Розділ ХХІІ

Розділ. XXІI

Підполковник Цимбаліст не сказав своєму підлеглому усієї правди. І не тому, що не мав права цього робити, а просто з причини того, що довіряв Славкові, сподівався на його спритність, військове вміння, стрілецьку майстерність та усю ту межу відповідальності, яку чоловік свідомо поклав на себе. «Вояк повинен знати лише те, що необхідно йому для виконання свого завдання» – таким є прадавнє правило військового вишколу та поінформованості особового складу підрозділів, які мали виконувати накази та підкорятися присязі, яку прийняли. Саме тому підполковник Цимбаліст не став лякати Святослава Кривенка наслідками його дій, якщо вони будуть неефективними, і що після цього має відбутися у ЦКП. Нащо капітану знати, що вогнемети вже приготовлені і вояки лише чекають наказу на те, щоби перетворити усю залу ЦКП на вогнище, де роль хмизу та вугілля зіграють і позаземляни і сам він – винищувач потвор. Вояк спецпідрозділу ризикує, це його робота, і він сам знає, що за будь-яких умов роботу треба виконати – ворогів знищити, заручників звільнити, будівлі врятувати. Усе інше не має жодного значення. Що стосується можливої смерті, навіть від рук своїх же товаришів, то хіба шлях воїна не є шляхом смерті? Шляхом свідомого наближення до неї, наближення щоденного, щогодинного, щосекундного? Про це ще давні японські самураї знали. Отже – ніц зайвого, лише потрібне!
Заледве позаду Славка зачинилися важкі двері і він опинився сам на сам з моторошною невідомістю, перше, що йому спало на думку, було: «Невже це не сон? Не марення? Невже це справжня операція по винищенню позаземних істот, у якій він, Славко, приймає безпосередню участь. До того ж це перша його справжня бойова операція після втрати зору». Повірити у подібне було надзвичайно складно, як важко було і усвідомити, що саме і яким чином він має робити. Проте Славко відчував надзвичайне збудження, рішучість та готовність до дій: внутрішні резерви організму увімкнулися, мобілізувавши тіло та розум вояка, а м’язи готові були щомиті скорочуватись та релаксувати, допомагаючи людині вижити і перемогти у цьому дивному двобої.
У невеличкому коридорі було тихо: жодного шурхоту, жодних кроків чи голосів. Лише чутно було, як за спиною зачиняються двері. Оскільки ніщо не викликало підозри, вояк сміливо рушив уперед, за чотири кроки зупинився.
Рація озвалася зненацька, ніби щойно увімкнулися й запрацювали літієві батареї:
– Славо, приготуйся! У тебе – п’ять секунд. Пішов!!!
Кривенко почув, як попереду відчиняються другі двері. Минуло три секунди і він сміливо ступив уперед, ледь доторкнувшись плечем стулки дверей. І майже одразу двері посунули назад, аби остаточно закрити шлях назад – виходу із зали Центру керування польотами не було.
У просторому приміщенні було тихо й прохолодно, і ніщо не нагадувало про те, що кілька годин тому тут відбулася драма, під час якої звичайні люди – науковці та інженери, які ні сном, ані духом ніколи навіть не мріяли про зустріч з інопланетним розумом чи з представниками позаземної цивілізації, самі раптом перетворилися на цих гуманоїдів, втративши людську подобу та ставши реальною загрозою для життя усієї земної цивілізації. Усе це було настільки неймовірним, що Славко навіть зараз сумнівався у реальності того, що з ним відбувалося. Він навіть волів би себе вщипнути чи вкусити, проте руки тримали зброю, а дотягнутися зубами хоча б до власного плеча він не міг – заважав міцний однострій.
Що поряд з ним хтось є, чоловік радше відчув, ніж усвідомив. Просто за його правим плечем почулося чиєсь тихе зітхання. Кривенко різко розвернувся усім тулубом у правий бік і, водночас присівши на ліве коліно, навмання націлив стволи пістолів туди, звідки почулося зітхання. Пролунали два постріли, у ніздрі вдарив різкий проте звичний запах пороху, і на підлогу важко впало чиєсь мертве тіло.
