Розділ ХV

Розділ. ХV

Свято Нового року надійшло швидко і Кривенки навіть незчулися, як пролетіла осінь і наблизилась середина зими. Олеся здала на водійські права і тепер самотужки й досить вправно водила їхній «Фольксваген», щодня від’їжджаючи на роботу і щонеділі вивозячи усю родину на лоно природи.

Ромко поволі опановував абетку і вже починав читати, хоча букву «р» вперто не вимовляв, чим не стільки тішив, скільки дратував своїх батьків.

Славко вже легко орієнтувався у квартирі, вмів готувати обід та прати речі, і вже не відчував того душевного спустошення від усвідомлення власної фізичної неспроможності, як то було у перші місяці. Звичайно, він і досі болісно переживав те, що не може бачити красуні-дружини та пустуна-сина, що не в силі розрізнювати день та ніч, і не в змозі милуватися зеленню природи. Проте людина до всього швидко призвичаюється, особливо коли усвідомлює, що виправити нічого не можна, і що це каліцтво – на все життя. До того ж Олеся, розумна і гостра на язик жінка, швидко переконала Славка, що його сліпота має і свої певні переваги. «Тепер я для тебе завжди буду молодою. Ти ніколи не побачиш зморшок на моєму обличчі, і не зможеш визначити, коли я почну старіти», – сказала якось вона. На це Славко одразу ж дотепно зауважив: «Я визначу це навпомацки – за пружністю твоїх обвислих цицьок», – за що негайно отримав від коханої дружини добрячого потиличника.

Товариші регулярно відвідували Славка, переповідали йому останні пригоди та кумедні історії, що траплялися на роботі, і як могли розважали капітана, відволікаючи того від сумних думок. Життя тривало, сніг вкрив землю і світ готувався разом з останнім ударом годинника увійти у новий рік, що мав принести нові надії та радості.

***

Секундна стрілка настінного годинника вийшла на фінішну пряму, почавши відраховувати останню хвилину року, що минав. З кольорового екрану телевізора зник Президент України, що традиційно, двома державними мовами – українською та кримсько-татарською – звертався до своїх співгромадян. Замість нього на плазмі з’явилося зображення величезної столичної ялинки на Майдані, що сяяла різнокольоровими ліхтарями, блискала довгими фольговими дощиками, мерехтіла численними скляними іграшками, пломеніла бенгальськими вогнями, які розсіювали навкруги зливу вогняних іскор. І поверх цієї ялинки, просто на весь екран телевізора з’явився годинник, у якому секундна стрілка теж рівно та безупинно відраховувала останню хвилину 2029 року.

– Ну, ось, мої дорогенькі, і надійшов Новий Рік! – Поважно мовив дідусь – Кривенко-старший, тримаючи у руках кришталевий келих. – Давайте усі гуртом піднімемо наші келихи і вип’ємо за те, щоб цей рік приніс нам якомога більше щастя та радості, щоби ми ніколи не хворіли і завжди любили одне одного! Але спочатку хай кожен із вас загадає собі бажання. Новорічне.

Усі присутні почали підводитися з місць. У руках з’явилися келихи, на обличчях – щирі усмішки. Славко теж підвівся, намацав свій келих, звів його д’горі. На обличчі чоловіка теж сяяла радісна усмішка. Лише малий Ромко сидів за столом і з цікавістю поглядав на дорослих. Замість шампанського у його невеличкому келиху був звичайний фруктовий узвар. Хлопчик поглянув на діда і запитав:

– Дідусю, а яке бажання треба загадати?

Погляди дорослих сконцентрувалися на улюбленому нащадкові – той терпляче чекав роз’яснень.

– Яке схочеш, любий мій! Головне – це загадати, і воно неодмінно збудеться.

Хлопчик здивовано закліпав очима, наморщив лоба, певно, роздумуючи про те, що його краще загадати, а затим поглянув на татка.

– Тату, а я вже загадав, – зашепотів Ромко.

– От і добре, – відгукнувся Кривенко.

– Хочеш, скажу що саме загадав?

Славко заперечливо похитав головою.

– Ні. Нехай це буде твоєю таємницею.

Секундна стрілка минула половину своєї відстані і почала наближатися до позначки «12». Погляди людей час від часу сторожко і нетерпляче шугали на годинник, чекаючи першого удару курантів.

– Тату, а ти вже загадав собі бажання? – зашепотів Ромко і навіть підвівся з місця, аби татко краще його почув.

– М-м-м... Так... Вже загадав.

Ромко відсьорбнув з келиха компоту, злизав язиком його з вуст і знову повернувся до батька.

– Тату, я загадав, щоби ти знову міг бачити. – Прошепотів він. – А що ти загадав?

Оченята хлопчика уважно спостерігали за обличчям батька. Кривенко зітхнув, нахилився до сина і змовницьки, проте досить голосно зашепотів.

– Я загадав: бути корисним людям!

Хлопчик здивовано поглянув на татуся, проте нічого не збагнув.

Олеся теж почула слова чоловіка. Вона різко озирнулася і уважно поглянула на Славка. Той, ніби нічого не сталося, усміхався, тримаючи у руках свого келиха. Очі жінки враз стали сумними; вона кинула швидкий погляд на сина, затим знову на чоловіка, проте нічого не сказала.