Частина ІІ. Розділ І.

Частина II. ПОЛКОВНИК.

Розділ. I

Потужно ревіли важкі двигуни. Дрібна вібрація передавалась на корпус та підлогу літака, а відтак – і на тіла людей. У великому просторому салоні військового вантажного реактивника було прохолодо і напівтемно. Попід стінами на лавах непорушно сиділи мовчазні, похмурі вояки. Усі були простоволосі, шоломи тримали у руках, і тільки холодний блиск в очах виказував гнітючий душевний стан кожного. Погляди чоловіків були скеровані в один бік. Там, посеред салону літака стояв довгий металевий ящик. Щоби він не совався під час польоту, його надійно закріпили міцними дротяними кодолами, а зверху прикрили національним прапором. Це була домовина, у якій везли додому останки капітана Святослава Кривенка.
Ніхто із вояків підрозділу не знав, чому капітан підірвався на власній гранаті. Гадали, що то була випадковість, можливо, навіть, необережність – наслідок психологічної перевтоми та ще й фізичного каліцтва колишнього товариша. Це мали б з’ясовувати криміналісти, проте, зважаючи на обставини загибелі, ніхто жодної слідчої справи не відкриє. Бойова операція то є бойова операція. Підчас її проведення нерідко гинуть люди.
«Але чому він – досвідчений боєць – загинув так безглуздо? Наприкінці, виконавши завдання, знищивши усіх потвор? І чому я дозволив йому узяти із собою гранату?» – Ці думки не йшли підполковнику Цимбалісту з голови. Він сидів окремо від своїх вояків, враз схудлий та неабияк втомлений, і не зводив погляду з цинкової труни. Іноді його погляд ковзав по оточуючих «кентаврівцях», вихоплював з напівтемряви їхні сумні, посірілі обличчя, похилі плечі та згаслі погляди, що були геть позбавлені оптимізму. Кожен з цих молодих сильних чоловіків був Цимбалісту сином – як за віком, так і за субординацією. Підполковник особисто відповідав за кожного з них, тому життя і здоров’я цих молодиків було для Цимбаліста найвищою цінністю. Проте сьогодні одного з хлопців він таки не вберіг, втратив. До того ж – найкращого серед них – вояка з особистими здібностями. Ці здібності Святослав Кривенко розвивав у собі цілих півроку, і саме вони мали уберегти його від небезпеки під час сьогоднішньої операції. Чому Кривенко підірвався на власній гранаті? Як не намагався зрозуміти того Цимбаліст, але у нього ніц не виходило. Щось не в’язалося в поведінці капітана Кривенка під час проведення операції, щось було неприродним, штучним, незрозумілим, але що саме – того Цимбаліст не тямив. Він раз-по-раз згадував увесь хід операції – від моменту, коли власноруч натиснув кнопку, що зачиняла за Кривенком двері і залишала його сам-на-сам з небезпекою, і до тої самої миті, коли почув останні Славкові слова: «Усе добре... можна заходити...» І майже одразу після того – щось зовсім незрозуміле: раптовий вибух, шипіння в радіоетері і здивовані обличчя вояків, що зосередили свої погляди на ньому – своєму командирові.
Та мить виявилася найскладнішою. Цимбаліст майже хвилину гукав у мікрофон рації, намагаючись дізнатись у Кривенка, що відбулося. Проте марно – Славко мовчав, лише рація шипіла по-гадючому, наганяючи на присутніх неприродній жах. Саме тому підполковник мав прийняти якесь рішення: або наказати команді зайти до зали, або ж... дати команду про застосування вогнекидів. Цимбаліст обрав третій варіант, найскладніший. Він передав командування своєму заступнику, з наказом негайно застосувати вогнекиди у тому випадку, якщо сам він не дасть команди на відбій. Затим Цимбаліст додатково озброївся і сам-один рушив до дверей.