Те, що Славко різко розвернувся, водночас з цим опускаючи власне тіло униз, врятувало його: чиїсь міцні руки схопили хлопця за плечі, проте від його руху нападник був змушений за інерцією полетіти на долівку, а рука вояка спецпризу вже націлювала зброю у той бік. Новий постріл примусив нападника-невдаху знерухоміти біля стіни.
Гучні постріли з пістолетів, що були без глушників, важко вдарили по барабанних перетинках вух чоловіка, і від незвичності у голові Славка навіть загуло. Проте лише на мить. Десь з підсвідомості вже повернулася пам’ять про регулярні заняття зі стрільби, коли вояки використовують зброю без глушників і до гуркоту швидко призвичаюються.
У залі знову запанувала тиша. Не чулося ані кроків, ані перемов, ані шурхоту чи чийогось дихання. Суцільна німота. Абсолютний вакуум. Біологічне ніщо. Лише озброєний капітан спецпідрозділу посередині величезної кімнати.
Кривенко увесь час крутив головою, повертаючи обличчя то в один бік, то в інший, а його чутливі вуха сторожко всотували тишу і найменші зміни у оточенні чоловіка. Тепер до звичного запаху порохових газів долучився ще один – незвичний та незрозумілий, чужий запах – плоті, біомаси, чогось неприємно живого, що було поряд.
Десь неподалік зненацька почулися дрібні кроки і Славко безпомилково визначив – наближається декілька нападників. Тіло капітана розвернулось у той бік і темряву одразу ж розітнули спалахи: довга черга бризнула у нападників свинцевим намистом. Кроки стихли умить, ніби розчинились у темряві й тиші. Замість них почувся гуркіт важких тіл, що підтятими снопами падали на долівку.
– Славо, ну що там? Як твої справи?! – почувся з рації голос комбата.
Той голос враз ніби оживив усю залу: праворуч та ліворуч від Славка одночасно залунали кроки, десь нагорі загуркотіли лави, зашурхотіли якісь папери, заскрипіла підлога. Блискавкою спалахнула в голові жахлива думка.
– Івановичу, вони усі живі! Вони не сплять! – вигукнув Кривенко, нахиляючи обличчя до рації і зводячись на ноги.
– Як живі?! Як не сплять?!! – Навіть з рації було чутно той острах, яким був просочений голос Цимбаліста.
– Потім усе!.. Потім!.. – Голос бійця став хрипким від усвідомлення того, у яку халепу він потрапив, і з якої тепер мусить вибиратися. Самотужки.
– Славо, не мовчи! Я хочу знати, що у тебе...
Замість відповіді Кривенко натиснув на спусковий гачок і його «Сварог» вихлюпнувся довгою чергою, поливаючи свинцевим дощем нападників, що наближалися від вхідних дверей. Почулося якесь кректання, булькання та шипіння, і кілька тіл негайно ж завалилися на долівку.
Рація, що була причеплена до однострою і створювала звуки, виказувала Славка нападникам. Він це одразу ж зрозумів. Потвори не бачили його, бо були позбавленні можливості бачити у темряві. Проте вони чудово орієнтувалися на звуки: шиплячої рації, пострілів з пістолету, його голосу, – таким чином і Славко і його вороги були у рівних умовах. Проте їх було багато, а він був один. Хоча він був озброєний, а вони – ні. Але ж спалахи від пострілів також виказували потворам, де саме знаходиться людина, і на це не було ради.
У лівому пістолі набоїв вже не було – «Сварог» одного з його товаришів ніби захлинувся від напруги. Славко рвучко кинув його поперед себе і, певно, влучив комусь у голову: почувся дивний зойк, затим шипіння. Кривенко негайно ж вистрілив у той бік, звідки це почулося, і нападник загуркотів по долівці. Про всяк випадок він зробив ще кілька попереджувальних пострілів з іншого пістолета, проте скрізь була тиша: нападники завбачливо поховалися у кутках та поза столами, певно очікуючи більш вдалої миті для нападу.
Вільною рукою Кривенко швидко витягнув з чохла рацію, гукнув:
– Усі мовчіть, зв’язок буде однобічний! – після чого вимкнув її і засунув назад у чохол.
Його голос негайно привів у дію нападників. Позаду почулися швидкі кроки – хтось намагався підібратися до вояка з-за спини. Славко різко розвернувся і двічі вистрілив. Кроки припинились, замість них почувся гуркіт тіла. Затим – тиша. З іншого боку теж було тихо, лише нагорі, за довгими столами, щось шурхотіло, шипіло, грюкало, чулися кроки та легкий свист.
