Розділ Х-ХІ

Розділ. X

Наступного дня до Кривенка знову прийшли відвідувачі, на цей раз колеги по службі на чолі з майором Цимбалістом. Усі були підкреслено веселі, прагнучи цим надихнути свого бойового товариша на позитивне сприйняття світу. Втім, якби Славко мав зір то побачив би якими насправді сумними були погляди його товаришів і якими сірими були їхні обличчя. Кожен із бійців, уважно придивляючись до Кривенка, ловив себе на думці, що міг би сам опинитися на його місці – стати інвалідом. Або ще гірше – усі могли б лежати там, під руїнами будинку, якби терористам вдалося його висадити у повітря. Проте спецпідрозділ відбувся малою кров’ю: Кривенко сам-один заплатив здоров’ям за всіх своїх товаришів.

Друзі прийшли з подарунками: чоловіки принесли сік, фрукти, цукерки, великого іграшкового козака з шаблюкою – для малого Ромка, – та квітами, щоби палата наповнювалась приємними ароматами. Розмовляли про все – і про рибалку, на яку обов’язково поїдуть усі гуртом, коли Славка випишуть із шпиталю, про день народження Любомира Луцького, що мало бути незабаром, про політику, жінок, роботу. Остання тема, як виявилось, була для Кривенка особливо болючою.

– Івановичу, як мені відтепер жити? – раптом мовив він, звертаючись до Цимбаліста.

Усі враз змовкли, принишкли, лише глипали очима на свого безталанного бойового товариша. Кожен розумів його стан, а особливу оту безпорадність, яка опанувала молоде дуже тіло, що повсякчас прагнуло руху і діяльності. Командир ніби і чекав цього запитання: він уважно поглянув на Кривенка і впевнено відказав:

– Житимеш так, як і раніше. – Відгукнувся командир, уважно поглянувши підлеглому в обличчя.

– Як?

– А так: виховуватимеш свого сина, кохатимеш дружину, вестимеш господарство...

– Та я тепер навіть гвіздка у стіну забити не зможу, прокладку у крані не заміню. Що ж я за чоловік? Який з мене відтепер господар?

В голосі Кривенка відчувався розпач, і це розуміли усі присутні. Проте командир не лише віддає накази та перевіряє їх виконання, а ще й дає мудрі поради. Тож Цимбаліст бухикнув у кулак, прочищаючи собі горло, і твердо мовив:

– А ти гадаєш, що справжній чоловік – той, хто може гвіздки у стіну забивати? Ні, Славцю, справжній чоловік – це той, хто не роздумуючи, готовий пожертвувати собою заради своїх товаришів, своєї родини, заради рідної землі, врешті-решт. А кому забивати гвіздки у стіну, і кому крани лагодити – ми те вирішимо. То не проблема. Для тебе зараз головне – виховати свого сина справжнім чоловіком: мужнім, сміливим, рішучим, щоб він був схожим на свого батька. Ото і є твій головний обов’язок! Зрозумів?

– Зрозумів. – Відгукнувся Кривенко і опустив голову. – Та тільки як я тепер його виховуватиму? Я навіть книжку йому не прочитаю...

– Він в тебе вже дорослий, то ж сам мусить вміти читати. А твоє завдання, як батька – давати синашу цінні поради і вчити відрізняти правду від брехні, а відданість від підступності. Так що, Славцю, давай, не впадай у відчай, а навпаки, починай звикати до того, що маєш. Руки-ноги та усе інше у тебе ціле – і це головне. Може, опануєш з часом яку професію, навчишся щось робити...

– Хе, навпомацки? – Голос Славка був переповнений гіркою іронією.

– А хай і помацки! – впевнено мовив Цимбаліст. – Люди он із АТО поверталися повними каліками, справжніми обрубками – ні рук, ні ніг, з обпеченими обличчями, а у відчай не впадали. Знаходили себе у житті, розкривали в собі нові здібності, опановували нові професії і жили – жили так, що будь-який здоровий міг позаздрити. А після Євромайдану скільки наших стали каліками? Журналісти, самооборонівці, волонтери, котрі просто допомагали… Так що нічого шмарклі пускати. Ти ж чоловік. Із мого батальйону! Тож повинен це розуміти.

– В тому й річ, що я із вашого батальйону.

– Отож! А коли так, то мусиш демонструвати усім своїм товаришам – тим, котрі зараз служать, і тим, хто прийде за десять років, – силу волі та характер. Демонструватимеш, як повинен жити справжній кентаврівець, якого списали за станом здоров’я!

– Євгене Івановичу, я ж окрім як битися і стріляти більше нічого не вмію робити, – благально мовив Кривенко.

– Нічого, навчишся!

– Але ж я професіонал вузького профілю. Я – кілер!..

– Не кажи дурниць, Славо!!! – Гримнув на нього Цимбаліст. – Ти не кілер, ти спецпризначенець! Тобто, рятувальник людського життя.

Кривенко заперечливо похитав головою, не погоджуючись із думкою командира. Затим твердо мовив:

– Я – кілер, якого навчили вбивати злочинців заради збереження життя своїх співгромадян. Держава вклала у мене кошти, освіту, витратила час на моє навчання. То невже все те дарма? Невже я тепер не зможу використати своїх знань?

– У нас нічого не буває дарма, запам’ятай це! Все, що дала тобі держава, воно не зайве, і завжди може знадобитись...

– Що сліпаку із тих навичок?