Розділ ІІІ

Розділ. IІІ

Київ. 30.07.2030.

Службове авто під’їхало до будинку повільно і зупинилось навпроти під’їзду. З нього вийшло кілька чоловік – усі в одностроях, з орденами та медалями на грудях. Лише одна людина була у цивільному – фельдшерка. Вона тримала у руках акуратну валізу з медичними інструментами та ліками, але поводилась вкрай стримано і по-жіночому елегантно.

Усі згуртовано попрямували до під’їзду, зайшли до будинку. За хвилину гурт прибулих піднявся на третій поверх і зупинився перед дверима. Прибулі перезирнулися й запитально поглянули на старшого. Підполковник Цимбаліст важко зітхнув, звів руку і рішуче натиснув на кнопку електродзвінка. За мить по той бік важких дверей почувся жіночий голос:

– Хто там?

Любомир Луцький ступив ближче до дверей, мовив голосно:

– Олесю, це я – Любомир!

Клацнув замок і двері широко розчинились. У одвірках стояла молода гарна жінка у червоному китайському халаті. Її погляд був здивованим, проте обличчя – цілком спокійним. Прибулим навіть здалося, що вона чекала на цей візит.

Дружина загиблого капітана обвела усіх запитальним поглядом, ледь помітно похитала головою, зітхнула.

– Проходьте, будь ласка! – мовила вона, відступаючи убік.

Вони зайшли до квартири. Усі високі, широкоплечі, дужі. Лише обличчя – суворі обличчя чоловіків – виказували неабияке внутрішнє хвилювання. Це і справді було важким випробуванням – відвідати вдову одного зі своїх бойових товаришів. Відвідати і повідомити її про нещастя, про загибель одного з них – її чоловіка. При вході залишилась тільки лікарка.

Ледве двері причинились, як Цимбаліст м’яко взяв молоду жінку за плечі, уважно поглянув їй в обличчя.

– Олесю, ви маєте пишатися своїм чоловіком, – мовив підполковник неголосно. – Він врятував ціле місто.

– Він знову врятував ціле місто? – На обличчі жінки спалахнула дивна усмішка. – Це ніби якесь «дежавю»: Славко рятує місто і натомість втрачає здоров’я. Що на цей раз – він втратив слух чи можливість рухатись?

Чоловіки перезирнулися. Усім була зрозуміла поведінка жінки. Дружина загиблого капітана перебувала у стані шоку – жіноче серце безпомилково підказало їй, чому до неї завітали ці численні гості.

– Олесю, ваш чоловік не просто врятував ціле місто. Можливо, він врятував усю нашу країну, а може і цілий світ...

Жінка дивно зареготала, лише очі її безтямно дивились кудись у безкрай. Вона повернулась і пішла повз гостей до кімнати. Її погляд ковзнув по численних фото, що висіли на стіні. Серед них було кілька світлин чоловіка – одного або в оточенні родини, у колі товаришів. Чоловіки мовчки рушили жінці услід, зайшли до зали, скупчились біля дверей. Усі напружено поглядали на молоду гарну вдову, яка роздивлялась родинні фото на стіні.

– Так, Славко завжди мріяв про те, щоби бути корисним людям. – Жінка доторкнулася рукою до однієї з фотокарток. – Він навіть під Новий рік загадав це. І так радів, коли його знову узяли на роботу. Певно і зараз радіє з того, що прислужився людям. Він такий дивний – чомусь завжди більше думає про інших, ніж про родину. Я гадаю, що то – звичайний чоловічий егоїзм. Ми з сином – теж люди. І батьки наші – люди. Чому не думати про нас? Ні, натомість Славко думає про людей взагалі. Про свою країну... Про весь світ... – Вона раптом озирнулась і запитально поглянула на Цимбаліста. – А хіба ми з сином – не його країна? Хіба ми з Ромком – не його світ? Скажіть мені. Може, я чогось не розумію?..

Погляд Олесі свердлив підполковника наскрізь. Напевно він міг би пропалити дірку в людині, якби був сповнений справжньої жіночої ненависті. Проте в ньому був лише розпач та біль.

Цимбаліст витримав її важкий погляд. Затим прихилився до вуха Любомира, зашепотів:

– Гукни лікаря.

Любомир з розумінням схитнув головою і тихенько вийшов з кімнати.

– Ну чому ви, чоловіки, волієте бавитися у війну? Невже ж немає інших турбот – виховувати дітей, дбати про господарство? Чому для вас, таких великих, дорослих та сильних чоловіків, гра «в солдатики» є такою привабливою? Чи ви не награлися у дитинстві? Так дитинство минає, а солдатики залишаються. Тільки ці солдати вже не олов’яні, вони зроблені з іншого матеріалу – з плоті та крові, до того ж наділені душею. А ви все одно пересуваєте їх, ніби фігури по шахівниці. Невже ж людське життя для вас нічого не варте? Віддавати накази легко, чи не так? А як потім жити нам – дружинам та дітям цих ваших «солдатиків», коли ми втрачаємо найдорожче?..

– Олесю! – Цимбаліст ступив уперед, м’яко взяв жінку за плечі, уважно поглянув їй в очі. – Ваш Славко зробив те, чого не змогли б зробити сотні інших людей. Навіть найбільш розумні та добре озброєні вояки не в силі були зробити те, на що спромігся ваш чоловік. Зрозумійте це. Це не гра «у солдатики». Це – життя. Ваше, вашого сина, ваших батьків. Це життя усього нашого народу. Я кажу це щиро, без красномовства. На жаль, я не можу розказати вам деталі того, що сталося, але ваш Славко дійсно зробив неможливе. Можете мені повірити. Тому і я, і усі мої земляки є великими боржниками вашого чоловіка... Вашими боржниками...