Велика простора зала спотворювала звуки, посилювала їх, накладаючи одне на одне, ті звуки розносилися у різні боки, резонували і заважали бійцю чітко й відповідно реагувати на те, що відбувалося. Проте у нього залишався один єдиний вихід: чекати нападників, стоячи на місці, і винищувати їх у міру того, як вони почергово наближатимуться до нього. Тут було місце для маневру, хоча не було жодної штучної чи природньої завади, яка б убезпечила Кривенка від безпосереднього контакту з химерами. Залишалося лише чекати – чекати стільки, скільки буде потрібно.
Святослав витягнув з-за поясу пістолет, звів запобіжник і почав повільно й тихо задкувати, маючи намір наблизитися до стіни, на якій мали бути великі монітори. Це дозволить йому прикрити собі спину і звузить сектор нападу до ста вісімдесяти градусів, що буде додатковим шансом до отримання перемоги, але лише у тім випадку, якщо вороги намагатимуться попри все схопити його самого або ж заволодіти його зброєю. Якщо ж вони спробують відсидітися на своїх місцях, то уся операція стане під загрозу. Стріляти ж навмання у залу, сподіваючись на те, що його кулі хоча б когось вразять на такій великій площі, було несерйозно. Якби ж у нього був десятиствольний кулемет, тоді варто було б спробувати залляти свинцевим дощем усе приміщення, а так... З кількома пістолетами, хай і «Сварогами», залишалося лише чекати, скільки дозволить оперативна ситуація. А потім... можна буде і спробувати піднятися нагору. Зробити «зачистку».
Довкола була нерухома тиша, і це починало Кривенка по-справжньому турбувати: або ж потвори очікували на його дії, щоби потім кинутися на людину усім кагалом, або ж тихенько й повільно до нього підкрадалися, з метою оточити і, заскочивши зненацька, не дати Славкові можливості примінити свою зброю. Але ж у останньому випадку він не міг би їх не почути. Це не кішка, яка може за допомогою своїх м’якесеньких подушечок на лапках наблизитися упритул, і ти навіть не відчуєш, що вона поряд є. Це великі, важкі істоти у взутті, які ще учора були звичайними людьми. А жодна людина не зможе наблизитися до нього тихо, так, щоб він взагалі нічого не почув. Отже, усі вони чекають.
Кривенко раптом зрозумів: темрява дійсно є його надійним захисником. Супротивники тому й не діють, що за відсутності світла не зможуть точно зорієнтуватися, де саме знаходиться озброєна людина, а тому їхні дії у разі нападу носитимуть хаотичний та неконтрольований характер. Потвори лише заважатимуть одне одному, намагаючись упіймати у темряві того, кого не в змозі побачити. «Дуже важко шукати у темній кімнаті чорну кішку. Особливо, коли її там немає», – сказав колись мудрець Кун-Цзи, і певно мав рацію. Поки навколо панує темрява, Кривенко має перед своїми ворогами значну перевагу. Але скільки часу можна отак чекати? Годину? Дві? Десять? За кілька годин психічна напруга та фізична втома дадуться навзнаки і тоді Славкові надзвичайно важко буде не лише влучно стріляти але й взагалі точно визначати на звук місце знаходження ворога. Отже залишався лише один вихід – діяти, і то якомога швидше. «Треба упоратися з усім протягом найближчої півгодини. Максимум, години», – сяйнула в голові думка і Славко різко видихнув, збираючись з думками та зважуючи, як краще вчинити.
Майже одразу за його зітханням десь у залі почулося шарудіння: певно, приваблена звуком, що долинув від людини, якась із цих істот вирішила вчинити наглий напад. Славко тихо і застережливо зробив крок убік, прагнучи змінити своє місце розташування. Затим ще крок. Затим ще. Його нога уперлась у щось велике й м’яке, що лежало на долівці. То було мертве тіло одного з нападників.
