Розділ ХVІ

Дорогою Цимбаліст розмірковував над ситуацією, що склалася. Його здивувала та легкість, з якою йому вдалося уникнути затримання або ліквідації з боку своїх же колег, а можливо навіть підлеглих. Цимбаліст зрозумів чому група захоплення не стала одразу ж підніматися нагору. Напевно дружина сказала їм що він пішов вже давно, бо саме так і мала сказати. Адже після його уходу вона заснула і втратила почуття часу. Тому, коли хлопці із групи захоплення подзвонили у двері квартири, жінці важко було точно визначити час, коли саме пішов із дому її чоловік. Інакше б вона сказала, що він щойно вийшов і спецзагін неодмінно почав би прочісувати усі поверхи, оглядати квартиру за квартирою, оточувати увесь будинок. І тоді… Цимбалісту не хотілося думати про те, що було б тоді.
Він раптом згадав вранішній дзвінок Стороженка і мимоволі замислився. Що це було – бажання затягти його у пастку до інституту чи навпаки, прагнення порятувати від групи захоплення? Цимбаліст цього ще не знав, проте відступати від запланованого не збирався. Єдине, що він знав напевно, то це те, що будь-який його телефонний дзвінок негайно запеленгують, а відтак і вирахують його місцезнаходження. Тож ще на даху вимкнув мобілку, позбавивши своїх ворогів – а нині то було дійсно так – можливості стеження за собою.
Будинку Андрія Мельника Цимбаліст дістався швидко, фактично за десять хвилин. Дорогою полковник ловив уважні і підозрілі погляди водія – той роздивлявся пасажира у дзеркало заднього виду. Цимбаліст знав, чому став об’єктом такої уваги: його зовнішність змінювалась майже щогодини – із людини він поволі перетворювався у потвору, особливо це було видно на обличчі. Тому Цимбаліст подумки молив Бога, щоби Той дав йому ще хоча б пару годин. Інакше швидке перетворення на монстра просто у салоні таксі могло призвести до аварії на людному проспекті.
Під’їжджаючи до будинку, де мешкав Андрій Мельник, полковник уважно вдивлявся в усі боки, сподіваючись заздалегідь помітити наближення знайомої постави. Але ніде нікого не було. Біля самого будинку авто зупинилось. Полковник думав лише мить, затим наказав водієві під’їхати до сусіднього будинку. Там, як і обіцяв, Цимбаліст розплатився з водієм за подвійним рахунком і вийшов із машини.
Оскільки чекати надворі було помилкою, бо за будинком теж могли спостерігати, полковник негайно ж сховався у найближчому під’їзді. Звідти він ще раз уважно оглянув двір і остаточно переконався, що тут його ніхто не чекає. Хіба що десь на дахах засіли снайпери. Якщо це дійсно так, то від них не сховаєшся, хоч якби хотів.
Цимбаліст намагався триматися якомога ближче до стіни будинку. Він минув двір і швидко рушив до потрібного під’їзду. Зайшов усередину і обережно почав підніматися сходами. Досягши потрібного поверху чоловік наблизився до квартири, у якій проживала родина Мельника. Полковник прихилився вухом до дверей і почав слухати, сподіваючись за звуками визначити присутність того, кого розшукував. Всередині було тихо, ніби мешканці оселі кудись виїхали. Це було досить дивно. Про всяк випадок, чоловік вирішив почекати на сходах, але поверхом вище. І саме у цю мить по той бік дверей почувся знайомий голос:
– Мам, я спущусь в падвал. Мнє нада забрать сваі вєщі.
Цимбаліст зрозумів, що зараз клацне замок і він віч-на-віч зустрінеться зі своїм бійцем. Цього полковник аж ніяк не хотів, хоча така зустріч могла дати йому неабияку перевагу, а тому швидко побіг геть, майже одним стрибком минув сходи і піднявся на півповерху вище. Сховався за сміттєпроводом і там завмер, уважно дослухаючись до звуків.
Вже наступної миті клацнув замок і розчинилися двері квартири. Почулися кроки чоловіка, який виходив звідти. Він зачинив двері і рушив униз. Цимбаліст почув як затупотіли східцями черевики Андрія Мельника.
