Розділ XVII

Розділ. XVIІ

У великій залі панувала напівтемрява. Коло дальньої стіни було видно кілька чорних манекенів, що, ніби Потьомкінські гренадери, вишикувались у ряд. Попід стелею, у різних місцях зали, закріплені до металевих тросів чи ланцюгів, висіло ще декілька манекенів, що, певно, могли рухатись. Долівка зали була дерев’яною, поверх якої лежали звичайні борцівські мати. Самотня постать чоловіка у чорному однострої бовваніла посеред приміщення, ніби незнайомець заблукав тут і розгублено очікував появи поводиря чи відкритих до волі й світла дверей.
Залу від спостережного кабінету відділяло велике скло. Воно було товсте, куленепробивне та звукоізолююче. По сей бік скла стояла група людей у цивільному – вони з недовірою поглядали на самотнього чоловіка, вдягненого у чорний однострій бійця спецпризначення.
– Капітане, ти готовий? – запитав керівник занять, тримаючи біля вуст мікрофон селектору внутрішнього зв’язку.
– Готовий! – почулася у динаміку відповідь.
Полковник схвально похитав головою і натиснув пальцем якусь кнопку. Спостерігачі враз помітили, як раптом заворушився під стелею один із манекенів – він посунув повільно у напрямку бійця. Тої ж миті незнайомець вихопив із кобури пістолет і націлив його на манекен. Тихо пихнув постріл, сяйнувши малесеньким вогником, проте чи влучила куля у манекен, чи ні, було невідомо.
Керівник занять поклав на пульт мікрофон і почав натискувати за чергою різні кнопки; численні манекени ніби ожили: вони відділялися від стіни і повільно або швидко пропливали залою у різних напрямках, іноді мало не торкаючись своїми тулубами самого стрільця. Інші рухалися уподовж стіни, проте лише по лінії розташування стаціонарних мішеней. Деякі рухалися по кілька разів в обидва боки, примушуючи виконавця занять щоразу орієнтуватися на нову площину активної оборони. Він вихопив з кобури ще один пістолет і активно розряджав боєкомплект у манекени.
Спостерігачі з цікавістю дивилися на те, що відбувалося по той бік вікна, проте жодного пострілу не почули: велике трохи затемнене скло, крізь яке вони спостерігали за вправами вояка-спецпризначенця, надійно поглинало усі звуки. Про те, що там дійсно стріляли бойовими зарядами, можна було лише здогадатися за клаптями бавовни, що вилітали з пробитих кулями манекенів-лантухів, або ж за рідкими спалахами, що їх час від часу випльовували пістолети.
– Перевірити влучність стрільби капітана можна буде потім, після закінчення занять, – промовив полковник, ніби здогадався про думки гостей.
Один із членів комісії поглянув на керівника занять і його очі підозріло звузились.
– Якщо навіть він і влучно стріляє, то це ще не означає, що ваш вояк – дійсно сліпий!
Ті слова полковнику не сподобалися. Він похмуро поглянув на промовця і, ніби бажаючи трохи полоскотати тому нерви, натиснув кнопку, що знаходилась на пульті окремо. Тої ж миті одразу за склом, просто уподовж стіни посунувся манекен – можна навіть було детально роздивитися його фактуру, довгі стіжки, петлі, за допомогою яких опудало було причеплене до рухомого механізму. Стрілець знаходився десь у десяти кроках від членів комісії. Мабуть, почувши звук нової мішені, що рухалась, чоловік різко обернувся і націлив свої пістолі просто в обличчя членів комісії. Натиснув спускові гачки. У чорних отворах стволів спалахнули полум’яні бризки. Члени комісії злякано відсахнулися у боки, хтось навіть присів з переляку: кожному з чоловіків здалося, що стрілець цілить просто у нього. Полковник ледь помітно усміхнувся – він чекав від приїжджих саме такої реакції.
Манекен повільно проплив повз великий прозорий екран, проте жодна з куль не вдарила у скло. Або ж стріляли холостими. Тим часом вояк вже розвертався в інший бік, вицілював інші манекени – дерев’яних або брезентових ляльок.