Бійцю чомусь враз стало гидко. Чи то від духу, який поволі розтікався залою і виходив з мертвих тіл – духу якогось гниття та кислоти, що зовсім не нагадував трупний дух земних істот або ж запах крови, – чи, може, від усвідомлення того факту, що просто під його ногами лежить тіло дивної істоти, не-людини, яку він щойно застрілив, і яка по-справжньому є небезпечною для жителів планети. Славко не встиг додумати це до кінця. Ніби за командою, у залі збурився шурхіт, після чого почувся численний легкий свист. А вже наступної миті у стіну, до якої він притулявся, з гучним цокотом та плямканням почали вдаряти якісь дрібні предмети, що ламалися, розсипалися, розколювалися і численними дрібними друзками летіли врізнобіч. Потвори одностайно шпурляли у людину олівцями та кульковими ручками, що їх багато лежало на столах працівників ЦКП, а також мишками від комп’ютерів, флешками, цілими стосами паперу та пластиковими теками, що шурхотіли у повітрі і стрімко наближалися до вояка, породжуючи дивне шарудіння та свист і загрожуючи потрапити людині у обличчя. Чоловік загрозливо звів зброю, готовий відповісти вогняним дощем, проте натиснути на гачки не наважився – надто вже незрозумілим та штучним був шемріт.
Проте Славкові пощастило. Він одійшов убік вчасно, і усі ті дрібні предмети, що їх жбурляли супротивники майже навмання, у темряву, цілячи у те місце, де людина знаходилась хвилину тому, потрапляли у порожнечу, хоча кілька скалок від розтрощених ручок та олівців все ж таки потрапили у Славка.
Коли під руками у потвор не залишилось нічого, вони знову завмерли, заніміли, певно очікуючи від людини наступного кроку, що викаже вояка з головою. Але чоловік чекав, не наважуючись розголосити своє місцезнаходження, і разом з ним чекали й гуманоїди.
Час котився мляво і здавалось, ніби тут, у цій самій залі, він взагалі зупинився, застиг, або ж просто облишив це місце, дозволивши тим живим істотам, що були частками цілого Всесвіту і наразі перебували тут, знаходячись у непримиренному біологічному антагонізмі, самотужки вирішити – потрібен тут час, чи може варто обмежитись лише простором.
«Один проти армії темряви. Ні, не так. Один, що сам живе у темряві, проти цілої армії темряви», – подумав Кривенко і з подивом зауважив, що він ще й досі не позбувся почуття гумору. «Хоча який це гумор? Це радше голос волаючого у пустелі, голос одинака, що приречений сам, проте мусить виконати свій примус, бо це – його обов’язок!»
Раптова думка про те, як прискорити розвиток подій і ефективно завершити операцію, сяйнула в голові. Кривенко вже не мав часу на роздуми, як не мав і можливості вигадати щось краще, адже він був тут сам-один, тому і рішення мав приймати самотужки. Проте ідея, яка шугнула в голові, була хоча й надзвичайно ризикованою, але дієвою, і від Славка лише залежало, як точно він зможе її реалізувати, не припустившись помилки і не «перегравши» самого себе. Чоловік тихенько засунув лівий пістолет у кобуру на поясі і потягнувся рукою до рації.
***
Щойно за капітаном Кривенком зачинились масивні залізні двері, як усі вояки, що тримали вихід з зали ЦКП на прицілі, ніби за командою кинулися до них і почали уважно прислуховуватися до того, що відбувалося усередині. Підполковник Цимбаліст, як командир, мав би одразу наказати усім зайняти свої місця і бути готовими до дій, проте зробити цього не зміг. Він сам, заледве його палець звільнив кнопку аварійного зачинення других дверей, кинувся до гурту підлеглих і, розштовхавши їх, спробував вухом притулитися до щілини у дверях. Усередині було тихо, і ніщо не виказувало того факту, що там, у великій операторській залі ЦКП наразі відбувається протистояння одного-єдиного чоловіка проти двох десятків небезпечних істот, що мають на меті знищити усе людство. По той бік дверей панував дивний спокій, ніби зала ЦКП враз перетворилася на пекло чи на космічну чорну діру, звідки не лише не було виходу для людей, а навіть жоден звук не міг полишити це жахливе місце.
Коли раптом з того боку долинули звуки перших пострілів, вояки одностайно відсахнулися у боки і завмерли, готуючись за першою ж командою підполковника Цимбаліста вскочити усередину приміщення і за допомогою хоч зброї, а хоч би і голими руками винищити тих потвор, які ще могли залишитися живими. Але після декількох поодиноких та парних пострілів раптом почулася довга черга, і обличчя вояків стали здивованими: у сплячих ворогів, тим паче мертвих, так не стріляють. Отже, щось там було не так, щось відбувалося не за планом. Але що? Вояки здивовано перезиралися, проте порушувати тишу, що встановилася у довгому коридорі, не наважувалися. Усі німотно чекали розв’язки подій або ж наказу головного старшини.
