Розділи IV

Розділ. ІV

Чернігів. 29.07.2029.

Сонце мляво хилилось до заходу. Розкосичені хмари непомітно повзли по небу. Вечірній вітерець шарудів листям дерев, підіймав у повітря сміття на хідниках. Недільний день минав з невідворотністю солдатського дембеля.

Чернігів потопав у зелені літа. Розігрітий під сонцем протягом дня асфальт струменів жаром. Численні дрібні птахи галасливо стрибали по гілках каштанів. По центральному проспекту та бічних вулицях хутко мчали авто, їхали тролейбуси. Хідники та центральна алея були переповнені людьми. Чернігівці – поодинці або цілими родинами – прогулювались вулицями або ледачкувато сиділи на довгих лавах центральної алеї. Хтось непоспіхом цмуляв знамените місцеве пиво, ховаючи пляшки у непрозорі паперові пакети, хтось ласував смачним морозивом. Час літніх відпусток та студентських канікул владарював на Сіверських землях у повну силу.

Один із будинків у самому центрі міста готувався до закриття. У гарній старовинній будівлі з високою зубчастою баштою знаходилось кілька промислових магазинів та виставковий зал обласної організації спілки художників України. Тут завжди було велелюдно, особливо під вечір, перед самим закриттям – потенційні покупці квапилися зробити останні покупки чи насолодитися високим мистецтвом. Хідником сунуло багато людей – центральний проспект міста знелюднювався лише вночі.

Коли до будинку під’їхало кілька мікроавтобусів і припаркувалося на стоянці, на це ніхто не звернув особливої уваги – на узбіччі центральної вулиці завжди було багато авт. Дверцята мікроавтобусів відчинилися і надвір вийшло кілька десятків людей. Усі були з сумками або картонними коробками у руках, обличчя чоловіків були зосередженні, в очах світилася дивна рішучість. Майже не перемовляючись, люди згуртовано рушили до будинку. А вже за хвилину грюкнули двері будівлі, пропустивши всередину останнього відвідувача, і сухо клацнув засов. Будинок було зачинено зсередини...

***

Київ. 29.07.2029

Славко Кривенко їхав додому. Він легко, ніби граючи, тримав кермо авта. Позаду була ще одна учбово-бойова операція, поряд – іграшка, подарунок синові на день народження, а попереду – мить зустрічі з родиною, яка давно й нетерпляче очікувала на повернення батька додому.

Авто з легким дзижчанням двигуна впевнено просувалось проспектом. Навколо було безліч автомобілів – легковиків, фургонів, тролейбусів. Вони хвацько маневрували по міжряддями, гальмуючи чи акселеруючи на перехрестях. Всі кудись сунули, поспішали та квапились, ніби коротка столична літня ніч мала б увібрати в себе, всмоктати усі ці металеві чотириколісні механізми, як то робить у глибинах Всесвіту загадкова чорна діра. Вечірній Київ – яскравий, кольоровий, велелюдний, сповнений якоїсь дивної надприродної величі, що струменіла з старовинних будинків та блискучих, дзеркального формату новобудів, – притягував погляд, захоплював, надихав на мрії, спонукав до спраги життєвої насолоди, яка полягала, мабуть, саме в тому, щоб жити – спілкуватися, спостерігати, піклуватися, кохати, доглядати, ростити... Славко їхав неквапом, тримаючи кермо правицею, а свою ліву руку поклавши на дверцята, у яких було опущено скло. Він любив вечірній Київ. Саме вночі або пізно увечері, коли на місто опускався велетенський парашут темряви а численні супермаркети та бутіки вмикали свою яскраву й привабливу для очей неонову рекламу, коли численні перехожі на вулицях ставали майже невидимими і вулиці вже не справляли враження суцільного ринку, Київ ставав чарівним. Тоді Кривенко, якщо їхав з роботи додому, міг годинами кружляти по місту, звертаючи з проспектів на окремі вулиці, з вулиць на бульвари, і з бульварів знову на проспекти. Він не втомлювався, він ні про що не турбувався, він, ніби човен посеред бурхливої ріки, плив у хвилях інших таких само авто, і на відміну від водіїв, просто нікуди не квапився. Не поспішав тому, що вже був дома.

Великі міста мають свою привабливість. 80% інформації, що її поглинає мозок, людина сприймає за допомогою органів зору, тому саме оця незрозуміла, проте яскрава неонова та звичайна різнокольорова насиченість і приваблює, спокушає, змушуючи людей задивлятися на палаючі рекламні щити, на прозорі вітрини магазинів, на засмуговані пластиковими жалюзями вікна ресторанів та офісів. Саме оця різнобарвна насиченість і створювала відчуття домашнього затишку, усвідомлення того, що ти вже дома, бо лише вдома буває так гарно, так яскраво й добре, і лише вдома не треба нікуди швидкувати, адже все поряд, достатньо лише випростати руку.

Славко згадав, що обіцяв зателефонувати дружині одразу по звільненні. Він витягнув з кишені мобілку, увімкнув її, затим натиснув кнопку виклику. Слухавка негайно відповіла знайомими звуками очікування відповіді. Кілька секунд по тому у трубці пролунав знайомий, проте трохи втомлений голос:

– Так?

Той голос ніби напитав душу чоловіка лагідністю та любов’ю: після кількох годин жорсткої, навіть жорстокої та безжалісної чоловічої роботи, коли про любов та лагідність не було й мови, а усе гуманне й людське відійшло на другий план (крім, звичайно, обов’язку попри всяку ціну врятувати фанерних заручників), цей рідний голос коханої дружини викликав у серці Славка приплив радості й добрих відчуттів.

– Лесю, я вже їду додому.