Спостерігачі одразу заспокоїлися, полегшено зітхнули, проте один із них знову підозріло позирнув у бік керівника заняттями. Той був уособленням кам’яного спокою та психологічної незворушливості, лише раз у раз натискував все нові та нові кнопки.
Стрілець діяв напрочуд майстерно. Він зупинявся лише тоді, коли виникала потреба перезарядити зброю, у таку мить він присідав на одне коліно, один з пістолетів ховав у кобуру, другий спокійно перезаряджав, затим починав свої вправи. Так само він робив і з іншою зброєю, коли у ній закінчувалися набої. Усе це відбувалося настільки швидко й спритно, що не просто привертало увагу – воно ніби загіпнотизовувало глядачів, примушуючи їх навіть хвилюватися щодо успішного виконання занять самим стрільцем.
Хвилину по тому полковник, певно з метою вплинути на свідомість найпереконаніших скептиків, вирішив повторити старий маневр з манекеном за склом: як тільки стрілець у черговий раз перезарядив свої пістолети і приготувався до нової порції нападу численних «терористів», він знову натиснув окрему кнопку і вже знайомий членам комісії манекен повільно поплив повз екран у зворотному напрямку. Ті запізно звернули на нього увагу: заледве манекен опинився просто перед їхніми обличчями, стрілець розвернувся і випустив кілька пуль у напрямку глядачів. Дехто з них навіть рота роззявив або ж закрив очі від миттєвого переляку. Проте знову жодна куля не влучила у скло, лише з пошратованого свинцем лантуха полетіло цур’я упереміж з піском.
Стрілець зробив ще кілька пострілів і раптом застиг, піднявши угору свою зброю.
– Заняття закінчив! Зброя чиста! – мовив він, проте його голосу не почув ніхто – зв’язок був відключений.
За його відпрацьованими рухами керівник стрільбами зрозумів, що заняття скінчилися. Полковник підніс до вуст мікрофон, натиснув кнопку селекторного зв’язку.
– Молодець, капітане! Розряджай зброю!
Стрілець викинув з пістолетів обойми, перезарядив та зробив контрольні постріли, після чого сховав зброю у кобури. Надійшов час підраховувати кількість влучень та похибок.
Члени комісії були похмурими. На їхніх обличчях одночасно читалося захоплення, подив, наслідки переляку та підозра. Проте жоден із них не поспішав першим виголошувати власну думку – усі уважно спостерігали за людиною у чорному, яка неквапом, навіть трохи невпевнено рушила до бокової стіни, де мали знаходитися двері.
Полковник – керівник заняттями – теж мовчав. Власне, його функції та функції його підлеглого були вичерпані – вони продемонстрували ефективність застосування у бою нової методи підготовки вояка спецпідрозділу, наразі залишалося лише підрахувати кількість влучень й відсоток похибки, якщо він був. Останнє слово все одно залишалося за членами комісії – їм приймати остаточне рішення.
– Мені здається, панове, – раптом мовив один із чоловіків, – що для нас тут було щойно влаштоване шоу, виключно з метою вибити у міністерства гроші під неіснуючий проект. Саме так я можу зрозуміти оцю демонстрацію. Хіба не так? – Чоловік запитально поглянув на керівника занять.
Обличчя полковника було незворушним: він мовчки проковтнув образу.
– Так, Голівуд відпочиває, – підтримав думку колеги інший член комісії. – Здається, ми хоч в чомусь обійшли тих янкі.
– Я пропоную усім зайти до зали і наочно перевірити сумарну кількість влучень. – Полковник натиснув умикач і уся зала освітилася численними ліхтарями. – До того ж у вас буде можливість особистого знайомства зі стрільцем. Ви можете поставити йому свої запитання.
Здається, ніхто із членів комісії не очікував цього. Усі здивовано перезирнулись, проте відмовлятися було ніяково, та й особистість виконавця показово-демостраційного шоу теж викликала зацікавленість. Усі погодились.