Розділ VIІ

Розділ. VIІ

Неголосний, проте нав’язливий звук пролунав раптово і, як здавалося, навіть невчасно: Славко саме додивлявся свій сон, і знайомий звук, який лунав з боку столу, розігнав той сон у ліченні долі секунди.

Чоловік розплющив очі і побачив поперед себе білу стелю. Вона не була схожа ані на зоряне небо, ані на неозоре море. То була стеля, звичайна собі фарбована стеля у спальні.

Славко простягнув руку і намацав свій годинник. Схопив його, підніс до очей, здивовано зауважив червоний вогник, що миготів, сповіщаючи про необхідність термінового збору у Центрі. Кривенко не вірив власним очам: «Як? Невже знову навчання?! Такого просто не може бути». Зазвичай, після навчань наступний день надається для теоретичного аналізу, вирахуванню помилок, який припустилися групи, та фізичного відпочинку усього особового складу. Ніколи такого не було, щоби два дні поспіль влаштовувати для батальйону навчання. Це просто неможливо! Хіба що якась термінова перевірка. Або ж начальство приїхало і вимагає показово-демонстраційних маневрів. По понеділках таке іноді траплялося. Поки у голові роїлися усі ці думки та версії, рука вже автоматично натягла годинник на зап’ясток – тихо клацнув замок-застібка, затим випросталася й навпомацки схопила слухавку радіотелефону. Кривенко набрав номер виклику таксі: він миттєво змикитив, що доки одягатиметься, доки добереться до гаражу, відкриє його, прогріє двигун авто і виїде з гаражу, потрібний час вийде. Тому за таких умов вихід був єдиний – викликати таксі.

Одна рука вже натягувала на ноги брюки, коли у слухавці пролунав приємний жіночий голос:

– Доброго ранку! Вас вітає таксі «Елла».

– Дмитра Вишневецького, сорок чотири, квартира дев’ять! – наказовим тоном відгукнувся Славко.

– Дякую! Чекайте на дзвінок!

Славко вимкнув телефон і заходився швидко вдягатися. Лише тепер він примусив себе поглянути на годинник – була шоста-двадцять ранку.

– Вони що там, з глузду з’їхали! – буркнув чоловік, неприємно вражений тим, що його підняли у стіль ранній час.

Після ночі пристрасті шуміло у голові – недосипання давалося навзнаки. До того ж додавався гострий біль у спині, що не дозволяв вільно нахилитися, напружити м’язи спини, плечей. Навіть шия боліла, проте Славко примушував себе не зважати на те. Він одягався швидко й вправно, ніби під час служби в армії. Попереду було ще цілих півгодини у запасі, проте враховуючи реалії столичного життя, коли автомобільні затори трапляються мало не щогодини і у будь-яких місцях, кожна зайва хвилина мала свою вагу.

Олеся почула, що чоловік прокинувся й збирається. Вона кліпнула очима, лагідно усміхнулася, певно ще перебуваючи під враженням приємного вечора, а затим здивовано втупилась у Славка.

– Ти куди?

Славко саме застібав ґудзики сорочки. Він глипнув очима на дружину, спробував усміхнутися, проте усмішка вийшла якоюсь вимученою й штучною.

– На роботу викликають.

– У такий час?! – жінка здивовано поглядала на годинник, що висів на стіні. – Ще й о пів на сьому немає.

– Для нас час не має значення! – Славко раптом пригадав фразу зі старого американського блокбастеру «П’ятий елемент». – Значення має лише життя.

– Сподіваюся, ти до п’ятої повернешся? – Олеся навіть зранку пам’ятала, що у їхнього сина сьогодні день народження.

– Я теж на це сподіваюся. У разі чого зателефоную.

Славко нахилився до дружини, чмокнув її у щоку, після чого заходився натягувати на ноги шкарпетки. Кинувши до кишені мобільний телефон, чоловік стрімголов вискочив зі спальні.

– Славцю, а поснідати?!

– Ет, та ніколи вже! – Чоловік відмахнувся, розуміючи що сьогодні обмежиться лише стаканом соку – у кращому випадку.

Проходячи повз кімнату сина, чоловік примусив себе затриматися. Він обережно прочинив двері, зазирнув. Роман з виглядом непорушної дитячої безтурботності топтав головою подушку і лише сопів носом.

Славко не втримався від спокуси. Він тихо зайшов до кімнати, схилився над ліжком, поцілував сина у щоку і мимоволі замилувався ним. Кожен батько вважає свою дитину найкращою, наймилішою у світі, і Кривенко не був винятком. Він з погордою дивився на свого Романа, який був викапаним Славком у дитинстві, і подумки вихваляв себе за те, що подарував світу цього маленького чоловічка – таку невимовно гарну й веселу дитину. «До того ж надзвичайно хитру, – піймав себе на думці чоловік. – Ну, справжнє тобі жиденя».

Пригадавши, що учора купив сину подарунок, Славко вийшов з дитячої, дістав з шафи коробку з радіокерованим джипом. Повернувшись до кімнати Романа, чоловік поставив коробку з подарунком просто на стіл, щоби хлопчик міг одразу ж її помітити. В цей час у їхній спальні мелодійно задзвонив телефон.

– Алло? – почувся голос Олесі. – Таксі? А-а, так-так, викликали... Дякую.

Славко уважно вдивлявся у риси обличчя Романа, намагаючись розгледіти в них щось особливе, щось таке, що мало б змінитися протягом останньої ночі, коли хлопчик став на цілий рік дорослішим. Ромко міцно спав, навіть не відчуваючи, що його тато стоїть поряд і уважно дивиться на нього, милуючись красою та безтурботністю свого нащадка. Першого нащадка.