа не зазнає шоку.

Орк з цікавістю наставив свої великі гострі вуха:

— Грум готовий слухати, сестро. Що турбує твою ніжну душу?

— Річ у тім, що я... я взагалі не дракон. І ніякі чари Олантії чи Даркмуру не змінювали розум Торна, — Ріта глибоко зітхнула. — Я людська дівчина. З іншого світу, який називається Земля. Там немає магії, немає воїнів із сокирами. Я жила в великому місті Києві, ходила на кросфіт, пила каву, сміялася з друзями. А потім просто заснула в піжамі з якірцями... чи то, як їх, з качечками, і прокинулася ось тут, у цій лускатій шкурі. Я гадки не маю, де зараз справжній Торн, але всередині цієї рептилії сиджу я — звичайна дівчина, яка боїться мишей і сумує за своїм домом.

Гігантський орк застиг із відкритим ротом. Протягом цілої хвилини його великі очі кліпали в повному ступорі. Він переводив погляд з її страшних гострих кігтів на її винуватий вираз обличчя. Уявити, що всередині цієї легендарної машини смерті сидить тендітна людська дівчина з іншого світу, було викликом навіть для орка-ботаніка.

Нарешті Грум гучно шмигнув носом і він приклав руку до серця.

— О... леді Маргарито... — пробасив він із глибоким трепетом і співчуттям. — Це ж який сильний душевний біль! Прокинутися без суконь, в іншому світі та ще й з таким важким хвостом! Грум тепер усе розуміє. Твоя доброта, твій прекрасний характер — це все тому, що ти людина з гарного світу! Я вірю тобі. І мені так шкода, що суспільство змушує тебе воювати.