Чому він зробив саме це, Цимбаліст не міг осягнути і досі. То було нелогічно і небезпечно, але він зробив саме так. Певно, тої самої миті ним керували радше батьківські почуття, аніж звичайна армійська логіка. Можливо, Цимбаліст відчував, що його вояк важко поранений і зараз потребує допомоги; можливо, інтуїція підказувала, що операція справді скінчилася – скінчилась вдало, хоча і з деякими втратами, а тому можна було дозволити собі зробити такий вчинок. А може, Цимбаліст і справді не розумів, що робить? А тому, просто усупереч усім законам здорового глузду вчинив так, як ніколи до того не робив і певно, не зробить ніколи й надалі: просто кинувся на допомогу своєму товаришу... Чому і яка сила спонукала його на цей вчинок, він не міг би пояснити нікому.
Приміщення Центру керування польотами одразу ж справило враження на підполковника. Ні, на нього ніхто не кинувся з-за спини, ніхто не спробував його офензувати чи перетворити на позаземну потвору. Натомість, Цимбаліст побачив численні трупи монстрів, що валялися скрізь, але переважно на просторому майданчику побіля великих екранів. Видовище було жахливим, а дух, що стояв тут і був наслідком знищення потвор, просто викликав нудоту. Проте Цимбаліста цікавило інше – де знаходиться капітан Кривенко?
Тіло капітана Цимбаліст знайшов нагорі, серед довгих столів та численних настільних моніторів – у оточенні кількох трупів позаземних істот. Власне, то було не тіло капітана, а те, що від нього залишилось. Граната була потужною – вона мало не розірвала Кривенка на кілька частин. Вид понівеченого тіла «кентаврівця» викликав у Цимбаліста сльози. Так, капітан виконав те, що мав зробити – винищив усіх потвор до ноги. Але заплатив за свій успіх занадто велику ціну – віддав власне життя.
Усе, що відбувалося потім, Цимбаліст бачив ніби уві сні: ось він звітує про успішне закінчення військової операції, ось наказує зайти до приміщення особовому складу підрозділу; ось зауважує розгубленні обличчя своїх вояків, які стали свідками кривавого видовища; затим прибуття слідчих та санітарної групи, збори у зворотню путь, завантаження на машини, шлях до аеропорту...
І ось вони усі в дорозі. Мине зовсім не багато часу, і увесь підрозділ буде вдома, в столиці. Бійці перевдягнуться, приймуть душ і роз’їдуться по домах, де на них чекають рідні. І лише в одній родині сьогодні не дочекаються повернення чоловіка і батька...
***
Надворі було тихо й прохолодо. Поодинокі авта «таксі» час від часу шугали вулицями міста. Завбачивши самотнього чоловіка, водії автівок пригальмовували, сподіваючись підібрати «клієнта». Та, зауваживши байдужість з боку перехожого, знову натискували на акселератор. Авта напружено ревли й, ніби підострожені коні, рвучко шугали з місця і зникали у лабіринтах довгих київських вулиць. А вже за хвилину з’являлися нові «таксі» і все починалося спочатку. Іноді дорогою проїжджав нічний патруль поліції. Розмальовані державною символікою потужні джипи чи напівелектричні «Пріуси» з маячком на даху рухались нескоро, а сліпі вікна приховували допитливі погляди пасажирів у однострої.
