Invasia

Розділ ХІV

Розділ. ХIV

 

Відвідини Чернігова залишили для родини Кривенків чимало позитивних моментів. Уперше в житті Святослав Кривенко садив дерево під уважними поглядами десятків людей. Побачити як рятівник міста саджає молодий дубок зібралося чимало охочих. Окрім представників влади та громадськості, були і звичайні люди, які випадково стали свідками події. Про спробу теракту у місті, яку підготували російські шовіністи, місцеві та центральні газети написали чимало, хоча і без зайвих подробиць, тож люди добре розуміли, хто саме зараз висаджує дерево біля академічного драмтеатру.

Після того, як у вириту яму поставили сторчма молодий пагінець, Славко навпомацки за допомогою лопати кинув туди кілька жмень землі. Все це під супровід оплесків оточуючих та клацання цифрових фотоапаратів місцевих журналістів. Після того дерево прикопали, а біля стовбура вкопали табличку з написом хто і коли посадив це дерево; серед оточуючих знайшлося чимало таких, хто вирішив виголосити промову. Оратори дякували капітану Кривенку за його геройський вчинок, ставили його у приклад прийдешнім поколінням, наголошували на необхідності виховувати молодь на прикладах справжніх героїв. Славко слухав те мовчки, а на його вустах блукала загадкова усмішка – йому було і приємно, і ніяково одночасно. Людина, яка працювала у закритій від сторонніх очей організації, де навіть не всі нагороди можна було носити відкрито а на завдання виїздили у чорних масках, не звикла до широкої уваги до своєї особи.

Поки люди виголошували промови, Олеся з цікавістю приглядалася до інших табличок, вкопаних під деревами, пошепки називала чоловікові прізвища тих, хто вже посадив своє дерево. Деякі з імен їй ні про що не говорили.

– Каденюк… Рибаков… Федоров… Кузнєцов… Руденко…

– То, мабуть, військові, герої Совєтського Союзу, – висловив здогад Славко, якому з-поміж усіх прізвищ було відомо лише ім’я першого космонавта незалежної України.

– Так, це люди, які звільняли Чернігів від фашистів, або ж долучилися до наукових досліджень нашого міста, – підтвердив думку Кривенка один із чоловіків, що стояв поряд. – Руденко – то маршал авіації. Федоров – відомий партизанський командир під час фашистської окупації, хоча подвиги його і сумнівні. Рибаков – знаний академік, археолог, досліджував старожитності Сіверщини, з його легкої академічної руки наше місто відзначило 1300-літній ювілей…

Олеся уважно поглянула на незнайомця. То був сивий, приємної зовнішності чолов’яга в окулярах. Як і більшість оточуючих, він був у костюмі, напевно працював або в обласній адміністрації, або у міськраді.

Славко з цікавістю слухав незнайомого співрозмовника. Він щиро заздрив цьому чоловікові, який, очевидно, добре знав минуле свого міста. На жаль, у Києві таких зустрінеш не часто – чи то місто завелике і тому такі люди трапляються рідко, чи, може, і справді Київ цікавив усіх виключно як столиця, місто де можна влаштуватися на добре оплачувану роботу, а його минуле – то давно перегорнута сторінка літописів.

– Що у вас ще є цікавого? – пошепки запитав Славко.

– У нас усе цікаве, починаючи від стародавніх храмів доби Русі, і закінчуючи численними печерами. Наш стародавній Вал – то суцільна історія і загадка. Болдині гори – це взагалі малодосліджений клондайк скарбів та таємниць. Два монастирі старовинні. Будинок Івана Мазепи, біля якого раз на рік з’являється привид нареченої гетьмана Мотрі Кочубеївни…

– Невже і справді з’являється? – засумнівався Славко.

– А аякже! – впевнено відказав чоловік і щиро усміхнувся. – Звичайно, з’являється, але не усім, а лише тим кому довіряє. Таким навіть розповідає таємницю Мазепиних скарбів. Але чи то люди не вірять у почуте, чи то не дуже прислухаються до слів привида, але поки що тих скарбів ще ніхто не знайшов.

– Може, не дуже ретельно шукали? – з усмішкою поцікавився Кривенко.

– Може і не дуже, – відказав добродій. – Але ви знаєте, справжні скарби, виявляється, знаходяться не там, де їх шукають. А більшість скарбів взагалі є продуктом людської вигадки та фантазії. І ми, чернігівці, в цьому вже давно переконались.

– Що ви маєте на увазі?

– Ви знаєте, чому наше місто так розквітло за останні п’ятнадцять років?

– Ну, звідки? Я ж не місцевий. Напевно, маєте гарного і відповідального мера.

– Добре, як закінчиться цей офіціоз, я вам розповім.

Незабаром офіційна частина закінчилась і Кривенка разом з родиною запросили на фуршет до міськради. Разом з усіма туди вирушив і незнайомець, який не забув про свою обіцянку. Він ішов поряд з гостями і, ніби продовжуючи перервану розмову, розповідав про своє рідне місто.

– А почалося все із міфу. Один наш місцевий літератор якось написав книжку про таємниці тамплієрів, але усі події переніс саме сюди, до Чернігова. Наробила та книга чимало галасу – але не у нас, а за кордоном. Там народ темний, неосвічений, серйозної літератури ніхто не читає, лише казки та фантастику. Ну, і посунули до нас туристи. І кожна нова група вимагає: а покажіть нам ту печеру, де тамплієри сховали свої скарби. Спочатку ми всі над цим лише сміялися. А затим до одної золотої голови прийшла розумна думка – викопати на схилах Болдиної гори штучну печеру і облаштувати там щось на зразок музею, саме під сюжет тої книги – із лицарями, масонами і таємницями. Грошей та сил у той проект вкинули чимало – і з міського бюджету, і спонсори допомагали, проте вже за рік все окупилось. А далі – самий лише прибуток, який щороку зростає. Для іноземців там ніби медом намазано – всі приїжджають виключно заради тамплієрів та їхніх таємниць. Тепер Чернігів для туристів не менш бажане місто, ніж Париж з його Лувром, чи Рим з його собором Святого Павла. От що таке міфи! – підсумував добродій.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше