Розділ ХІІІ

Думка відвідати Олесю Кривенко виникла якось сама по собі. Цимбаліст навіть не зрозумів, коли саме це сталося. Просто відчув, що має обов’язково заїхати у гості до вдови свого колишнього підлеглого, дізнатись, як вона живе, чи не потребує якоїсь допомоги. За увесь той час, який минув від початку вимушеної відпустки, його думки увесь час були скеровані до перебігу подій останньої спецоперації. Цимбаліст думав про долю самого загиблого вояка, про причини його загибелі і про те, що треба робити, аби позбутися можливих наслідків того, що сталося. Але жодного разу полковник не замислився над тим, як живе зараз родина капітана. Це було щось нове і незрозуміле, так, ніби хтось вимкнув програму співчуття у свідомості полковника. Зазвичай, він завжди турботливо ставився до родин своїх загиблих підлеглих – час від часу відвідував їх або телефонував, пропонував посильну допомогу. Цього разу нічого того не було. Останнє, що добре пам’ятав Цимбаліст, це відвідини квартири Кривенків у той день, коли вони повідомили Олесю про загибель ї чоловіка. Після того – ніби провал у пам’яті.
Цимбаліст спробував проаналізувати ситуацію, аби зрозуміти, що саме з ним відбувається. Раніше нічого подібного з ним не траплялося. Можливо, це була старість, можливо, заклопотаність або забудькуватість, що приходить з роками, можливо, наслідки звичайної фізичної та психологічної перевтоми – давалася взнаки напружена робота, – а можливо... Ні, про інші причини такої негідної поведінки зі свого боку Цимбаліст думати не хотів. Дозволити думати про таку можливість означало б або засвідчити факт власного поступового божевілля, або ж припустити дещо неймовірне...
Цимбаліст згадав, що загиблий капітан мав сина – Романа. Славко дійсно любив свого сина понад усе: Цимбаліст часто згадував, як у приміщенні ЦКП, поряд з розшматованим тілом «кентаврівця» знайшов фото його родини. Напевно, капітан перед смертю тримав це фото у руці, думав про свою родину і добре зважував, перш ніж насмілитися на серйозний вчинок. Усвідомлення цього факту справило велике враження на Євгена Івановича. Тому, повертаючись мимоволі думками до тої події, Цимбаліст раптом відчув, що має обов’язково відвідати родину капітана Кривенка, поспілкуватись з ними, надати необхідну допомогу.
Вже наступної миті рука сама потяглася до телефонної слухавки, набрала потрібний номер. Чекати довелося довго. Цимбаліст навіть хотів зробити повторний дзвінок, але гудки у слухавці раптом урвалися і холодний жіночий голос сухо мовив:
– Так?
Цимбаліст враз відчув, як у нього зсудомило горлянку, а язик враз пошерх і просто прилип до піднебіння. Слова загубились у легенях.
– Алло? Я слухаю! – почувся голос; сумнівів не було – то був голос вдови.
– Олеся? – мовив через силу Цимбаліст.
– Так, слухаю!
– Це Цимбаліст... Євген Іванович...
– А! Дуже приємно! – голос жінки умить ніби полагіднішав.
– Олесю, як ви поживаєте?
– Нічого. Потроху звикаємо.
– Може, вам потрібна якась допомога? Так ви не соромтесь, кажіть...
– Ні-ні, дякую! Нам нічого не потрібно.
Така впевнена відповідь стурбувала чоловіка. Він раптом згадав, як поводилась Олеся в той день, коли вони заїхали до неї усі гуртом. Тоді теж жінка мала якусь неприродну бадьорість, надзвичайне збудження. Тоді навіть довелося зробити укол заспокійливого. То може це і зараз потрібно?
– Олесю, можна мені заїхати до вас у гості?
– У гості?!
– Так, у гості. Мені хотілося б з вами трохи поспілкуватись.
