Розділ IХ

Розділ. IX

Київ. 29.07.2029.

Велика лікарняна палата була наповнена світлом. Крізь вікно знадвору ллявся суцільний водоспад сонячного сяйва. У відчинену кватирку заходило свіже повітря, що несло із собою аромати лісу й трави. За вікном співали птахи, десь далеко виводив трель, ніби стріляв з автомата, міцнодзьобий дятел. Чулися голоси людей, що прогулювалися великим подвір’ям, напитуючись затишком та природною гармонією.

На звичайному з виду, проте зручному ліжку, під білим простирадлом лежав Святослав Кривенко. Широкі груди чоловіка повільно здималися, серце стугоніло розмірено а на блідому обличчі не ворушився жоден м’яз. Окрім Славка у палаті не було нікого. Біля ліжка стояла невеличка шкахівка з ліками, коло якої – стілець для відвідувачів, на підвіконні – ваза зі свіжими квітами, у кутку – плазмовий телевізор. Нічого зайвого, ніц такого, що відволікало б увагу і примушувало увесь час повертатися зором до якогось незвичного предмету. Лише невимушені лаштунки кімнати, скромний скляний плафон ліхтаря під стелею та багато-багато природнього світла. Чоловік лежав на ліжку непорушно, проте не спав. На його обличчі знаходилась бавовняно-марлева пов’язка, яка прикривала очі і захищала від зайвого світла та інфекції.

Двері у палату раптом розчинились і в одвірках з’явилась постать Олесі. Вона була бліда, позбавлена фарб косметики, під очима виднілися темні кола, які свідчили про безсонну ніч та сльози, а у руках жінка тримала пакет з фруктами. Позаду неї бовваніла висока й міцна постать чоловіка, що був одягнутий у білий халат та круглий лікарняний капелюшок.

– Проходьте, тільки не спричиняйте галасу, – мовив він тихо. – Зараз вашому чоловіку зайві хвилювання ні до чого.

Олеся тихо схлипнула й ступила уперед. Вона побачила свого Славка, який недвижимо лежав під простирадлом з пов’язкою на обличчі. Її плечі умить затрусилися, а рука мимоволі поповзла до підборіддя, міцно затулила вуста, аби утримати жінку від голосіння. Лікар зайшов слідом, причинив двері, запобігливо узяв стілець і підсунув його ближче до ліжка, ніби запрошував відвідувачку присісти коло хворого. Олеся німотіла посеред палати, не наважуючись підійти ближче, аж раптом стріпнулася тілом, кинулася уперед і впала навколішки перед ліжком, обійнявши своїми довгими тонкими руками тіло Славка. Пакет випав з рук: яблука та апельсини загуркотіли, широко покотилися по долівці.

Той гуркіт ніби повернув Славка до тями: його вуста сіпнулися і він спробував усміхнутися. Міцна рука повільно лягла дружині на плече, ніжно погладила, торкнулася волосся.

– Не хвилюйся, Олесю, усе добре! – мовив Кривенко, втішаючи дружину.

Жінка тихо плакала, а її сльози рясно зволожили простирадло, яким був вкритий хворий. Вона обіймала свого чоловіка, намагаючись притиснутись до нього міцніше, і ніби хотіла відчути – чи цілий він, чи не ушкоджений, чи здатен рухатись, ходити, любити...

Лікар тим часом позбирав розкидані у палаті фрукти, поскладав усе те назад у пакет, і, поставивши його біля шкахівки, нахилився до Олесі, м’яко узяв жінку за талію, спробував підвести.

– Сідайте на стілець, будь ласка. Прошу вас.

Він був підкреслено уважним, проте у його словах, його рухах, тембрі його голосу та незворушності обличчя вгадувалось щось штучне, не чуттєве, що було позбавлено емоцій та вміння щиро співчувати. Лікар був ніби робот – механічна людина з обмеженою кількістю функцій. Проте, ці функції виконувались ретельно і чітко, відповідно до посади та військового звання.

Підкорюючись чи то проханню, чи то наказу лікаря, Олеся повільно підвелася, важко сіла на стілець. Її очі утупились у нерухому постать чоловіка, у білу пов’язку на його обличчі, жовтуватого кольору руки, що враз схудли від вимушеної бездіяльності. Вона обережно поклала свою долоню чоловіку на чоло, погладила Славка по голові, короткому жорсткому волоссю.

– Все буде добре, кохана. – Голос Кривенка був тихим, проте, незважаючи на заспокійливі слова, в ньому вчувався сумнів та сум. – Все буде добре, кохана. Щоправда тобі доведеться здавати іспити на водійські права...

***

Кілька днів поспіль Олеся відвідувала Славка у шпиталі. Вона приходила щоразу перед обідом, приносила чоловікові гостинці і, незважаючи на задовільне харчування й турботу, якою він був оточений з боку лікарів та молоденьких медсестер, намагалася підняти його занепалий дух. Щоправда їй і самій було вкрай важко: жінці було непросто усвідомити, що відтепер її чоловік, який був молодим, сильним та гарним, спритності якого міг позаздрити будь-який професійний спортсмен, в одну мить став інвалідом. Тепер Славко вже ніколи не матиме змоги побачити її саму, їхнього сина, їхніх батьків, друзів та оточуючий світ. Речовина, якою терористка бризнула в очі Кривенку, виявилася хімічною сполукою, що вразила сітчатку ока і позбавила двадцятишестирічного чоловіка будь-якої можливості хоч коли-небудь побачити небо й сонце. Мабуть, лікарі колись і знайдуть можливість лікувати подібні ушкодження, можливо, навіть, вживлятимуть донорські очні яблука, але коли те буде. Наразі ж Славкові доводилося починати жити спочатку, жити за новим розкладом, новими вимогами та новими ж таки цінностями.

Щоправда, Кривенко залишився живий, і це було надзвичайно добре, адже за тих умов, за яких вони звільняли заручників, він взагалі міг не вижити. Так само могли загинути його товариші та численні невинні люди. Проте, завдяки його мужності та військовому вмінню, усі залишилися живими, а стародавнє місто над Десною, яке щоліта утопало у зелені оточуючих Сіверських лісів, не зазнало жодних руйнувань. За винятком, хіба що, висаджених вибухом дверей, кількох вибитих віконниць та подзьобаних кулями цегляних стін. Все закінчилося успішно, за виключенням лише одного – старший лейтенант Святослав Кривенко назавжди позбувся зору і можливості й надалі служити у спецпідрозділі «Кентавр».