Розділ ХVІІІ

Розділ. XVIII

Київ. 29.07.2030

Понеділок 29 липня 2030 року був звичайним днем. Ніщо не віщувало особливих подій, ніщо не виказувало появи якихось надзвичайних ситуацій.

Славко прокинувся рано і був сповнений енергії та бадьорості. Нічний сон напитав його тіло здоров’ям, душу – впевненістю, а серце – твердістю. Хоча він і був позбавлений зору, проте, маючи надзвичайну чутливість організму до природніх змін, за власним психологічним станом безпомилково визначав, коли надворі ясно, а коли – хмарно. Сьогодні надворі співали птахи, десь вдалечині дорогою гуркотіли авто, у вікно зазирало сонце а поряд міцно спала кохана дружина – усе це чоловік відчув і почув одразу ж, як тільки прокинувся. «Сьогодні обов’язково підемо увечері гуляти у парк», – подумав Кривенко.

Олеся дихала рівно й спокійно, як те і належить впевненій в собі та сповненій власного життєвого щастя жінці. «Сплюха. День який, а вона й досі подушку потилицею топче», – подумалось мимоволі, і Славко не витримав, нахилився до обличчя Олесі, знайшов її вуста своїми і ніжно поцілував. Жінка навіть не здригнулась: певно, перебуваючи у міцних тенетах бога Гіпноса, вона воліла додивитись химери ночі до останку, а вже затим прокидатись і приділяти увагу чоловікові та сину. Дивно, але ось така – тиха, беззахисна та спокійна, Олеся подобалась Славкові найбільше, викликаючи у нього не лише приплив почуття закоханості у власну дружину, але й щире бажання кохатися з нею – зараз, негайно, у цю саму хвилину. Сама лише думка про це починала турбувати його розум, прискорювала биття серця та нагрівала кров. Славко не витримав: він знову нахилився до дружини, лагідно поцілував її у вуста, затим у щоки, затим у очі. Олеся ворухнулась, кліпнула повіками і, завбачивши упритул до себе обличчя чоловіка, усміхнулась, потягнулась усім тілом, розганяючи по судинах та м’язах кров, а затим простягнула руки і обійняла Славка за шию. Їхні вуста доторкнулись одне до одних і раптом злились у безмежно довгому цілунку.

Славкова рука м’яко лягла на тіло жінки, долоня ніжно ковзнула по череві та стегнах, ніби то справжній кушнір розгортав перед покупцем дорогоцінне руно соболя й розгладжував, демонструючи усі принади дорогого хутра…

Надворі голосно й дзвінко співали птахи. Природа прокидалася після нічного спочинку, сповнювалася сонячної енергії та тепла, напитувалась бадьорістю та коханням, що, ніби кисень, було розлито скрізь і просочувалось у найменші шпарки. Місто над Дніпром оживало, прокидалось, готувалось розпочати новий, не менш від попередніх напружений день, а двоє закоханих, що були відмежовані від світу прозорим склом вікна, завзято віддавались природному шалу кохання.

– Йой, Славцю, я тебе так кохаю! – трохи втомлено видихнула Олеся, обіймаючи чоловіка і все ще перебуваючи під враженням виру пристрастей.

У відповідь Славко ніжно доторкнувся вустами до вуст дружини. Йому нічого не потрібно було говорити – він вже все сказав. Щойно. Щиро. Вичерпно.

Олеся міцно притулилася до чоловіка, а її думки вже повертали до проблем сьогодення, до побуту та інших питань.

– А що ми подаруємо Роману на день народження? Завтра йому виповнюється шість рочків.

Славко помовчав, затим замислено мовив:

– Я гадаю, що йому треба купити велосипед. Бо з того, що є, він вже виріс, тому варто подарувати більший за розміром. Втім, у нас попереду ще ціла доба – може вигадаю щось краще, на зразок...

Раптовий телефонний дзвінок урвав його розмірковування вголос. Кривенко потягнувся рукою до мобілки. Голос, що пролунав зі слухавки, належав підполковнику Цимбалісту. Командир батальйону говорив спокійно, проте цей спокій був штучним, на зразок спокою напнутого луку, що готується випустити у ціль стрілу.

– Славо, привіт! Це Цимбаліст. У нас тут позаштатна ситуація. Так що швидко збирайся. Машина за тобою вже пішла. Все. До зустрічі у центрі.

Мобілка відгукнулась короткими гудками, а серце Кривенка – радісним прискореним биттям.

– Щось трапилось? – Обличчя Олесі враз стало стурбованим – вона вміла передчувати події.

– Ні. Усе добре.

Незважаючи на оптимізм, голос Славка трохи зраджував його: чоловік не міг приховати того, що, можливо, сьогодні йому вдасться продемонструвати власні навички у реальній ситуації; про можливі негативні наслідки він намагався ніколи не думати.

– А хто телефонував?

– Іванович. Хоче, щоби я приїхав до центру. Машину вже відправили.

– Навіщо? – Олеся підозріло поглядала на свого чоловіка.

– Олесю, ну ти ж знаєш, що ми наразі опрацьовуємо нову методу спецпідготовки. А я – її головний виконавець, так би мовити «демонстрант». От Цимбаліст і хоче мене бачити. Може, якісь зміни у програму вноситимемо. А може і кошти під наш проект вже виділили. Ти ж розумієш.

– Я сподіваюсь, що це ненадовго?

– Я теж на це сподіваюсь. Вибач, але треба збиратися.