Розділ ХIІІ

Розділ. ХIII

За два тижні по тому Славкові зателефонували. Чоловічий голос на іншому кінці проводу був низький, але приємний, в ньому навіть відчувалася якась батьківська теплота.

– Святослав Кривенко?

– Так, це я.

– Вас турбують із Чернігова.

Славко здивовано зауважив, що цей голос він ніби раніше вже чув. Але де саме, одразу пригадати того не міг. А тому лише здивовано перепитав:

– Із Чернігова?

– Так. Це міський голова Олександр Дрофань. Я приїжджав до вас у шпиталь, якщо ви пам’ятаєте...

– А! Так-так, пам’ятаю. Дуже приємно. – Славко був щиро здивований такою увагою до себе.

– Святославе, чим ви займаєтесь у ці вихідні?

– У ці вихідні? – Славко на мить замислився – усі його вихідні були навдивовижу схожі одне на одного: прогулянка біля будинку, прослуховування новин по телевізору, допомога дружині по господарству. – Нічим не займаюсь. Тобто, я буду вдома.

– От і добре. Якщо ви вільні і нічого не плануєте, то я пропоную вам завітати до нашого чудового міста?

– До Чернігова?

– Так, до Чернігова. Якщо ви згодні, то я пришлю у суботу за вами авто. При бажанні можете узяти із собою і свою родину. Гадаю, вам усім тут сподобається. Чернігів вже давно став візитівкою України, іноземці не полишають нашого чудового міста упродовж року. А для нас це головна ознака популярності, до того ж – на світовому рівні. Так що ми раді будемо прийняти вас до себе у гості.

Славко розгубився. Запрошення було таким раптовим, що він навіть не знав, як на це реагувати – погодитися одразу чи відмовити, пославшись на якусь причину.

– Дякую за запрошення, але я навіть не знаю...

– Святославе, ви ні про що не турбуйтеся! – голос міського голови став наполегливим. – Авто вас привезе до нас і затим так само поверне додому. Тут ми вас зустрінемо – я особисто вас зустріну і потурбуюсь про все, у чому матимете потребу. Від вас потрібна лише згода і щире бажання завітати до нас. Ви ж тепер наш почесний громадянин, тому маєте почуватися у Чернігові, як вдома. Навіть краще за те...

– Так, я розумію. – Погодився Кривенко, розчулений такою увагою до себе. – Але ваше запрошення таке несподіване. Я просто не готовий негайно сказати «так». Мені потрібно порадитися з дружиною. А у вас якийсь привід, міське свято?

– Так, ви майже вгадали. У нас існує така традиція: кожний почесний громадянин міста зобов’язаний посадити на алеї біля драмтеатру молоде дерево. Тут вже багато дерев росте, їх саджали і маршали, і академіки, і просто видатні люди. Для чернігівців прогулянка біля цих дерев – ніби щоденне нагадування про те, хто і що із почесних жителів зробив корисного для нашого міста. Тому, якщо ви не проти, ми чекатимемо на вас. До речі, везти з Києва своє дерево вам не доведеться. Ми вже приготували для вас молодий пагінець – це чудовий дубочок, який виростили у нашому лісгоспі. А вам потрібно буде лише символічно вкинути у викопану яму жменю землі, плеснути на коріння водою. Звичайно, телебачення, радіо та газети усе це висвітлюватимуть, – як не як, а для нас це подія. Ну, то що – ви згодні?

Кривенко вислухав усе мовчки, але, незважаючи на приємну новину, був неабияк збентежений запрошенням. Пропозиція була така, що відмовити він не міг. До того ж, люди, напевно, вже добре підготувались до цього заходу, склали плани, визначили день, підключили до участі засоби масової інформації. Проте, з іншого боку, відчуваючи себе калікою, чоловік не уявляв, як саме садитиме те дерево, хай навіть і символічно. Це могло виглядати для сторонніх глядачів трохи комічно, але не для самого Славка.

Співрозмовник ніби відчув сумнів, що охопив колишнього спецпризівця. Голос чернігівського міського голови став ще більш наполегливим, переконуючим.

– Святославе, сама акція займе зовсім небагато часу. Після цього на вас чекає офіційний прийом у міськраді, обід, а далі прогулянка по місту, відвідини музеїв, храмів та інших цікавих місць. Але все це – на ваш розсуд і відповідно до ваших бажань. І якщо ви візьмете із собою свою родину, то напевно зробите їм чудовий подарунок у вихідні. Я в цьому переконаний, оскільки не знаю жодної людини, яка б після відвідин Чернігова пошкодувала про це. Ну то як, ви згодні?

Славко розмірковував лише мить. Навіть, якби йому особисто усі ці заходи і були не до вподоби, усвідомлення того, що Олеся і Роман чудово відпочинуть, підштовхувало дати згоду.

– Так, я згоден. Ми обов’язково приїдемо, – мовив Славко і одразу ніби почув на тому боці телефонного дроту полегшене зітхання.

Голос міського голови умить набрав додаткової сили й бадьорості.

– От і чудово! Тоді в суботу, о 8-й ранку моє авто чекатиме біля під’їзду вашого будинку. До зустрічі!

– До зустрічі! – луною озвався Кривенко і поклав слухавку.

В цю мить до кімнати зазирнула Олеся, запитально поглянула на чоловіка.