У слухавці враз запанувала тиша. Полковник чув лише важке дихання, так, ніби жінка раптом втратила здатність розмовляти. Пауза, яка поволі зростала, почала Цимбаліста турбувати.
– Я не надовго. Просто заїду до вас, погомонимо... – Мовив він, розлупуючи тишу, що постала між ними.
– Це такий у вас професійний обов’язок – відвідувати вдів ваших колишніх підлеглих? Чи, може, це наказ міністра – не забувати нас?!
Навіть крізь слухавку Цимбаліст відчув той холод, яких дихнули слова Олесі Кривенко. Слова були жорстокі і вражали у саме серце. Але полковник проковтнув їх разом з образою. Він вже давно звик до подібного: в його біографії було ще й не таке – жінки загиблих вояків нерідко не церемонилися з ним, а говорили у вічі все, про що думали. Бо, хоч і були дружинами офіцерів, бойових старшин, проте насамперед залишалися жінками – матерями, жонами, удовицями. Тому, Цимбаліст вже давно виробив на подібні звертання своєрідний імунітет, принаймні намагався пускати усі закиди у свій бік повз вуха.
– Ні, Олесю, мені цього ніхто не наказував. А щодо обов’язку, то ви маєте рацію: мої підлеглі для мене, в першу чергу, ніби мої власні сини. А їхні родини – то мої родини. Тому я мушу дбати про них, опікуватися їхньою долею. Повірте, це значно важче, ніж давати накази застосувати зброю проти злочинців. До того ж я вже майже два тижні у відпустці, на роботу не ходжу, ні з ким зі своїх колег не спілкуюсь, нікого не бачу. Я навіть свідомо обмежив себе у спілкуванні із зовнішнім світом, навіть з власною родиною. Просто прагну самотності і спокою. Тому вирішив відвідати вас, як приватна особа, якщо ви не заперечуєте. І робота моя тут ні до чого. Розумієте?
У слухавці панувала тиша і могло здатися, що співрозмовниця вже давно вимкнула зв’язок. Лише після останньої фрази полковника на тому кінці дроту почулося зітхання. А вже за мить жіночий голос озвався:
– Вибачте мені, Євгене Івановичу! Мені зараз дуже важко... Я сама не тямлю, що кажу...
– Не вибачайтесь переді мною. Це я мушу перед вами вибачитися. Перед вами, перед вашим сином і перед батьками Славка. На мені лежить чималий вантаж відповідальності і перед вашою родиною, і перед іншими...
– Добре, приїжджайте, коли схочете. Я зараз дома щодня.
– Олесю, якщо ви не проти, то я приїду зараз... Бо раптом мені щось завадить іншим разом.
– Гаразд. Я чекатиму на вас.
***
Перед тим, як заїхати у гості до Олесі Кривенко, Цимбаліст зайшов до продуктової лавки. Купив фрукти, кілька пакетів соку, шоколадку. Поряд з магазином, у підвалі був бар. Там завжди було повно відвідувачів, проте сьогодні у закладі було порожньо. Цицьката продавчиня у рожевому халаті нудьгувала за прилавком. Відчуваючи потребу полегшити душу, Цимбаліст рішуче напрямився до бару. Зупинився перед шинквасом, уважно оглянув на широкий вибір спиртних напоїв, що стояли справжніми армійськими шеренгами на полицях. Вибирав не довго, лише кілька секунд.
– Два по сто «Немирова з медом» і два бутерброди з ікрою!
Продавчиня підхопилася і жваво заходилася наливати у пластикові чарки. Затим витягла з холодильника і поклала на таріль два бутерброди, поставила усе це перед відвідувачем.
– Вісімдесят дві гривні! – мовила байдуже.
Цимбаліст з такою само байдужістю витягнув з портмоне сотню, кинув її на прилавок.
– Решти не треба! – мовив похмуро.