Постріли стихли майже так само раптово, як і почалися, і ніхто з оточуючих не знав, що це має означати: кінець операції, чи...
Першим не витримав Цимбаліст.
– Славо, ну що там? Як твої справи?! – загукав він у рацію і від тієї напруги, з якою міцні пальці чоловіка стисли рацію, вона мало не тріснула, не розсипалася на дрібні скалки.
Усі нетерпляче очікували відповіді з того боку стіни.
Але голос капітана Святослава Кривенка примусив чоловіків напружитися ще більше: того, що вони почули від нього, ніхто не очікував.
Комбат був не те, що блідий, він враз став білим мов крейда. Чоло чоловіка вкрилося рясним потом, щоки запали а очі згасли, ніби вуглини, у які хтось плеснув водою. Думки Цимбаліста повернули до того, що мабуть таки доведеться застосувати «план-В». Але ж ще нічого не ясно. І взагалі – зважуватись на щось інше можна лише за умови, коли ти повністю контролюєш ситуацію, або хоча б маєш певну та вичерпну інформацію про те, що саме відбувається по той бік залізних дверей. Лише за наявності бодай найменшої інформації можна робити наступний крок. Коли ж взагалі нічого не знаєш, то... залишається лише чекати і сподіватися на диво. Хоча чи буває воно у природі – те диво?
– Треба було одразу застосувати вогнекиди, – не приховуючи власного роздратування, забурмотів Цимбаліст. – Запалити до дідька усю ту залу разом з електронною апаратурою та потворами, – дідько з ними, з тими збитками! Головне, людей берегти. А так. Е-ех!
Поряд стояли Мельник, Зборовський та Луцький. Слова комбата змусили їх здивовано перезирнутись – ніхто з них і гадки не мав про існування ще одного плану дій – альтернативного.
– Славо, не мовчи! Я хочу знати, що у тебе...– Цимбаліст не доказав: рація вибухнула довгою автоматною чергою, і комбат зрозумів – капітан не має можливості розмовляти.
Коли Славко попередив, що зв’язок буде однобічним і вимкнув свою рацію, вояки ніби закам’яніли: те, що відбувалося у приміщенні ЦКП за міцними щільно закритими залізними дверима радше нагадувало іспанську кориду, проте гірший її варіант, коли тореро знаходиться у оточенні багатьох розлючених бугаїв і намагається усіх їх здолати. Доводилось чекати і молитися, сподіватися на диво і мріяти про те, щоб перемога залишилась за «нашими». Але ж бездія, оця вимушена бездіяльність, на яку були приреченні вояки, не лише втомлювала, вона висмоктувало останні сили за допомогою тієї жахливої напруги, що її наразі відчували чоловіки. У спецпідрозділах не прийнято залишати своїх бійців напризволяще. У «Кентаврі» не прийнято направляти на виконання спецзавдання одну людину, в той час як усі інші мовчазно очікують розв’язки. Навіть коли працює сапер, який безпосередньо контактує з смертельно небезпечним вибуховим пристроєм, інші його товариші знаходяться неподалік і уважно спостерігають за діями, аби бути в змозі наблизитися і надати потрібну допомогу. Але тут ситуація архинетипова. Те, що відбувалося наразі у закритому приміщенні, викликало і подив, і непорозуміння і навіть справжнє душевне сум’яття: по той бік стіни, у смертельній небезпеці знаходився один із бійців батальйону, а по цей бік – усі інші вояки. І вони не лише не мали змоги, а навіть не мали права надати своєму товаришу допомогу. Усе це було дивним і незрозумілим.
Час перетворився у розтоплений свинець – такий же важкий і тягучий. Вояки нервово стискували свою зброю, хтось безтямно блукав поглядом по оточуючих, хтось був готовий від психічної напруги почати вибивати пальцями трель, проте усі намагалися брати приклад з комбата – той був непорушний, мов скеля, і мовчазний, ніби штиль. Лише бліде обличчя і міцно затиснута у важкому кулаці радіостанція виказували його справжній внутрішній стан.