Цимбаліст не звертав на те уваги. Він спокійно прошкував хідником, заглиблений у власні думки. Сьогодні йому уперше за останні роки схотілося пройтися пішки. Хотілося йти і йти якомога довше, йти до безкінечності, аби лише відтягнути цю ніч, відтягнути завтрашній ранок і день. У голові роїлись сумні думки. Цимбаліст знав, що назавтра йому належить виконати своє надзвичайно відповідальне завдання. Це завдання було значно складнішим, аніж віддавати накази підлеглим чи відправляти своїх вояків на спецоперації. Це була невдячна місія – місія оповісника смерті. Колись таких вісників страчували. Але страта – то, певно, було б для досвідченого вояка та командира значно легшим випробуванням, аніж сама необхідність принести в оселю сумну звістку. Звиклий до ран та крові, звиклий до каліцтва та навіть смерті своїх підлеглих, Цимбаліст не міг звикнути лише до одного – до сліз та розпачу тих, хто втратив свого сина, чоловіка, батька... Втратив саме з його провини, бо Цимбаліст, як командир підрозділу, ніколи не знімав з себе вини. За свої особисті недоліки чи за помилки підлеглих – відповідальність завжди лежала на ньому. І тому підполковник завжди був готовий відповідати...
Після прибуття у Київ, батальйон здав зброю та спецзасоби. Затим був короткий інструктаж щодо останньої спецоперації: кожен з вояків особисто розписався у документі про те, що він ніколи і ні за яких обставин не розголошуватиме інформації про останню спецоперацію. То була сувора державна таємниця. За її збереження несли не менш сувору відповідальність усі, хто був причетний до звільнення «Південмашу». Лише після цього усіх вояків спецпідрозділу відпустили на відпочинок.
...Цимбаліст збочив з хідника і заглибився у темний двір. До будинку залишалось не більше ста кроків.
Була глупа ніч і численні віконниці будинків відбивали тьмяний блиск зоряного неба. Десь з глибини двору до чоловіка долинули гучні голоси та бренькання гітари. Численний гурт молодиків опанував дитячий майданчик та гойдалки. Хлопці співали пісень, голосно розмовляли, реготали, демонстрували щиру байдужість до пізньої години і того факту, що люди у навколишніх будинках відпочивали. То було неподобство і Цимбаліст одразу ж звернув на це увагу. Його рідні вже спочивали, він це добре знав. Маленька онука теж бачила сни. І тому Цимбалісту, як турботливому дідусеві, було не байдуже, що саме відбувається посеред двору, просто під вікнами його власної оселі.
Чоловік вирішив будь-що покласти нічним розвагам край. Замість того, щоб йти до свого будинку, Цимбаліст рушив навпростець через двір, просто до гурту молодиків. Він крокував впевнено і спокійно, ніби вчитель, який йшов на черговий урок.
Молодики помітили його завчасно. Хтось змовк, інші навпаки – стали ще галасливішими. Відчуття гурту завжди бадьорить, надає снаги та сміливості. Особливо, коли тіло розігріте алкоголем, а розум ним затуманений.
Чоловік наблизився до гурту, окинув усіх уважним поглядом. Цього погляду виявилось досить, щоби оцінити ситуацію, зробити відповідні висновки. «Ні, ці такі, що самі не підуть», – подумав Цимбаліст. «Певно, доведеться довго вмовляти».
Він навмисно підійшов до них майже впритул – здалеку довелося б гукати. А це – зайвий галас. Та й велика відстань – то ніби ознака, що той, хто намірився зробити зауваження юрбі, насправді боїться її. А тому і не наважується підійти ближче, аби не вскочити в халепу. Цимбаліст не боявся цієї юрби. Він взагалі нічого і нікого не боявся. Довге життя та численні випробування загартували офіцера, зробили його волю крицевою, а нерви – титановими. Єдине, чого справді боявся Цимбаліст, так це власних професійних помилок. Адже саме через такі помилки він змушений іноді виконувати невдячні обов’язки оповісника смерті.
– Хлопці, вже пізно. Люди відпочивають. Ви б не галасували.
Цимбаліст промовив це дуже спокійно, упівголоса, проте тембр його голосу не давав жодних підстав для сумнівів – цей чоловік самим лише зауваженням не обмежиться.