Першої миті Цимбалісту хотілось наздогнати бійця, але його зупинило банальне питання «А що робити далі?» Затримати того на сходах буде непросто, до того ж можуть трапитися випадові люди. Отже залишався лише один вихід – вирушити услід Мельнику і спробувати спапашити того зненацька у підвалі. Це було небезпечно, адже зазвичай подібні приміщення мають розгалужені коридори з численними поворотами. Мельник почуватиметься там як вдома, Цимбалісту ж доведеться орієнтуватися по ходу справи. Якщо там є освітлення і не виявиться якоїсь неочікуваної і непереборної завади, то тоді можна розраховувати на успіх справи.

***

Дорога до підвалу здалась Цимбалісту шляхом у пекло – звідти віяло невідомістю і небезпекою. Він обережно спустився східцями на перший поверх, повсякчас прислуховуючись і оглядаючись. Затим обережно розчинив важкі залізні двері, що вели до підвалу. На щастя, старі завіси були змащені, тому двері майже не рипіли. Полковник почав обережно спускатися униз, готовий до будь-якої несподіванки.
Коридор підвалу виявися прямим і не був захаращений сміттям чи непотрібними речами. До того, уподовж усього коридору попід стелею горіла ціла гірлянда ліхтарів. З приміщення чулося якесь шарудіння, шурхіт, іноді легкий стук. Досягши низу Цимбаліст обережно визирнув з-за рогу. У довгому освітленому коридорі він побачив розкриті двері одного із підвальних приміщень. Там навпочіпки сидів Мельник і щось пакував у валізу. Парубок був в окулярах, темній кепці і рукавичках.
Цимбаліст роззирнувся, пересвідчився, що поряд нікого немає. Зараз це було найголовнішим – полковник більш за все боявся випадкових свідків. І не тому, що вони могли б рознести по місту небажанні плітки про якихось чудовиськ, а тому що могли б стати заручниками ситуації, а відтак і її жертвами. Потім Цимбаліст почав обережно рухатись довгим коридором, наближаючись до снайпера. Коли полковник минув половину коридору, Мельник випадково озирнувся у бік виходу і вражено застиг.
– Привіт, Андрію! Ти кудись збираєшся? – Мовив Євген Іванович, намагаючись надати своєму голосу якомога безтурботнішого та безпечного тембру.
– Збираюсь, – повільно відповів той і Цимбаліст мимоволі здивувався голосу, що був ніби штучний; оціпеніння Мельника тривало лише мить, він одразу ж збагнув, що поява його керівника тут, у підвалі, не випадкова.
– Це добре. Я зараз у відпустці, то можемо поїхати удвох. Можу тебе підкинути.
– Можемо і поїхати. От тільки чи доїдемо до кінцевої зупинки? – У голосі снайпера відчувалася неприхована насмішкуватість.
– Доїдемо, обов’язково доїдемо, – запевнив полковник. – Лише дивлячись у який бік йтиме потяг.
Мельник зрозумів натяк. Він уважно спостерігав за Цимбалістом, пантруючи на кожен його рух. Між тим, його командир повільно і обережно наближався, нічим не виказуючи хоч якоїсь загрози.
– Луцик – то ваших рук справа?
– Ні.
– Ні?! – Мельник щиро здивувався такій відповіді.
– То доля так вирішила. Вона була неприхильною до нього. – Голос полковника був спокійним, у ньому не відчувалося ані іронії, ані жартівливості – лише відвертий сум та журба.
Цимбаліст наблизився на відстань трьох кроків і застиг. Вони так і стояли один навпроти одного, пантруючи на кожен рух суперника і уважно дослухаючись до оточуючого світу.
– Доля? Івановичу, він же був твоїм улюбленцем! Як же ти міг таке вчинити?!
– Ви у мене всі улюбленці! Саме тому я і не хочу, щоб вашу долю вирішували ті, хто на це не має жодного права. Я ваш командир, я вас під кулі підставляю, повістки про смерть родичам приношу, тому я сам-один маю право вирішувати: які давати вам накази і куди саме відправляти.
– Еге, зрозуміло. І куди ж ти відправив Збору – у яке відрядження?
– Я подарував йому ще одну мить задоволення. – Втішливо пояснив Цимбаліст.
– Гм, задоволення. – Мельник криво посміхнувся. – У Збори було лише одне задоволення в цьому житті – рибальство.
