Йо-хо-хо і ... Піратська новела.

Ми з вами всі писали щось в дитинстві, всі, не відпирайтеся.

Нехай це був навіть шкільний переказ про бузок з примусу суворої вчительки або гидотний вимучений кривавими сльозами нарис про "Що автор хотів сказати цим твором".

Тож муки творчості вам теж зрозумілі, мої  приязний і доброзичливі, а може прискіпливі і вибагливі читачі. Так чи інак ми з вами споріднені душі - оскільки зустрілися саме тут.

Твір на оцінку кинути на півдорозі не можна. Бо буде багато неприємностей і в кінці тунелю все одно видніється не світло, а відпрацювання.

А от твір, що пишеш після уроків для того, щоб здивувати приятелів чи може  вилити фантазію на папір, бо тримати в собі таке несила - о, можна кинути, ще й як просто. Бо на дворі канікули, друзяки кличуть на річку, там круті пригоди, а писати в блокноті, коли така погода стоїть - ні, це зовсім не круто.

Нащо нам той пірат з його полонянкою і скарбами, коли ми самі ще ті пірати, а скарбів цього літа не можна проґавити. Бо потім вони розчиняться в осінніх дощах, як той мед в чаї від застуди. Начебто й солодко, а горло дере. І хочеться канікул,  та дев'ять місяців до них ще.

Потім колись мати знайде цей блокнот серед сімейного листування і дитячих реліквій. Порадіє, яка в неї талановита дитина.

Пізніше вона подивиться запитально,  і ти вже знаєш - їй цікаво, як там в того Артура з полонянкою все   вийшло.

І ти все пригадаєш, крім того, нащо було піратові давати ім'я  короля з легенд про лицарів...

***

Бац! Мій герой поцілив лобом у бізань-мачту, перечепився об ванти, але  перед тим, як впасти з корми у розбурхані хвилі,  встиг  схопити в зуби руків'я кривого піратського меча (стоматологи - не іржати!)

 Руки в Артура були зайняті важкенькою скринькою з піастрами та непритомною красунею, а голова - думками про зраду і шлях до схову.

Добре, що піратські капітани завжди напоготові. Несподівані бунти,  зради та абордажі - то проза їх життя.

А поезія - то здобич і п'янкі мрії про затишну старість на таємному острові з сім'єю  і відданими рабами, що  вирощують цукрову тростину і виготовляють з неї ром на продаж і трохи для господаря. Або може краще буде осісти  в невеличкому містечку на посаді судді, або ...

Та ну їх, ті мріїї, зараз  треба діяти.

Артур  знав, що скриня одразу потягне на дно, але ж хоч полонянка могла би трохи поворушити лапками, щоб не втонути. Але ж ні, сам полонив, сам і рятуй.

А як ні, то ні. Діва Марія зглянеться на страждання нещасної доньки  сеньйора адмірала невеличкої бананової колонії, друга віцекороля. І душа дівчини  полине до бога на білих крилах.

-О ці жінки, їх душа загадковіша за  смисл життя католицького монаха-місіонера, що його з'їли торговці рабами, бо дуже вже набрид проповідями.- мимохіть промимрив Артур, перекидаючи скриню через борт. 

Хоч наготована на такий випадок шлюпка й була близько, але пірат добре помучився зі скринею. Навіть хотів всупереч хватальному інстинкту випустити з рук полонянку, щоб  не впустити  скриню з золотом. Але врешті решт  все обійшлося.

І полонянка, і величенька  піратська скриня нарешті опинилися в шлюпці, коли Артурові зненацька мало не прийшов кінець.

Щось, наче чавунне ядро, впало на його увінчану трикутним капелюхом голову. Свідомість майже втекла, але краями пірат здогадувався, що то за капосний білий птах. Какаду, що не дає спати  криками про піастри, наче відбиваючи склянки своїм хрипким і гидким голосом, трясці йому і болячки, поганцеві.

Ні, заповітна мрія позбутися гидотного птаха нездійсненна. Хоч як помірковано розсудити -  яка ж то піратська кар'єра без папуги, люди ж засміють. З мавпочками ходять тільки списані з корабля  коки та подібна наволоч, на кшталт  пляжних фотографів. А не грізні капітани піратських бригантин.

Так розмірковував Артур, прозваний недоброзичливцями й сопливими  маминими синками  Безжальним - Despiadado, налягаючи на весла і тримаючись проти сонця, щоб  воно засліплювало очі чи то нападникам, чи то зрадникам.

Острів, де капітан звик переховуватись від усіляких життєвих неприємностей наближався, майже нова бригантина, що за граційний хід і швидкість мала назву "Танцівниця" - "Bailarín",  поволі віддалялася.

Артур від душі побажав, щоб вона не дісталася нікому, раз таке діло. І засіла на рифах, що тут на кожному кроці. Хоча які кроки по воді, Христа тут немає. Ходити нікому.

Полонянка нарешті вирішила, що вже буде нарешті пристойним прийти до тями - щодо пристойності не було більшої знатокині всіх тонкощів і таємниць цього явища, ніж ця шляхетна дівчина.

Вона  відкрила свої великі  голубі очі в обрамленні чорних вій. Прегарне личко зблідло,  рожеві губи вже втрачали синюватий відтінок, але все ще були бляклі, хоч і звабливі. Від води її спіральні локони перетворилися на кучеряву копицю, але дівчині  й те неймовірно личило. Справжня краса не боїться ні житейських, ні морських штормів і битв. От і чарівна Маріанна не боялася. 

Вона була дуже освічена дівчина. І в тих книжках, що служниця потай купувала у мандрівних торговців, про піратів і їх полонянок писалося все в мілких подробицях.

З них красуня знала, що всі піратські капітани дуже красиві, гречні та неймовірно багаті.

А ще - вони  моментально закохуються в полонянок до нестями.І їх жагуча пристрасть запалює в серці дівчини-бранки  полум'я,  яке приборкає тільки шлюб за католицьким обрядом, замок на таємничому острові, повний скарбів, і подружнє ліжко з шовковою атласною білизною

Тож Маріанні було ні про що хвилюватися. Замість осоружного багатодітного удівця - окружного судді і батькового приятеля ще з буйної молодості, вона буде належати молодому красеню Артурові, що зараз пронизував її пильним поглядом чорних очей і криво посміхався, бо притримував зубами зав'язки своєї зюйдвестки чи як там зветься трикутний капітанський капелюх.