Полковник узяв тарілку з бутербродами і переніс її на столик у барі. На вільний стілець поставив пакет з покупками. Затим повернувся до шинквасу і забрав склянки з горілкою.
Цимбаліст кілька секунд сидів нерухомо, утупившись задумливим поглядом у стакани з прозорою рідиною, що стояли на столі. Полковник ніби зважував, перш ніж наважитися зробити те, що робив останні дні регулярно. Звичайно, Цимбаліст міг би зараз і не пити, аби не виглядати в гостях людиною, яка нібито зайшла, щоби добрати те, чого не вистачає. До того ж у Олесі напевне вдома був син. Дихати на дитину перегаром було б ознакою неповаги до членів родини капітана. З іншого боку, не пити Цимбаліст теж не міг. Останнім часом горілка по-справжньому його рятувала. Вона не тільки затлумлювала біль у душі, а й позбавляла поганих відчуттів – нудоти, головного болю, м’язових судомів, що іноді виникали. Цимбаліст навмисне не хотів іти на прийом до лікаря, уникав ліків і будь-якого контакту з офіційною медициною. Десь підсвідомо чоловік розумів – усе те намарно. І головне – пізно. А тому, обравши єдиний, як здавалось, вірний шлях – самолікування, рухався вперед.
Полковник зітхнув і потягнувся рукою до чарки. Посуд виглядав у могутньому кулаку вояка справжнім наперстком. Цимбаліст підніс чарчину до рота, зітхнув і одним рухом вилив половину вмісту собі у нутрощі. Медовий «Немиров» плинув усередину м’яко і впевнено.
Цимбаліст поставив пластиковий стаканчик, узяв з тарелі бутерброд, почав неквапом заїдати випите. Думок не було жодної; лише відчуття, що життя змінило свій рух і попереду має відбутися щось надзвичайне, переповнювало усе єство чоловіка.
Зненацька до барної стійки підійшло двоє чоловіків. Вони зупинились і почали порпатись у кишенях, вочевидь, готуючись замовити собі порцію спиртного. Цимбаліст з першого ж погляду визначив у них людей порожніх і занедбаних, котрі є тягарем для суспільства. Обидвоє були неохайно вдягнуті, неголені, з опухлими від постійного пияцтва обличчями. Втім, чоловіки були при здоров’ї – досить міцні, широкораменні, можливо, колишні спортсмени або міліціянти.
– Ну що? Є?! – мовив один, нетерпляче поглядаючи на товариша.
Той все ще длубався у кишенях, мацаючи себе по штанях та сорочці, і намагаючись зрозуміти, де саме знаходяться гроші. Він шльопкав долонями по одягу, морщив обличчя, час від часу злякано кліпав зіницями.
– Ну що? – наполягав товариш, якому вже краявся терпець.
– Та підожди... Десь є... Точно знаю – було...
– Ну то шукай!
– Та щас!
Барвумен, яка вже приготувались отоварити відвідувачів, певно, зрозуміла, що у цієї парочки може забракнути грошей. Жінка вже не вперше стикалась з подібним. До того ж, по захожим з першого погляду було видно, що їм не терпиться похмелитися. А коли так, то учора напевно, гуляли добре і довго. Отже, гроші могли скінчитися теж ще звечора. Тому жінка спокійно і терпляче очікувала на розв’язку.
Можливість подібного сусідства у барі Цимбалісту не сподобалась. Він власне тому і зупинився тут, бо нікого не було. Хотів випити на самоті і трошки подумати, перш ніж вирушати у гості. Тепер ці незвані гості все псували. Цимбаліст з-під лоба похмуро спостерігав за солодкою парочкою.
Чоловіки, хоч як нишпорили по власних кишенях, але грошей на пляшку так і не знайшли. І тоді між ними раптом зчинилася бійка. Той, який чекав, що його товариш знайде гроші у себе, зненацька схопив друга за горло і почав душити.
