Розділ VI

Розділ. VІ

Шуміла вода, летіли у боки дрібні бризки, пінилася на поролоновому віхтику чудодійна «Гала», що ефективно видаляла смалець і додавала посуду лиску й чистоти, а старший лейтенант Кривенко ретельно й швидко мив посуд, складаючи його до шкахівки. Після доброї бійки під вікнами власної квартири, процес миття посуду був заспокійливим та звичним і нагадував певною мірою сеанс медитації. Саме тому Славкові у голову зараз лізли різні думки – як спогади про минулий день, так і роздуми про майбутнє, про вічне.

Завтра Роману виповниться п’ять років. Вік, досить важливий у житті дитини. Увечері мають прийти у гості родичі – батьки Славка та Олесі. Старі надзвичайно любили свого онука, який до того ж був у них один, і нетерпляче очікували дня народження. Проте родинна вечеря мала відбутися о шостій вечора, а до того Славко з Олесею поведуть сина у швидку закусочну «Дід Панас», де зазвичай гостювали численні родинні пари, що приводили туди й своїх дітей.

Малий Ромко надзвичайно любив відвідувати «Діда Панаса», як те любила робити переважна більшість дітлахів Києва. Мережа цих національних стравних вже більше як десять років успішно поширювалася Україною, посунувши на манівці колись популярні «Макдональдси» та інші заокеанські аналоги, і поступово захоплювала простір сусідніх країн – у першу чергу країн Східної Європи. І в цьому не було ніц дивного. Науковці світу давно вже довели шкідливість традиційного американського та канадійського меню, що застосовувалось у закладах швидкого харчування, і це одразу ж зменшило попит на колись такі модні калорійні «бігмаки» та «гамбургери». Їм на зміну прийшли блюда традиційної української кухні, якість та смакова незрівнянність яких була випробувана століттями, а модернізація деяких блюд, до чого приклали руку вітчизняні куховари, призвела не лише до швидкої заміни чужого своїм, а й до швидкого повернення нації до власних культурних витоків. І коли два беручкі українці, брати-близнюки, 2019-го року вирішили створити національний аналог «Макдональдсу», надавши йому ім’я «Діда Панаса», на честь колись надзвичайно популярного телеведучого Петра Вексклярова, то такого швидкого спалаху попиту на нову мережу швидких харчівень не очікував ніхто, навіть самі організатори. Ще б пак, адже першими й головними користувачами цих закладів стали саме дорослі – ті, хто ріс у часи існування на українськім телебаченні передачі «На добраніч, діти» і щовечора з нетерпінням очікував появи на блакитному екрані сивого дідуся у вишитій українській сорочці і з довгими козацькими вусами, котрий щиро усміхався і починав розповідати чергову народну казку з обов’язкового привітання: «Добрий вечір вам, малята – любі хлопчики і дівчата!» Славко не знав цієї телепередачі, проте її надзвичайно добре знали й любили його батьки, які й привели хлопця у їстівний заклад.

Славко добре пам’ятав свої перші враження того дня: суто національний дизайн приміщення, численні рушники на стінах та Петриківський розпис, при вході величезний кольоровий портрет діда Панаса, обличчя якого вже само собою викликало прихильність та поліпшувало настрій. Дивовижна етномузика – від самих перших альбомів Руслани та групи «Мандри», які вже давно стали класикою, і до останніх новинок – пісень молодої співачки Зоряни та групи «Аркан». А ще оті надзвичайно смачні блюда, що ними пригощали у їдальні – і м’ясні, і десертні, і морозиво – якесь дивовижне за смаком, про яке говорили, що його виробляють виключно з молока нової породи українських корів – червоної напівстепової. З того першого дня Славко і полюбив мережу їдалень «Дід Панас», і саме туди привчив ходити свого сина та дружину. Тому й назавтра там мали святкувати день народження Романа, в окремій кімнаті, де буде його син та його малі друзі, і де подаватимуть солодкі наїдки та фруктові соки.

Коли останню вимиту таріль було покладено у шкахівку, Славко перекрив кран, витер рушником руки і повернувся до столу. Сів, утупився поглядом у сяючий екран телеприймача, де зараз йшло якесь кіно, проте абсолютно не сприймав нічого з того, що відбувалося на телеекрані. Думки чоловіка раптом повернулися до інформації, що її він почув у програмі новин. Десь позаду долинули голоси: то Олеся винесла на руках Романа, вмотаного у великий махровий рушник, і понесла його до дитячої кімнати. Славко не зважив на те, у цю мить його хвилювало повідомлення НАСА.

Питання присутності у Всесвіті ще якихось форм біологічного існування завжди цікавило людей, як цікавило і питання вічного життя та можливості уникнення неминучої смерті. Проте, якщо, незважаючи на тисячолітній розвиток наукових знань, людина ще не навчилася уникати припинення свого біологічного існування, то питання можливого існування живих істот у космосі й досі залишалося відкритим. Це було як ідея існування Бога: її не можна було ані підтвердити, ані спростувати. Як сказав колись герой однієї, ще совєтської комедії: «Адні вєрят в то, што Боґа нєт. Друґіє вєрят в то, што Он єсть. І то, і друґоє – нєдаказуємо». Так само було й з ідеєю існування позаземного життя. Незважаючи на те, що світова організація уфологів збільшувалась щороку, добираючи у свої лави численних неофітів, а відеотеки держархівів усіх країн світу поповнювались все новими й новими свідоцтвами появи у небі літаючих тарілок та сигар, це аж ніяк не розтлумачувало факту можливої наявності у Всесвіті живих мислячих істот. Питань ставало все більше, відповідей – все менше. І ось раптом...

Славко підвівся з-за столу, наблизився до холодильника, вимкнув телевізор і розчинив вікно, з насолодою вдихнув свіже прохолодне повітря, що плинуло до приміщення кухні знадвору. Вигуків знадвору вже не було чути: певно, відлупцьовані Славком хулігани отямилися, забрали свого скаліченого товариша і зникли – подалі від нових проблем. По той бік вікна було темно, лише у будинку навпроти світилися численні вікна та у небі мерехтіли тисячі неонових зірок.