Розділ XI

Надворі поволі сутеніло. Сонце закочувало за обрій, облизуючи своїми вечірніми променями верхівки дерев та дахи будинків. Де-не-де небом мляво повзли поодинокі хмари, так ніби то вівці, що відстали і неквапом наздоганяли свою отару. Київське водосховище плескало дрібними хвилями, чувся гомін окремих рибалок та відпочивальників, котрі насолоджувалися купанням.
Смачна юшка сьорбалась швидко. Її ароматний дух розносився геть далеко від казану, лоскотав рибалкам ніздрі, збуджував уяву. Цимбаліст та Зборовський смачно вечеряли, підсумовуючи у розмові насичений день. Риболовля вдалася на славу. Євген Іванович не прогадав, узявши із собою на дачу Броніслава Зборовського. Це справді був відпочинок – тихий, спокійний, сповнений якоїсь глибокої зосередженості, і разом з тим такий, що насичував задоволенням та втіхою. Між ними, просто на траві, неподалік ватри був накритий імпровізований стіл. На тарілках лежала нарізана ковбаса, сало, сир та овочі. Стояла пляшка горілки, пакети із соком, кавалки нарізаного хліба, гострі приправи.
Стемніло швидко, стихли пташині співи. Натомість монотонно засурмили нічну пісню цвіркуни. Подекуди скидалась у річці велика риба, шелестів листям дерев нічний вітерець. Тріскотіло полум’ям яскраве багаття, уносячи до неба міріади малинових леліток, що швидко гасли.
– Як почуваєш себе, Броніку? – запитав Цимбаліст і водночас плеснув у склянку горілки.
– Чудово, Івановичу! Як ніколи. Річка, багаття, юшка – що чоловіку потрібно для щастя?
– Так, для справжнього рибалки цього доста. Ну, а як взагалі себе почуваєш останнім часом: які думки, які мрії?
– Добре себе почуваю. А мрію лише про одне – про відпустку. Хочу цього року в оксамитовий сезон повезти родину на Чорне море – до Болгарії. Гадаю, що двох тижнів для відпочинку вистачить. Золотий берег, підводна рибалка, смагляві болгарки, чудове балканське вино...
– Так, про родину потрібно турбуватися. – Цимбаліст усміхнувся і підняв склянку, заохочуючи і товариша. – Ну то що – за наші родини? Щоб усі були живі-здорові, щоб добре відпочили цього року, ну і за все інше!
– Підтримую! – відгукнувся Зборовський і теж узяв чарку. – За наші родини!
Чоловіки дзенькнули чарками і перехилили їх у рота, після чого заходилися заїдати випите гарячою юшкою.
Цимбаліст уважно спостерігав за підлеглим: Броніслав легко і впевнено підносив до рота ложку, підтримуючи її куснем хліба, голосно сьорбав юшку. Він був настільки зосереджений на цьому, що, як здавалось, жодна сила у світі не здатна відволікти його від відпочинку. Лише одного разу він, ніби випадково, кинув швидкий погляд на командира. Але майже одразу його сховав.
– Чудова юшка! – задоволено проказав Зборовський. – І головне, що з нашої – дніпровської – риби. Люди заради рибалки їдуть хтозна куди – на край світу летять, аби щось там упіймати за час відпустки. Упіймати і зварити у казані. А тут – поряд, майже біля самого будинку, і таке задоволення...
– Мілгамал... Ум етарім... Мілгамал... Ум ґамалім... – мовив неголосно, ніби проспівав молитву, Цимбаліст, водночас розливаючи горілку по чарках та спідлоба уважно слідкуючи за Броніславом.
Він навіть не встиг доказати фразу до останку – Зборовський раптом застиг так, як і сидів. Рука з ложкою зупинилась у повітрі, а в очах чоловіка умить спалахнула розгубленість. Цієї миті було достатньо, щоби Цимбаліст усе зрозумів. Капітан навіть не встиг зреагувати: полковник неквапом поставив пляшку долі і майже одразу його рука різко сіпнулась вперед. Броніслав загарчав і виплюнув з рота згусток крові. З його горлянки стирчало руків’я ножа, який щойно лежав на скатертині.
Погляд капітана умить змінився: замість здивування та розгубленості в ньому спалахнула ненависть. Але то – лише на мить. Вже наступної миті Броніслав потягнувся руками до своєї горлянки, певно маючи на меті витягти звідти ножа, але сил забракло. Чоловік захрипів, похитнувся і впав навзнак. З горлянки та рота густо юшила кров, яка проливалася на пісок і зникала в ньому, зафарбовуючи пісок у чорний колір.
