Глава 1

Маргарита Котигорошко — або просто Ріта для мільйонів своїх друзів — була тією самою дівчиною, яка встигала жити на швидкості двісті кілометрів за годину і при цьому щиро усміхатися. У свої двадцять чотири роки вона мала три головні пристрасті: кросфіт, каву з молоком та здатність знаходити пригоди на рівному місці.

Її ранок у Києві завжди починався за розкладом будильника «Пташки співають» о шостій нуль-нуль. І поки половина міста ще бачила десятий сон, Ріта вже летіла парком у яскраво-рожевих кросівках, слухаючи в навушниках бадьорий рок. Вона знала поіменно всіх місцевих собачників, безпритульних котів та бариста у кав'ярні за рогом. Ріта була енергійною, досить привабливою, з копицею кучерявого рудого волосся, яке ніколи не хотіло збиратися в акуратний хвіст, і очима кольору молодої трави. Навіть у похмурі осінні дні вона примудрялася випромінювати стільки світла, що друзі жартома називали її «вогняною батарейкою».

Та п'ятниця була звичайною. Ріта провела складне тренування в залі, де трохи поприсідала зі штангою, потім закрила складний робочий проєкт з маркетингу, а ввечері влаштувала посиденьки з друзями в затишному барі. Вони сміялися, обговорювали плани на вихідні, і Ріта, як завжди, була в центрі уваги, сиплячи жартами та заряджаючи всіх своїм оптимізмом.

Повернувшись додому близько опівночі, вона прийняла душ, одягла улюблену, неймовірно зручну фланелеву піжаму з жовтими качечками, затишно вмостилася під м'яку ковдру і солодко потягнулася.

— Завтра субота, — пробурмотіла вона собі під ніс, заплющуючи очі. — Ніяких будильників. Буду спати до десятої...

Якби Ріта знала, яка саме «субота» її чекає, вона б, мабуть, узагалі не лягала спати цієї ночі.

Маргарита любила суботні ранки. Зазвичай вони починалися з ароматної кави, легкої пробіжки в парку та гортання стрічки соцмереж.

Але цей ранок вирішив зламати всі шаблони її звичного життя. Пробуджуючись, Ріта відчула щось незвичне, та поки погано усвідомлювала що саме.

По-перше, замість м'якої ортопедичної подушки під головою виявилося щось тверде, холодне і незручне. По-друге, замість тихого шурхоту київських каштанів за вікном, Ріта почула дивне іржання коней та брязкання металу.

А по-третє, її хтось грубо і наполегливо штурхав у бік чимось залізним і дуже важким.

— Торне! Вставай, ледаче ти чудовисько! — гримнув над вухом чийсь гучний, глибокий і дуже сердитий чоловічий голос. — Розвідники доповіли, що за пагорбом помітили загін Даркмуру. Нам виходити за пів години, а ти дрихнеш, наче випив бочку гномського елю!

«Який ще Торн? Який Даркмур? І чому в моїй кімнаті пахне... багаттям і конями?» — сонно і роздратовано подумала Ріта. Вона спробувала скинути ковдру і перевернутися на інший бік, але тіло відмовилося слухатися. Воно відчувалося неймовірно масивним, важким, наче її за ніч залили в бетон.

Ріта спробувала потерти очі рукою, але замість звичної витонченої долоні перед її обличчям з'явилася... величезна, покрита синьо-чорною лускою лапа. З п'ятьма товстими пальцями і гострими, як мисливські кинджали, синьо-чорними кігтями.

Вона заклякла. Потім кліпнула і поворушила рукою перед очима. Лапа теж ворухнула кігтями.

— Що за дурний жарт... — хотіла скрикнути дівчина, але з її рота вирвався такий потужний, громоподібний рик, від якого з найближчих дерев знялася зграя переляканих птахів, а земля під нею буквально здригнулася. Від вібрації власного голосу в неї навіть заклало вуха. Ріта аж присіла від жаху. Цей страшний голос належав їй?! Вона вскочила потім різко сіла, і цей рух змусив її злякатися ще більше. Центр ваги змістився кудись назад.

Озирнувшись, вона побачила, що сидить на траві або, точніше, на попі серед величезної лісової галявини. Навколо був розгорнутий справжній військовий табір: шкіряні намети, багаття, над якими варилося щось у казанах, і десятки чоловіків у важких залізних обладунках. Усі вони в цю секунду повпускали з рук мечі, списи та казани, застигнувши в німому шоці й вставившись прямо на неї.

А прямо перед її носом стояв високий, широкоплечий чоловік. На вигляд йому було близько тридцяти. Він був одягнений у розкішні темні обладунки з вигравіюваним гербом у вигляді вовчої голови, а на поясі висів масивний меч. У нього було суворе, наче висічене з граніту обличчя, темно-русяве волосся  і неймовірні, холодні сірі очі, які зараз дивилися на неї з глибоким роздратуванням. Навіть попри шок, внутрішня жіноча частина Ріти встигла відзначити: «Ого, який мужчина. Красунчик. Але чому він такий злий?».

— Торне, ти чого ревеш на весь ліс? — насупився він, підступаючи ближче. — Перелякаєш мені новобранців. Швидко розімни крила, і вилітаємо. Король чекає на наш загін у головному таборі.

Ріта дивилася на нього зверху вниз. Потім повільно, з жахом перевела погляд на власне тіло. За її спиною зсунулися і розправилися два гігантські смарагдово-чорні крила, схожі на вітрила корабля. А ззаду жив своїм власним життям довгий лускатий хвіст, який від її паніки нервово мотався з боку в бік, збиваючи пилюку і ламаючи сухі гілки.

— О боже... — прошепотіла Ріта. Але через гігантські драконячі зв'язки це прозвучало як розкотисте басовите відлуння, яке, втім, мало дуже чітку, емоційну жіночу інтонацію повної істерики: — О божечки! Де мої ноги?! Чому я така велика?! І де, дідько лисий, моє дзеркало?!

Лорд Едріан Валоріан, який за останні п'ять років війни бачив усе — від нападів лютих орків до підступів болотяних відьм — уперше в житті зробив крок назад. Його рука автоматично лягла на руків'я меча. Його бойовий дракон Торн, гроза семи королівств і найлютіша зброя Олантії, говорив своїм звичайним, грізним голосом, що наводив жах на ворогів, але текст... Текст був абсолютно божевільним.

— Торне... — повільно, наче з божевільним, заговорив Едріан, звузивши очі. — Що з твоїм голосом? І... що ти верзеш?

Ріта, забувши про все на світі, нахилила свою величезну лускату голову прямо до його обличчя, так що лорд відчув її гаряче дихання з легким присмаком сірки та заліза.