Хлопці виявилися дурнішими, ніж гадав Цимбаліст. Тишу розітнув дикий регіт. Затим хтось з молодиків різко вдарив пальцями по струнах гітари і демонстративно загорлав слова старої блатної пісні: «Залатиє купала на ґруді наколати!..» Інші підхопили її, посилили звучання та тональність. І лише один з юнаків – той, що стояв збоку, невдоволено відказав:
– Дядьку, чеши звідси! Не заважай нам культурно відпочивати...
Цимбаліст проковтнув образу. Останнім часом він навчився стримувати себе там, де робити це було найважче. Так, він стримався там, на заводі, у оточенні тих численних чиновників, які намагалися одним чосом вирішити долю жителів величезного міста. Він стримався згодом, коли виносили з приміщення понівечене тіло його вояка, а довкола знову стояли ті ж само чиновники, які байдуже за всім тим спостерігали і лише намагалися зробити якесь зауваження щодо результатів спецоперації. Так, тоді у Цимбаліста по-справжньому чухались руки, праглося затопити у пику бодай комусь із тих розжирілих червонопиких кнурів. Бо це було найменше, що він міг зробити, аби хоч трохи загасити те полум’я розпачу, яке спалювало чоловікові душу. Але він стримав себе, стримав себе тоді, то напевно стримає себе і зараз – у оточенні цієї юрби дурнуватих тинейджерів. Бодай спробує це зробити.
– Я піду. І не заважатиму вам відпочивати. Але хочу, щоб ви або не галасували, або пошукали собі іншого місця – там, де немає поблизу будинків...
Він не встиг доказати всього, що хтів. Згуртована юрба раптом розвіялась, ніби розпорошена нічним вітерцем, і почала його оточувати. Цимбаліст внутрішньо напружився – йому не хотілося влаштовувати бійку з цими юнаками. Це було б недоречно і не додало б йому слави. Хоча... хоча, можливо, це і допомогло б підполковнику спекатися отого полум’я, яке все ще клекотіло в душі, роздмухане наслідками останньої спецоперації.
– Дядьку, ти не «в’їхав», що тобі кажуть? Крокуй звідси, доки ми тобі ребра не поламали! Бо ще одне слово скажеш, і збиратимеш свої зуби у дитячій пісочниці. Пойняв?!
Хлопці не поспішали нападати, хоча намір такий був. Це Цимбаліст зрозумів одразу ж. Відступати було нікуди, проте битися він не збирався. Останньою думкою було: «Шкода костюма. Вибирали його разом з дружиною. Якщо заплямую кров’ю, то доведеться викинути». Цимбаліст важко зітхнув, на мить заплющив очі і силою волі примусив себе розслабитися. Одразу ж стало легко і вільно, ніби нічого не трапилось. Він роззирнувся, намагаючись розгледіти серед темряви обличчя незнайомців. Хлопців було душ п’ятнадцять-шістнадцять. Височенькі, міцні, від усіх тхнуло перегаром та цигарковим димом. Певно, гормони неабияк булькотіли в цих юних тілах, просто закипали із шаленою силою. Потрібен був лише поштовх, щоби дати волю енергії, силі та юнацькій неконтрольованій агресії. «Шкода костюма», – знову майнула думка, і Цимбаліст спокійно мовив, не виявляючи жодних ознак тривоги:
– Добре, хлопці, тоді я пішов. А за п’ять хвилин я знову вийду до вас. Якщо, звичайно, ви тут ще сидітимете.
Гучний регіт струснув тишу ночі. Слова незнайомого дядька подіяли на всіх одурманюючим та збуджуючим наркотиком. Один із хлопаків, певно головний у гурті, мовив, демонструючи іншим власну рішучість:
– Давай-давай, виходь! Якщо такий сміливий, то можеш узяти з собою «бригаду» яку-небудь. Нехай допоможуть тобі зуби збирати!
Молодики знову розреготались. Цимбаліст визначив заводія компанії, і це було головне. Більше йому нічого і не треба було.