– Ото ж бо й воно. До речі, ми з ним непогано порибалили. Якби ти те бачив. Але цього разу більший вилов випав мені.
– Радієш з того, сволото... – Мельник підвищив голос, відверто демонструючи свою зневагу.
– Пацан! – Невдоволено ошкірився Цимбаліст. – Що ти розумієш у радостях? Для мене найбільша радість, коли я вас усіх із бойової операції живих-здорових додому везу. Ото моя найбільша втіха і радість! А те, що я роблю зараз, то мій командирській і батьківський обов’язок. Ми всі міцно зав’язані з вами, до того ж у такий тугий вузол, що ви навіть не уявляєте. Але ви молоді і не розумієте тієї небезпеки, яка нависла над нами... Над людьми... Тому я змушений це робити...
– Змушений. Ги-ги! Ну зробиш, наприклад, а потім що – підеш до генерала, розкажеш, хто ти є, чи ким ти став, звіт напишеш про виконану роботу, так? Чи, може, кинешся навтьоки, щоб зберегти собі життя? Так тебе все одно вирахують і почнуть полювання? Ти, Івановичу, вже не людина, ти – один із нас. Сам знаєш, що з такими у цьому світі роблять – посадять у клітку до кінця життя і проводитимуть досліди як на щурі. Або ж живцем у крематорій, щоби і духу твого на землі не було. Здається, так раніше страчували зрадників у кадебе?
– Може і так, а може й інак. Вибач, Андрію, але це вже не має значення. Значення має лише життя людей...
Мельник невдоволено скривився, ошкіривши зуби.
– Ех, шкода, старий, що я тебе ще тоді, у Січеславі, не замочив. А така ж можливість чудова була!
– Ще б пак, я ж сам тобі пістолет у руку вклав, на коліна став, лоба під кулю підставив. А ти цим не скористався і вже напевно не скористаєшся ніколи.
Обличчя Мельника невдоволено сіпнулося, проте вже наступної миті на його вустах спалахнула хижа посмішка: ні, він не збирався помирати, тим більше від руки свого колишнього командира, якого він так ненавидів. Тож у відповідь злостиво процідив крізь зуби:
– Так, якби я тоді на гачок натиснув, то збирали б твої мізки по всьому коридорі. А мені б за це нічого не було. Так, сказали б, що трагічна помилка, нещасливий збіг обставин, неправильно відданий наказ чи необережне поводження зі зброєю. Списали б мене із загону, а тебе – закопали б у землю. Але із салютом, як Криву.
Згадка про Святослава Кривенка викликала у Цимбаліста почуття відрази. Той був справжнім героєм, оскільки наважився самостійно вирішити важливу проблему, бо розумів можливі наслідки. А цей, бач, напевно готується втікати. «Навіть прикид змінив: чорні рукавички серед літа, окуляри від сонця» – майнуло в голові і тої ж миті Цимбаліст відчув, як у його серце заповзає злість до свого бійця. Проте, попри все він намагався розмовляти спокійно, демонструючи що цілком контролює ситуацію.
– Андрію, а за що ти мене ненавидиш? Хоча ти і один із наймолодших у моєму загоні, я ж ставлюся до тебе так як і до всіх.
– Бо це через тебе я перетворився на потвору! За що мені тебе любити?
– Ну то й що? Я і сам такий, як ти. То що мені відтепер – увесь світ ненавидіти, чи що?
– Це ти винний, бо якби одразу ж віддав наказ про знищення за допомогою вогнекидів, нічого б із нами не трапилося. І ми б не стояли зараз тут – один проти одного.
– Я розумію тебе, Андрію, але рішення про проведення операції приймаю не я. І ти це добре знаєш. Я лише розробляю її план, віддаю накази і контролюю виконання.
– Еге ж, і через це я перетворився у справжню потвору. Що відтепер мене очікує, яке майбутнє?
– Таке, як і мене… А знаєш, що для нас із тобою найважче?
– Що? – Мельник пильно поглянув на Цимбаліста, напевно в його душі сяяв вогник надії на те, щоби щасливо і при здоров’ї вийти з цього підвалу.