– Івановичу, вмикай світло у залі, але рівно на тридцять секунд! – почувся раптом знайомий голос у рації і усі полегшено зітхнули. – Коли увімкнеш, то скажеш. Коли вимкнеш – так само. Все!
Рація змовкла так само раптово, як і заговорила, і майже одразу з динаміка залунав дивний гомін, що накладався на голос капітана, а затим пролунали перші постріли.
Ніхто не збагнув, нащо цього прагнув замкнений у темряві Кривенко. Навіть більше, усі раптом зрозуміли, що у разі увімкнення світла він стане легкою здобиччю для потвор, оскільки вони добре бачитимуть його. Проте роздумувати було ніколи: Цимбаліст скреготнув зубами і кинувся до рубильника. Великий палець правиці рішуче втопив кнопку, що мала включати систему освітлення залу, а його хрипкий голос вже доповідав:
– Славо, я вмикаю!
Метушлива стрілянина заповнила радіоетер. Здавалось, що то сама рація стріляє, намагаючись вразити позаземлян і надати допомогу вояку спецпідрозділу. Усі уважно прислухалися до звуків, і намагалися визначити, що саме робить їхній товариш, яку тактику він обрав і чи багато ще залишилось у приміщенні його супротивників.
Цимбаліст не намагався щось визначити. Його погляд втупився у підлогу, кулак з рацією застиг на рівні грудей а вуста беззвучно лічили: один, два, три, чотири... На рахунок «двадцять дев’ять» вуста озвалися звуком:
– Славо, я вимикаю! – і палець знову втопив кнопку.
Стрілянина тривала, Кривенко не вимикав рацію, бо обидві руки тримали зброю, проте тепер до звуку окремих пострілів додавався ще й звук якогось плямкання чи шипіння, визначити приналежність якого не було жодної можливості. Іноді чувся гуркіт, іноді постріли ставали неритмічними, ніби щось заважало Славкові натискувати на спусковий гачок, проте за мить його пістолети-скоростріли знову озивалися, гейби не бажали перебувати у тиші. За гучними пострілами, що розлупували тріском радіоефір, незабаром залунали приглушені, схожі на звуки старих новорічних хлопавок, що «ковтнули» вологи, і усі зрозуміли: наразі боєць стріляє зі своїх «Сварогів» – з глушниками. Отже, набоїв у нього стає все менше й менше. Коли тиша все ж таки знову запанувала усередині зали, вояки почали перезиратися – кожний намагався правильно розтлумачити її, зрозуміти саме як перемогу. Проте рація мовчала і ніщо не порушувало цю мовчанку, як і не пояснювало ситуації, що склалася там, за дверима.
Цимбаліст приклав радіостанцію до вуха, проте почути бодай щось було неможливо. Лише легке, майже мелодійне шипіння, що засвідчувало відкритий етер. У голові комбата роїлися думки, але щось вигадати він не міг, так само як не міг і наважитися першим порушити режим радіорозмов. Він чекав, напружено вслухаючись у динамік. Коли хтось із вояків раптом тихенько бухикнув у долоню, Цимбаліст різко підвів голову, позирнув на того, хто це зробив, і загрозливо помахав кулачиськом.
– Івановичу, вмикай світло! Здається – все! – Голос Кривенка, що пролунав з рації, був тихим і надзвичайно втомленим, проте Цимбаліст відчув впевненість, якою той голос був просочений, і це його умить заспокоїло.
Підполковник полегшено зітхнув. Разом з ним згуртовано зітхнули вояки. На обличчях у декого заясніли усмішки, проте якась невизначеність ще відчувалась – старшини спецпризу не квапилися ставити зброю на запобіжник та ховати у кобуру чи за спину. Усі чекали наказу.
– Ти впевнений, Славо? – запитання Цимбаліста прозвучало як пересторога, як допит – він особисто ніс відповідальність за хід операції, а тому мав бути впевненим, що все відбувається за планом.
– Впевнений. Проте, доки не скажу – не заходьте!
– Я зрозумів тебе, Славо! Чекаємо твоєї команди. Світло зараз вмикаю.
Цимбаліст обвів поглядом своїх підлеглих, зауважив на обличчях вояків вираз впевненості і звів правицю, готуючись увімкнути систему освітлення.