– Я сам вийду до вас. Без «бригади». Тільки дочекайтесь мене.
– Дочекаємось. Навіть, якщо ти вранці вийдеш!
Хлопці розреготались ще голосніше. Їх збурювала сама думка про те, що хтось може спробувати завадити їм розважатися так, як вони самі того хочуть. Проте щоб почати бити людину, потрібен перший рух. І цей рух має зробити той, хто користується загальним авторитетом. Але «авторитет» наразі лише демонстрував усім свої ораторські здібності.
Цимбаліст розвернувся і спокійно рушив у бік свого будинку. Минаючи юрбу, він вже точно знав: зараз на нього не нападатимуть. Нападуть тоді, коли він і справді наважиться вийти до них удруге. Але саме тоді ці хлопці будуть схожі на звірів, їх не зупинить ні те, що вони гуртом на одного, ні те, що хтось із мешканців оточуючих будинків може викликати міліцію. В міру того, як офіцер віддалявся від юрби, йому у спину летіли глумливі вигуки і лайка. Цимбаліст не зважав на те. Він спокійно зайшов до свого під’їзду, піднявся на другий поверх, потягнувся рукою до кишені. Дзенькнули ключі, клацнув замок, з легкістю збуреного у повітря осіннього листя розчахнулись двері квартири.
Чоловік намагався робити все тихо. Родина відпочивала і будити її зовсім не хотілося. Цимбаліст увімкнув світло у коридорі, ледь-ледь прикрив за собою вхідні двері, скинув черевики. Роздягався швидко й заклопотано. За дві хвилини костюм вже висів на гачку. Цимбаліст розкрив дверцята шкахівки і дістав звідти свою спортивну форму. Власне це було старе, відбілене та залатане кімоно. Чоловік любив цей одяг. Кімоно завжди надихало його, додавало відчуттів краси та загострювало почуття естетики. У білому кімоно Цимбаліст почувався інакше, аніж у звичному чорному однострої. Замість відчуття присутності грубої сили та бажання робити все швидко та просто, виникало відчуття внутрішньої гармонії і необхідності робити все красиво та ефектно, як то кажуть – на публіку. Це було ніби проникнення у загадковий стан східної медитації. Пояснити силу та причини такого навіювання, яке викликав східний одяг, було неможливо. Але факт залишався фактом – кімоно перетворювало Цимбаліста з українського спецпризівця на справжнього японського самурая, бодай внутрішньо – за духом та станом загадкової слов’янської душі.
Чоловік швидко вбрався у кімоно, підперезався довгим поясом і босоніж вийшов з квартири, не забувши вимкнути світло. Клацнув замок, і п’яти чоловіка умить відчули холод бетону. Оскільки кишень у кімоно не було, Цимбалісту довелось сховати ключі від квартири під килимок. Чоловік кілька разів змахнув руками, розминаючи суглоби, зробив кілька нахилів тулубом у різні боки і двічі присів навпочіпки. Почувся хрускіт колінних суглобів. Отже, тіло було готове до будь-яких дій.
Зануреним у нічний спокій будинком пробігла хвиля легкої вібрації – немолодий підполковник служби безпеки швидко збігав сходами униз. Босі п’яти шльопали по бетонних сходах, а чорна тінь блискавично повзла по стінах, заледве встигаючи за чоловіком. Гримнули, розчиняючись навстіж двері, і Цимбаліст опинився на вулиці. На мить зупинився, набрав повні легені повітря, різко видихнув і швидко побіг углиб двору.
Його побачили здалеку, але проігнорували. Юрба підпилих молодиків, неабияк впевнена у власній силі та нездоланності, продовжувала співати пісень та горлати лайливих слів. Хтось допивав залишки вина із пляшки, хтось підпалював чергову цигарку. Потужній вигук умить повернув усіх до тями:
– Ану, хто сміливий – у коло!!!