– Прийняти рішення про самоліквідацію. У нас цьому не вчать. Нас вчать ліквідовувати інших, а не себе. А от Крива – той зміг самостійно прийняти таке рішення. Бо розумів усю загрозу суспільству від того, що з ним сталося. І я це розумію. А от ти – ні. І хлопці теж не змогли прийняти вірного рішення. Луцький сказав прямо: «Самогубство – то гріх». Навіть дивно було таке чути: чи людина те мовила, чи якийсь прибулець? Тож я і змушений вирішувати цю проблему, приймати рішення за всіх – як ваш командир…
– Ти, Івановичу, хоч життя бачив, дітей, онуків маєш, а в мене життя лише починалось… – Пробурмотів Мельник і раптом зі злістю додав: – Ну та нічого, я і в такому вигляді свій вік проживу, хай скільки мені наміряно…
Зненацька він схопив рукою цеглину, що лежала на підлозі, і щосили жбурнув нею у полковника. Цимбаліст встиг ухилитися і цеглина важко хлюпнула у бетону стіну, бризнувши врізнобіч крихтами запеченого піску. У ту ж мить Мельник вихопив із валізи великий мисливський ніж і кинувся уперед, до полковника.
Цимбаліст був готовий до подібного розвитку подій. Він вихопив із-під поли шкірянки свій ніж – бойовий, із зубцями. Чоловіки одразу ж зійшлися у смертельному герці. Вимахуючи своєї зброєю Цимбалісту вдалося збити з обличчя Мельника окуляри, і полковник побачив страшні очі потвори. Так, з його бійцем вже почали відбуватися незворотні зміни. Отже, він прибув вчасно.
Андрій Мельник теж зрозумів, що вийти звідси він зможе лише у одному-єдиному випадку, якщо йому вдасться здолати суперника. Тому вирішив вирватися будь-що. Вимахуючи своєю зброєю, він робив різкі випади у бік суперника, намагаючись перехитрити Цимбаліста. Одночасно він раз у раз відбивав випади полковника, від чого у задушливому повітрі тісного підвалу чувся дзвін зброї. Зненацька Мельник різко сіпнувся і завдав швидкого удару ногою. Цимбаліст відбив удар вільною рукою і на мить відкрився. Тої ж миті Мельник змахнув своїм ножем і розрізав шкірянку Цимбаліста, глибоко зачепивши при цьому тіло суперника. Проте Цимбаліст навіть бровою не поворухнув; він не відчував болю, а усе його єство було націлене на одну-єдину мету – ліквідувати останнього інфікованого позаземним «кодом» бійця.
Ще кілька секунд «кентаврівці» кидались один на одного, а їхні руки нагадували лопаті млинів чи пропелери літаків, що крутились із надзвичайною швидкістю. Час від часу Мельник намагався зачепити більш поважного суперника ногою, але марно – Цимбаліст, що мав неабиякий досвід занять рукопашним боєм та карате, вдало відбивався. Лише кров із рани поволі заливала йому груди та живіт. Разом із нею уходили сили, натомість поверталось почуття спокою і більш чіткого усвідомлення того, що зараз відбувається. Врешті-решт якоїсь миті полковнику вдалося перехопити озброєну руку суперника. Він затиснув її і, аби не дати захиститися іншою рукою, кинув уперед коліно. Воно влучило Мельнику у пах, від чого парубок на мить застиг, заскочений гострим болем, і навіть опустив ліву руку, відкриваючи себе цілком. Цієї миті для Цимбаліста виявилось досить: він різко вдарив своїм ножем суперника по шиї. Фонтаном бризнула кров. Плями залишились на стінах, хлюпнули на обличчя Цимбаліста. Мельник захрипів, обм’як і почав повільно опускатися донизу. Нарешті він впав на землю, кілька разів сіпнувся усим тілом. Увесь цей час комбат міцно тримав озброєну руку парубка, аби той не вирвався, і щомиті був готовий добити супротивника. Врешті-решт тіло Мельника знерухоміло, лише темна кров безупинно витікала з шиї і розливалась по підлозі, всмоктуючись у пісок.
– Вибач, Андрію, але наміряно тобі життя недовге, – мовив він похмуро, не зводячи із супротивника пильного погляду.
