Глава 9

Річка залишилася позаду, і ліс знову прийняв мандрівників у свої прохолодні обійми. Після інтимно-ніякової паузи на березі Едріан намагався поводитися підкреслено зібрано, а Ріта старанно вдавала, що її дуже цікавлять верхівки дерев, а не рельєфний, м'язистий торс лорда.

Раптом Едріан різко зупинився. Його рука потягнулася до руків’я меча, а очі звузилися, скануючи гущавину. Попри те, що навколо співали пташки і нікого, крім них, не було видно, досвідчений воїн відчув чужу присутність. Хтось був поруч. Великі, важкі сліди на прим’ятій траві та поламані гілки вказували на те, що неподалік ховається великий та небезпечний супротивник.

Лорд швидко обернувся до Ріти й заговорив гарячим шепотом:

— Маргарито, тихо. Позаду нас хтось є. За слідами схоже на розвідника Даркмуру. Я обійду його з флангу по дузі. Твоє завдання — сидіти тут і не рухатися. І головне: якщо тебе помітять, поводься як лютий, безжальний, кровожерливий бойовий дракон! Гарчи, випускай дим, роби що завгодно, але тримай марку. Мені потрібно, щоб вони боялися навіть твого погляду. Зрозуміла?

— Ой, та без проблем, — так само шепотом пророкотала Ріта, намагаючись зробити максимально грізну міну. — Я буду як податкова інспекція перед перевіркою. Усі розбіжаться. Не переживай.

Едріан кивнув і безшумно, наче тінь, зник у густих заростях.

Ріта залишилася сама. Вона вмостилася за масивним стовбуром старого дуба, підібгавши під себе хвіст. Минуло п'ять хвилин, потім десять. Лісова тиша починала наганяти на неї нудьгу.

Аж раптом кущі на протилежному боці невеликої, залитої сонцем галявини розсунулися. Ріта рефлекторно затамувала подих і приготувалася видати свій найкращий драконячий рик.

На галявину вийшов той самий таємничий шпигун. Це був орк Грум. Зовнішність у нього була класична для його раси: гігантський зріст під два метри, гора м'язів, зелена шкіра, величезні ікла, що випирали з нижньої щелепи, та важка бойова сокира за спиною. Він був одягнений у шкіряні обладунки та маскувальний плащ. Виглядало це створіння неймовірно моторошно, небезпечно і люто.

«Ось він, справжній монстр!» — злякано подумала Ріта.

Але те, що сталося далі, повністю зламало її бойовий настрій та обережність.

Орк Грум, замість того щоб вивчати військову обстановку чи готувати сокиру, раптом завмер перед великим кущем диких лісових півоній. Його похмуре, грізне обличчя вмить змінилося. Великі очі засяяли чистим, дитячим захопленням. Цей гігант обережно, намагаючись нічого не зламати, опустився на коліна в траву, відклав убік свою сокиру і почав ніжно, кінчиками своїх величезних пальців погладжувати тендітні рожеві пелюстки. Грум нахилив свою масивну ікласту морду ближче, заплющив очі й з глибокою насолодою втягнув носом тонкий квітковий аромат.

Ріта застигла. Її дівоче серце розтануло в ту ж секунду.

«О боже мій... — промайнуло в її голові. — Та він же просто великий пупсик! Той, хто так ніжно любить квіти й помічає красу природи, просто фізично не може бути поганим! Йому просто потрібне розуміння!».

Повністю проігнорувавши суворий наказ Едріана «бути лютим чудовиськом», Ріта вирішила проявити суто жіночу гостинність і дипломатію. Вона граційно виповзла з-за дерева і радісно пророкотала своїм глибоким басом, від якого зазвичай падала королівська кіннота:

— Приві-і-іт! Які гарні квіточки, правда?!

Ефект був колосальним. Гігантський орк підскочив на місці, наче його вжалила магічна бджола. Він перекинувся через колоду, впав на спину і з диким жахом вставився на синьо-чорного бойового дракона, який сидів за три кроки від нього. Перед Грумом постала легенда бойових хронік, люте чудовисько, яким у Даркмуру лякали навіть дорослих воїнів!

Орк повністю втратив дар мови. Руки його судомно шукали сокиру, яка зрадницьки зачепилася за корінь дерева і лежала, на жаль для нього, далеко.

Ріта, абсолютно не помічаючи, що бідний велетень перебуває на межі серцевого нападу, продовжувала дружньо посміхатися (хоча збоку це виглядало як демонстрація трьох рядів гострих зубів) і весело закрутила кінчиком хвоста.

— Ой, та ти не бійся, я не кусаюся! — заспокійливо загудів її страшний бас, поки вона вмощувалася зручніше, підібгавши під себе лапи, як великий кіт. — Мене звати Ріта. Я просто помітила, як ти гладиш півонії. Це так мило! Знаєш, у моєму світі теж є такі квіти, тільки ми їх зазвичай у букетах даруємо. А ти, я бачу, теж справжній естет? Любиш ботаніку?

Грум кілька разів кліпнув очима, переводячи погляд із гігантських кігтів дракона на його... мрійливий вираз обличчя. Страшний, низький голос чудовиська виголошував речі, які абсолютно не в'язалися з поняттям «смертоносна зброя Олантії».

— Ти... ти розмовляєш? — нарешті вичавив із себе орк глухим, здивованим баритоном. — Про... про півонії?

— Ну звісно! — радісно підтвердила Ріта, нахиляючи голову набік. — А чому ні? Знаєш, це так несправедливо. Світ такий жорстокий. Інколи дивишся на когось — ну вилитий монстр: страшний, лускатий, зелений чи з крилами, рокоче як трактор. А всередині — тонка, поетична душа, яка просто хоче нюхати квіти, пити каву і радіти сонечку! Суспільство надто часто судить нас за зовнішністю, розумієш? Це такий стереотипний абсурд!

Ці слова влучили Груму прямо в саме серце. Його широкі плечі здригнулися. Протягом усього свого життя в Даркмурі він страждав через те, що всі вважали орків грубими, тупими вбивцями, які вміють лише махати залізяками. Ніхто ніколи не цікавився його внутрішнім світом! Його поетична натура садівника була таємницею, яку він ретельно приховував від одноплемінників, щоб його не підняли на сміх і не вигнали з армії.

І тут... грізний, величний дракон говорить речі, які він сам боявся вимовити вголос!

Грум повільно підвівся з трави, геть забувши про свою сокиру. На його великому зеленому обличчі з'явився вираз глибокої поваги та майже слізного розчулення.

— О... величний Торне... то ти теж... відчуваєш це? — з надією в голосі запитав орк, шмигаючи своїм великим носом. — Тобі теж кажуть, що ти маєш лише спалювати фортеці, а ти хочеш просто садити фіалки і вирощувати гладіолуси?