– Де гроші, падло?! – заволав він хрипким голосом. – У тебе були гроші. Чи хочеш сам усе випити?
Його безталанний товариш почав відбиватися, намагаючись звільнитися від міцного потиску. Продавчиня одразу ж зчинила галас, побоюючись, що чолов’яги розіб’ють шинквас із скляною вітриною.
І тоді Цимбаліст не витримав. Він підхопився з місця, підскочив до чоловіків і ухопив обох за карки. А вже наступної миті з усієї сили ударив їх одне об одного лобами. П'янички болісно зойкнули і, втративши свідомість, безсило повисли на руках полковника. Цимбаліст розтиснув свої п’ястуки і обидва невдахи важко гупнули на підлогу.
***
Діставшись будинку, у якому жила родина Кривенків, Цимбаліст наблизився до під’їзду, проте зайти до нього одразу ж чомусь забракло духу. Чоловік зупинився, якусь мить зважував, а затим, все ж таки, вирішив кілька хвилин перечекати надворі, аби набратися душевних сил. Він розвернувся і рушив до лави, що ніби й чекала на його. Коли чоловік опустив на неї своє міцне тіло, дошки лави тихенько завищали, гейби благали про пощаду.
Цимбаліст кілька хвилин сидів непорушно, розмірковуючи над тим, що на його чекає у майбутньому. Надворі було тепло і тихо, лише десь по той бік будинків чутно було гуркіт, що його створювали авто. Так можна було сидіти до безкінечного довго, очікуючи щасливого завершення історії власного життя, але чоловік не мав вільного часу. Він мусив поспішати, а тому раптом рвучко підвівся і рішуче рушив у під’їзд.
Коли Цимбаліст натиснув кнопку дзвінка, двері відчинились майже одразу. На порозі стояла Олеся Кривенко і запитально дивилась на нього. Вона навіть не поцікавилась, хто прийшов. Просто відчинила двері, ніби увесь час стояла біля них і очікувала на гостя.
– Проходьте, будь ласка! – мовила жінка.
Цимбаліст привітався і ступив через поріг. У коридорі роззувся, пакет із гостинцями передав жінці.
– Дарма ви це. У нас все є. – Мовила жінка, зазирнувши всередину.
– Нічого, це від мене вашому Роману.
– Дякую!
Олеся занесла пакет на кухню, поставила долі. Затим запросила гостя до кімнати.
– Олесю, тільки ви ні про що не турбуйтеся, я не надовго, тому не треба жодних приготувань, – попередив Цимбаліст.
– Ну, добре, як скажете. Хоча Славко завжди спочатку садовив гостей за стіл, а вже потім були розмови, справи...
Вони пройшли до кімнати і Олеся запропонувала гостеві сісти у крісло. Цимбаліст вагався, не знаючи, із чого почати, затим перейшов до справи.
– Олесю, я зараз у відпустці, можна сказати, вільний. Часу маю вдосталь, тому, якщо вам потрібна якась допомога чоловіча, то ви можете на мене розраховувати. Телефонуйте будь-коли – вдень чи вночі: я завжди буду готовий приїхати до вас.
Жінка пересмикнула плечима, задумливо оглянула кімнату.
– Дякую! Але нам, начебто, нічого і не потрібно. А щодо допомоги... Мій батько може допомогти. Славка батько теж часто навідується. Так що... Але дякую за пропозицію.
Кілька хвилин вони сиділи мовчки, ніби не знали про що говорити. Цимбаліст роздивлявся квартиру, у якій бував неодноразово, і відчував – тепер, після загибелі Кривенка, вона ніби стала менш живою, ніби тут навічно оселився смуток та самотність.
Першою мовчанку порушила Олеся. Вона уважно поглянула на гостя, зауважила що той виглядає якось не так, як ніби захворів.
– Євгене Івановичу, а ви як живете зараз?
– Та як… Як і всі – у турботах. Оце взяв відпустку, займаюся домашніми клопотами. Відпочиваю.