Цимбаліст витягнув із руки мерця мисливський ніж і кинув його геть у углиб кладовки. Затим повільно опустився на коліна, сів поряд зі своїм воїном. Кілька хвилин дивився на нього, уважно вдивляючись у риси обличчя, які мало нагадували людські, та очі, що поволі скляніли. «Так, ці очі вже ніколи не поглянуть в оптичний приціл і я вже ніколи не віддам йому наказ на знищення ворога» – із сумом подумав Цимбаліст.
Він важко зітхнув і повільно роззирнувся. Навколо було тихо і спокійно, мешканці будинку навіть не здогадувались, що просто під ними у підвалі розігралася справжня драма – битва за майбутнє людства. Проте Цимбаліст про це не думав. Натомість він збирався утнути і власну нитку життя. Для цього потрібно було лише ножем розрізати собі вени на руках. Цього вистачило б, аби спокійно полишити цей світ, встигнувши перед цим зробити останній телефонний дзвінок та попередити про подію кого треба. Проте самогубства не відбудеться і це неабияк втішало Цимбаліста: рана від ножа Мельника виявилась досить глибокою, тож смерть прийде до полковника у природній спосіб. Але поки того не сталося, Євген Іванович мав зателефонувати, аби у повній свідомості та світлій пам’яті розповісти про те, що відбулося. Відкрита рана боліла, а кров безупинно цебеніла, витягуючи із собою і життя. Тож розмова могла урватися у найбільш непідходящий момент.
Полковник дістав із кишені мобільний телефон, увімкнув його і набрав номер професора Стороженка. Кров на руках заважала – пальці прилипали до сенсорних клавіш телефону. Проте науковець відгукнувся майже одразу, ніби лише й чекав дзвінка:
– Євгене Івановичу?! – почулося у слухавці.
– Так.
– А ви зараз де?.. Ми гадали, що... ви приїдете до нас. – Голос Стороженка був збуджений і Цимбаліст це одразу ж зауважив.
– Ні, я до вас не приїду, – мовив у відповідь. – Але гадаю, що вам варто приїхати за мною. І чим швидше, тим краще. Бажано, аби не було свідків, бо потім підуть розмови по місту, чутки різні. А це не бажано, ви ж розумієте?
– Так-так, все вірно, я розумію. Але ж...
– По мене вже поїхали, ви це хочете сказати? Група захоплення?
– Так... А ви звідки знаєте? – Професор почувався явно розгубленим.
– Я з ними трохи розминувся, проте, гадаю, що мене все-таки знайдуть. Приємного в цьому мало, бо тоді мені, за законом самозбереження, доведеться вступити з ними у бій. Як ви розумієте, я – професіонал. Вони – теж. Так що, напевно, жертви у цьому випадку будуть з обох боків. До того ж чималі…
– Євгене Івановичу, нащо ви про це говорити. Мені здається, вам краще приїхати до нас. Поспілкуємося...
– Не бачу в цьому жодного сенсу. Я не розповім вам нічого більше, окрім того, що вже розповів. А ви мені теж нової планети не відкриєте. Так що, гадаю, ми обмежимося тим, що я заповім вам своє власне тіло... Для розтину і дослідів...
– Євгене Івановичу!..
– Все нормально. Я хочу лише подякувати вам за все. А зараз запишіть адресу, за якою ви мене знайдете. І не баріться!
– Так-так, я уважно слухаю.
– Вулиця Котляревського, будинок сімнадцять, перший під’їзд. У підвалі, номер... мммм... – Полковник озирнувся, намагаючись зрозуміти, який номер підвалу. – Ага, двадцять один. Нас тут двоє.
– Двоє?!
– Так, виявилось що один із моїх підлеглих бійців теж інфікований. Так що ми тут удвох, хоча загрози для світу вже не представляємо. Зокрема, він.
– Ви маєте на увазі Андрія Мельника?
– Еге ж.
– Ви його вб… ліквідували? – Професор на мить затнувся, намагаючись коректно і делікатно висловити думку.
– Еге ж. Між нами тут відбулася серйозна чоловіча розмова, але ми порозумілися. Тож проблем чи несподіванок не виникне жодних. Так що потурбуйтесь про відповідний транспорт та систему прикриття, щоби нас звідси якомога швидше забрати і зачистити територію. Це в інтересах всього суспільства. Дякую вам за все і… Прощавайте! Якщо у позаземлян теж є душа, яка заслуговує на Царство Боже, то у майбутньому ми з вами обов’язково зустрінемося.
