Розділ XIX

Розділ. XIX

Січеслав. 29.07.2030.

Фургон, у якому, окрім водія, сиділи Цимбаліст, капітан Кривенко та представник обласного управління Служби безпеки, що вказував напрямок руху, їхав стрімко, оминаючи численні автівки та міські тролейбуси. Крізь затемнені вікна було видно місцеву архітектуру, сквери та вкриті рясною зеленню обидва береги Славутича. Місто над Дніпром потопало у красі, і навіть ті довгі та відразливі сірі труби численних металургійних та коксохімічних підприємств, що стирчали подекуди над ландшафтом, не справляли такого негативного враження, як про це часто писали у газетах. Січеслав був звичайним великим промисловим центром стратегічного значення, з усіма своїми вадами та здобутками. І люди мусили з цим рахуватися. Хоча кожен із громадян більш як півторамільйонного полісу волів бачити рідний Січеслав більш зеленим та екологічно чистим містом.

Працівник обласного управління СБУ, майор Порохненко, розповідав гостям усе, що вдалося дізнатись протягом кількох останніх годин. Його розповідь хоча й була змістовною, проте все ще залишала безліч запитань, головним серед яких було – хто, яким чином і навіщо захопив Центр керування космічними польотами?

– Інформація до нас надійшла о пів на дев’яту. Зателефонували із заводу наші працівники і повідомили, що охоронець застрелив свого колегу і зачинив у приміщенні ЦКП групу нібито терористів. Ми одразу ж прибули, допитали охоронця, проте дізнатися нічого не вдалося – хлопець був у жахливому стані. Увесь час белькотів: «Вони захопили приміщення... То не люди... Не випускайте їх звідти... Не вмикайте зв’язок». Коли ми спробували дізнатися, за що він вбив свого товариша, то відповідь була приблизно така ж сама: «Він з ними... Він не людина... Не дивіться на них». Звичайно ж, без вичерпної інформації щось робити – це надто небезпечно, тому ми одразу ж зв’язалися з Центром, доповіли, і тепер намагаємося розплутати увесь цей клубок. Адже це «Південмаш», а не якийсь там приватний магазин чи акціонерний банк. Тут треба діяти дуже обережно, усе обладнання об’єкту коштує шалених грошей, і не тільки грошей. Головне, що інформація про події поки що не просочилася у ЗМІ і не вийшла на міждержавний рівень. Хоча це, як ви самі розумієте, лише питання часу. Тому в наших інтересах закінчити усю операцію у найкоротші строки і з мінімальними матеріальними втратами. А ще краще без втрат. Є один труп і розбитий монітор, і цього має бути доста.

Майор змовк, а прибулі гості поволі засвоювали почуте.

– А чому охоронця відправили до інфекційної лікарні, а не до психдиспансеру чи шпиталю? – нарешті поцікавився Цимбаліст.

Питання підполковника викликало у майора дивну розгубленість. Він кілька секунд мовчав, а затим, певно з неохотою чи побоюючись неадекватної реакції, відповів:

– Ну, просто вона була найближче, тому туди хлопця і відвезли.

Цимбаліст, який з цікавістю роздивлявся вулиці міста, раптом озирнувся і підозріло поглянув на майора: щось у відповіді відповідальної особи з облуправління комбата не влаштовувало. Той не витримав погляду столичного колеги і додав, трохи затнувшись:

– Насправді, не лише тому. Ви тільки не смійтесь, але... у нас є підозра, що ЦКП захопили не просто терористи, а... представники іншої цивілізації.

У фургоні постала гранітна тиша. Навіть водій від несподіванки мало не випустив із рук керма. Те, що сказав місцевий майор, справило на киян глибоке враження.

Уперше за увесь час на обличчі Цимбаліста спалахнула усмішка – весела, щира, навіть трохи іронічна, так ніби йому щойно переповіли новий місцевий анекдот.

– Хто?! – перепитав він.

– Представники іншої цивілізації, – спокійно, навіть впевнено повторив майор.

– Це ж якої цивілізації, – у голосі Цимбаліста вчувалася неприхована іронія, – тої, що літає на срібних тарілках?

– Ми поки що цього не з’ясували, проте впевненість у тому, що у ЦКП знаходяться саме вони, у нас зростає щогодини.

Цимбаліст не витримав: він раптом голосно розреготався, від чого, як здавалось, навіть скло у вікнах фургону задзвеніло. Підполковник поглянув спочатку на водія, затим на Славка і лише потім на майора.

– Слухай, майоре, чим ви усі тут займаєтесь? Граєте в уфологів чи, може, начиталися Еріка фон Деннікена і уявили себе міжпланетними контактерами? Чи ти забув, у якій установі працюєш? Якщо забув, то я тобі нагадаю: Служба безпеки України має займатися національною безпекою, а не позанауковими вигадками та дитячими казочками. Поки ви там у своїх кабінетах папірцями шарудите та збираєте одне на одного компромат, у мене хлопці щодня п’ятикілометрові кроси долають та підтримують навички влучної стрільби, щоби тебе та таких як ти, від небезпеки рятувати у разі чого. Ти хоч це розумієш? Ми що – приїхали сюди, аби послухати ваші казочки? Чи може вам ваш регіональний губернатор дозволив травичкою бавитися, так ви марихуану смокчете з раннього ранку до пізнього вечора, мов ті немовлята цицьку.

– Ти, підполковнику, не галасуй! – Обличчя майора враз стало набурмосеним від образи. – А краще послухай, що я тобі скажу. Ми охоронця до карантину відправили не дарма. Його товариш, від якого залишились самі лише тельбухи, наразі теж перебуває у інфекційній лабораторії. Лікарі вже зробили розтин того, що залишилось, і провели необхідні аналізи. Так знаєш, які їхні висновки? Зразки тканин, що їх було надано для дослідів, не належать жодній з відомих на землі істот. Ну, як тобі таке? Це по-перше. По-друге, хлопець, який усе те бачив на власні очі, стверджує, що працівники ЦКП раптом почали перетворюватися на якихось істот. Усе це відбувалося протягом кількох хвилин. А після того, як вони перетворилися на чудовиськ, надійшла черга і його товариша. Тому він його і застрелив. І мушу визнати, дуже вчасно. Бо ще кілька секунд загайності, і такої долі зазнав би і він сам. А що було б далі, вже після того, як усі ці потвори вирвалися б з приміщення ЦКП у білий світ, я тобі розповідати поки що не буду, доки ти не «перетравиш» те, що вже почув. Так що роби висновки і не поспішай нас звинувачувати у надмірній фантазії. Ми усі тепер у одній запряжці!