Цимбаліст зупинився у трьох кроках від юрби. Він мав рішучій настрій повчити цих недолугих підлітків, повчити їх жорстко, ба навіть жорстоко, повчити так, щоби для всіх них ця наука була корисною. Можливі наслідки свого вчинку Цимбаліста не турбували. В ньому палала безсила лють від втрати вояка свого підрозділу – найкращого вояка, а тому добряча бійка та стогони переможених супротивників наразі були єдиним шансом хоч трохи заспокоїтись і затлумити полум’я душевного болю, що спопеляло тіло зсередини.
Молодики кинулись на нього усі гуртом. Їм вистачило кількох секунд, щоби прийти до тями і зрозуміти, що цей дядько не з лякливих, цей не відступиться. А тому таких треба вчити, жорстоко вчити, навіть вбивати при потребі аби ті не заважали молоді нормально жити.
Старший у гурті голосно вигукнув:
– А-а! Старий... каратюга повернувся. Ну зараз ми тобі влаштуємо має-ґері!!!
Нападників було шістнадцять. Цимбаліст був один. Але він був підполковником СБУ, керівником спецпідрозділу «Кентавр», а вони – лише неповнолітніми слимаками, що вбиралися в силу, проте не в розум...
У дворі зчинився галас. Хлопці вигуками підбурювали одне одного, заохочували до офензиви, і стрімголов кидалися у бійку. Бажання було одне – забити, затоптати, розчавити цього нахабного дядька, який сам-один наважився зробити їм зауваження, та ще й вирядився справжнім японським «сенсеєм». Чулися глухі удари, тріск кісток, зойки поранених та важке гупання безтямних тіл об землю. Кулаки підполковника, ніби довбні, з нездолимою силою втиналися у підборіддя, носи, груди юнаків, трощили усе, на що наштовхувались, і відшпурювали суперників на кілька метрів назад. П’яти та коліна Цимбаліста мали ще більшу силу. Кожний удар або ламав комусь з молодиків кістки або відкидав хлопця далеко геть, у темряву ночі. Сам підполковник нагадував млин, враз роздмуханий шаленим вітром: кінцівки метляли, з силою розтинали повітря і ніби жорнами перемелювали усе, що траплялося на шляху. Цей млин був нездоланний для будь-якого донкіхота, котрий наважився б наблизитися до його крил: трощились гітари та пляшки, якими юнаки намагалися вдарити чоловіка; падали долі складні ножі та відлітали геть кастети. Досвідчений боєць Цимбаліст не дозволяв суперникам наблизитись до себе навіть на крок. У суцільній темряві біле кімоно чоловіка було для молодиків ніби оманливий маяк для човнів чи свічка для метеликів: нападники сунули на цей білий колір і «згоряли», збиті з ніг могутнім копняком чи чосом.
За три хвилини все скінчилось. Лише двоє хлопців з шістнадцяти, завчасно схаменулись і кинулись навтьоки. Усі інші залишились лежати на землі. Чулися стогони та зойки, хтось з молодиків жалібно плакав, згадуючи рідну матір, хтось благав про допомогу.
Цимбаліст заледве зупинився. Розгарячіле тіло та надлишок адреналіну змушували до подальших дій, і лише відсутність небезпеки та необхідності бити й ламати зупиняли чоловіка. Згідно з напрацьованими протягом останніх трьох десятиліть рефлексами, Цимбаліст мав би зараз кинутися добивати тих, хто ще ворушився чи подавав ознаки життя. Власне, не добивати, а «відключати», аби позбавити себе небезпеки нового нападу. Проте, вид безпорадних, покалічених хлопців, які аж ніяк не уявлялися підполковнику держбезпеки соціально небезпечними особами, подіяв на Цимбаліста заспокоююче. Він важко зітхнув, обвів переможених втомленим поглядом і рушив назад, до будинку. Потрібно було зателефонувати до міліції, викликати кілька фургонів «швидкої».