– Євгене Івановичу!..
Цимбаліст вимкнув телефон, засунув його собі до кишені. Втомлено поглянув на тіло Мельника. Полковник відчував, як швидко втрачає сили, що полишали тіло разом із краплями крові. А ще ж потрібно було затягти тіло вояка у відсік, самому зайти туди і причинити за собою двері.
Напружуючи сили, Цимбаліст підважив тіло небіжчика і затягнув його у відсік. Тут стояв велосипед, консервація, коробки від телевізора та комп’ютера. Але вільного місця все ж таки вистачало. Полковник кинув у відсік валізу, яку готував до втечі Мельник, причинив двері і важко опустився поряд зі своїм бійцем. Він витер закривавлені долоні об штани і поліз рукою у внутрішню кишеню шкірянки. Дістав звідти портмоне Кривенка, неквапом розкрив. У портмоне було фото родини загиблого капітана і там же лежала світлина родини Цимбаліста: дружина, донька, онука. Він навмисне поклав її туди, на спомин про трагічні події. Зробив так, наслідуючи свого полеглого бійця. Полковник уважно поглянув на рідних, лагідно усміхнувся.
– З вами усе буде добре, дорогенькі мої! – мовив ніжно, ніби ніколи так не говорив. – І з вами теж… – додав, перевівши погляд на інше фото, де були Олеся Кривенко та її син Роман.
Цимбаліст раптом відчув неабияке полегшення. Чи то від втрати крові, чи, може, від відчуття виконаного обов’язку, Євген Іванович почувався легко й просто, навіть з’явилося відчуття ейфорії чи запаморочення. Його втішало те, що не доведеться накладати на себе руки, – а це дійсно був гріх, – і не доведеться гинути від рук своїх товаришів та підлеглих, якби ті спробували захопити його. Нині він помирає, важко поранений не людиною – позаземною істотою, гине як воїн, конає як герой. Від того на душі було затишно і покійно.
Цимбаліст заплющив очі і раптом побачив внутрішнім зором онуку Зореславу. Вона посміхалась і совала по столі клаптики картону, складаючи пазл. Маленька, гарнесенька, весела дівчинка, хоча і вперта, чим дуже нагадувала його – свого діда. «Так, тебе мені дійсно не вистачатиме» – подумав Цимбаліст і чи не вперше пожалкував, що більше ніколи не побачить, не обійме, не пригорне до себе свою онуку. Він жив заради неї, а нині помирав – теж заради неї, бо то було його продовження, його нове втілення на планеті людей. Йому так баглося побачити Зореславу дорослою, дочекатися її випускного у школі, отримання диплому в університеті, а згодом весілля, народження первістка. То була його давня мрія – усе те побачити на власні очі, відчути радість, поділитися тим з друзями та рідними... Проте, на жаль, доля розпорядилася інакше. Але він сам обрав собі професію, і сам вибрав для себе шлях, яким мусив пройти до останку, ніби той японський самурай.
Зненацька у кишені задзеленчав мобільний телефон. Цимбаліст не очікував цього, а тому вирішив не брати його до рук. Зараз він не хотів ні з ким спілкуватись, власне не мав вже сил – давалася взнаки втрата крові. Полковнику хотілося лише одного, аби все це якомога швидше закінчилося. Ні, він не боявся смерті, бо вже стільки разів дивився їй в обличчя, що не відчував до неї жодних відчуттів. Єдине, чого він страхався, то це побачити перелякані обличчя рідних, коли їх раптом повідомлять про смерть чоловіка, батька і діда…
Згадка про рідних примусила Євгена зашилити руку до кишені. Він витягнув мобілку, поглянув на екран і здивовано зауважив, що то був номер телефону професора Стороженка. Цимбаліст лише мить розміркував над тим, чому це той знову надумав йому телефонувати – начебто сказано було геть усе. А все ж натиснув кнопку відозви і приклав телефон до вуха.
– Євгене Івановичу, ви ще там?! – голос, що пролунав із слухавки, був надзвичайно схвильований, ба навіть переляканий. Таким голос Стороженка полковник ще ніколи не чув.
– Так, я ще тут, – втомлено відказав Цимбаліст.
– Що ви зараз робите?!