– Ви себе добре почуваєте? – Запитання Олесі Кривенко прозвучало так неочікувано, що навіть трохи спантеличило Цимбаліста.
– Що ви маєте на увазі?
– Євгене Івановичу, ви виглядаєте не зовсім добре.
– Так, я хворію… Трохи… Час від часу. А загалом почуваюсь непогано. А що – дуже помітно?
– Так, помітно. Ви, мабуть, тому і відпустку взяли, щоб полікуватись і відновити здоров’я?
– Ви дуже спостережливі, Олесю. – Цимбаліст сумно усміхнувся, адже направду причина його відпустки була геть інша.
– Знаєте, коли Славко втратив зір, то надзвичайно страждав від того, що не має можливості бачити. Він був сильним, спритним, але через сліпоту не міг нікуди примінити свою силу. І це його турбувало по-справжньому. Якось ми були з ним у Чернігові і до нас причепились якісь підпилі місцеві хлопчаки. Щоправда, вони побачили що Славко інвалід і одразу пішли геть, певно щось добре у їхніх душах ще залишалось, але Славко надзвичайно переживав той випадок, саме через те що не міг би нас захистити у разі агресії. Інколи мені здається, що він і на роботу тому прагнув повернутися, щоби хоч якось компенсувати власну лють, яка тоді у нього прокинулась. Лють від власної безпорадності. Славко не терпів несправедливості та насильства, завжди втручався скрізь, де бачив щось подібне. Втручався не тому, що як і більшість чоловіків просто прагнув почухати кулаки та продемонструвати власну силу та непереможність. Ні. Він втручався саме тому, що хотів справедливості – всюди і скрізь. Інколи мені навіть здавалось, що це не нормально – мати отаке загострене почуття справедливости. Можливо, саме через це він і загинув?
– Напевно що так. – Погодився Цимбаліст, вислухавши монолог Олесі.
Жінка раптом заніміла. Вона кілька хвилин дивилась у підлогу, затим тихо мовила:
– Останнім часом мені стало легко. Легко від того, що я не бачу як страждає і карається мій чоловік. Я знаю, що Славко завжди тут, разом із нами, він постійно спостерігає за мною і Ромком. Тепер у нього є можливість бачити нас. Я навіть чула як Славко одного разу читав синову книжку. Це було так дивно…
Цимбаліст вражено дивився на Олесю. Йому раптом здалося, що вона збожеволіла. Проте урвати її чоловік не наважився – не знав, як це зробити. Краще вже було вислухати її до останку. Іноді звичайне співчуття, висловлене терплячим вислуховуванням, справляє кращий ефект, аніж будь-яка терапія.
Натомість жінка раптом змовкла сама. Вона підвела обличчя і уважно поглянула на гостя.
– Ви, певно, гадаєте що я збожеволіла? Ні, у мене з головою все гаразд. Але я справді чула, як Славко читає книжку сину. Він навіть зі мною розмовляє іноді, вночі. Але найчастіше просто мовчить – сидить у ногах і мовчить, лише дивиться на моє обличчя. Або на Ромка. І дивиться так дивно, якось замислено, ніби гадає: ну чого ж я їх усіх покинув? Міг би бути з ними ще довгі роки, дарма що каліка і вже ніколи не зможу їх побачити на власні очі. Але ж щодня чутиму голоси. Цієї ночі Славко теж приходив. Він попередив мене, що ви сьогодні приїдете до нас, щоби попрощатися. Бо ви від’їжджаєте кудись дуже і дуже далеко. А фотографію нашу родинну, що була у Славка в Січеславі, залишите собі. Як спомин про нього. Ви часто за нього думаєте – частіше ніж за інших хлопців, які гинули під час операцій. Це Славко так мені сказав. А ще він просив передати вам, щоб ви не робили того, що зробив він. У вас інше життя й інша доля…