– Нічого. Чекаю, коли приїдуть за мною ваші представники.
– Ви нічого собі не заподіяли? У вас дуже тихий голос…
– Мене поранили і я втратив багато крові.
– То ви потребуєте негайної медичної допомоги?!
– Я так не думаю. А втім… хтозна…
– Євгене Івановичу, ми щойно отримали остаточні результати аналізів. Можу вас порадувати: ви – не інфіковані. Розумієте мене, Євгене Івановичу, ви здорові!
– Що ви кажете? – Цимбаліст нічого не зрозумів із того, що чув.
Голос професора набув впевненості і навіть якогось піднесення.
– Я кажу, що за результатами аналізів, які ми щойно отримали із двох лабораторій, ви – цілком здорова людина. Тобто, ви наш – землянин! Ви мене розумієте?
– Не зовсім. – Цимбаліст напружувався, намагаючись збагнути, про що йдеться.
– Євгене Івановичу, слухайте мене уважно! Ми щойно отримали із двох незалежних лабораторій результати ваших аналізів…
– Я ніяких аналізів не здавав, – заперечив полковник.
– Так, не здавали. Але пам’ятаєте, коли ви приходили до нашого інституту, то випадково порізали руку розбитою склянкою?
– Так, щось пригадую… – Цимбаліст мимоволі поглянув на свою долоню, де й досі збереглися рани, отримані внаслідок порізу склом.
– Ну от, ми про всяк випадок взяли зразки вашої крові, котра залишилась на битому склі, для дослідження. От щойно надійшли результати, які мене особисто надзвичайно втішили: за результатами аналізів ви цілком здорові!
– То ви мене не бачили, професоре. – Цимбаліст криво усміхнувся. – Я вже геть втратив людську подобу…
– Не перебільшуйте, Євгене. Так, частково інфікування дійсно мало місце, але воно майже не вплинуло на ваш організм.
– Як це? Чому?
– Бо ви вже, вибачте, не молода людина. А та позаземна інфекція ефективно впливає лише на молодий організм, який росте, формується, а отже є чудовим полігоном для будь-яких вірусів. Розумієте? Вони плодяться лише на молодих організмах. Тому вам неабияк поталанило. Точніше, нам усім поталанило. Я певен, що ті істоти знову спробують навідатись до нас. Тому, ви нам дуже потрібні, Євгене! Не мені особисто, не нашому інституту чи державі, а усім людям. Насамперед, вашим рідним. Ви розумієте мене? Ви – людина. Але можете краще збагнути тих істот.
– Так, розумію, – мовив Цимбаліст спроквола, бо слова професора вже мало сприймав його знекровлений мозок.
– От і добре. Тому вам вже зараз треба готуватися до нової операції. Цей ворог підступний, чекати довго не буде, напасти може будь-коли, а у нас так мало професійних і досвідчених кадрів, яким можна довірити захист цивілізації. І ви, Євгене, перший у цьому коротенькому списку.
– Я зрозумів, – мовив Цимбаліст, а в голові вже зароїлись думки: чим себе перев’язати і як вгамувати кров.
– От і добре! – голос Стороженка просто випромінював бадьорість та впевненість. – Тоді до зустрічі! Сподіваюсь з вами зустрітись не пізніше, ніш за півгодини. Те, що я вам розповім особисто під час зустрічі, вас неабияк здивує!
Цимбаліст вимкнув мобілку, узяв ножа і, напружуючи останні сили, відрізав від сорочки шмату тканини, якою заходився затуляти собі рану. Було боляче, тканина майже одразу набрякла від крові, проте полковник не здавався. Події останніх днів стрімко проносились у голові, серед них – відвідини Олесі Кривенко. Згадавши про неї, Євген Іванович умить пригадав, як жінка розповідала про те, що її чоловік, Славко, нібито регулярно навідується до неї, до свого сина, і навіть… Згадавши те, Цимбаліст важко ковтнув повітря. «А ще він просив передати вам, щоб ви не робили того, що зробив він. У вас інше життя й інша доля…» – такими були останні слова Олесі і полковника ніби обпекло: «То он воно що. Отже Славко все таки власноруч наклав на себе руки, бо збагнув, що перетворився у потвору. А я мушу жити, бо я інший. То це не вигадка. Отже, він все бачить зверху і все знає наперідь…»