Цимбаліст спокійно спостеріг за тим, як конає його бойовий товариш і підлеглий. Жоден м’яз не ворухнувся на похмурому обличчі. Тільки дві сріблясті цівки проступили на щоках: з очей підполковника текли сльози.
Він потягнувся за склянкою, взяв її широкою долонею, задумливо поглянув на вміст.
– Ну, нехай тобі буде земля пухом, Броніку! – мовив упівголоса, після чого одним рухом перехилив склянку у рота.
Горілка плинула у нутрощі легко і м’яко, ніби парне молоко. Цимбаліст заїв випите двома ложками юшки, облизав дерев’яну ложку й заходився озиратися на призахідне сонце. Як посутеніє, потрібно було знайти кілька важких каменів – для шиї та ніг. Міцна мотузка була під рукою. Найкраще місце схованки для небіжчика – це річкове дно, що просто кишіло рибою. За тиждень від мерця залишиться самий лише кістяк...
***
Ранок почався звично – із нападу нудоти. Перш ніж Цимбаліст встиг прокинутися й розліпити очі, його міцне тіло струснулося, а легені аж задрижали від напруги. Полковник спросоння схопився на ноги, але від того мало не впав. В ногах відчувалася дивна слабкість, як ніби після важкої хвороби. В голові дзвеніло, а увесь світ кружляв перед очима у віденському вальсі.
Цимбаліст схопився руками за стілець, що стояв поряд, утримав себе, затим обережно присів на ліжко. Напад нудоти минув так само швидко, як і приступив. Лише рясний піт виступив на чолі, краплі почали збиратися у мікрокалюжі, затим чвиркнули тонкими цівками, поповзли по бровах та вилицях.
Чоловік потягнувся рукою до пляшки. Він вже призвичаївся лікувати себе: відкоркована пляшка горілки завжди стояла на столі або біля ліжка. Це допомагало позбутися раптових нападів нудоти, відчути полегшення у тілі та ясність – у голові. Так і цього разу: заледве пересохлі вуста відчули горілку на смак, як хворість минула, навіть сліду після себе не залишила. Добре, що перебував на дачі, сам-один, і був позбавлений задумливо-осудливих поглядів дружини та її коментарів з приводу своєї поведінки.
Цимбаліст поставив пляшку, втер рукою зволожені вуста. Спокою не давав важкий сон – так, ніби усі ті жахіття відбулися насправді. Кілька хвилин чоловік намагався пригадати усі деталі сну, якісь особливості чи зачіпки, які можна було б якось потлумачити чи осягнути розумом. Проте, окрім почуття отетерілості не було нічого. «Щось відпустка не йде на користь», – скрушно подумав Цимбаліст. «Може, я невірно обрав місце відпочинку? Може, дійсно варто було б поїхати у пансіонат, на Кримське узбережжя чи до Одеси? Морська вода та солоне повітря краще лікують, аніж прісні Дніпрові хвилі». Думки набігли і скупчились у голові, проте мозок працював геть погано.
Щось у тому сні було не так – це Цимбаліст відчував точно. Але що саме – того не знав. Як ніби ребус якийсь розгадував, не маючи формули підказки. Те, чому такі жахи сняться, полковник знав добре. Важкі роздуми, переживання після тої спецоперації, коли втратив свого вояка, бійка з підлітками, сварка з керівником Центру – усе це не могло не позначитися на здоров’ї, не могло не відбитися на психіці. Проте все одно такі жахливі сни були недоречними, особливо під час відпустки, коли тіло й розум, а особливо – душа, прагнуть спокою та втіхи. Отже, потрібно було щось з цим робити, аби надалі такі сни не катували свідомість і не хворобили плоть. Але що саме робити – того Цимбаліст напевно не знав.
Протягом останніх днів підполковнику надзвичайно таланило. Незважаючи на те, що стан його здоров’я погіршувався майже щодня, він знаходив в собі сили на те, щоби вирішувати складні питання, приймати вірні рішення. Десь підсвідомо Цимбаліст розумів, що це – його остання і чи не найважча спецоперація. І саме тому він не мав права на помилку, не мав права схибити, бо це означало – «підставити» своїх. Тому він напружував усі сили, щоби довести розпочате до останку, завершити все ще до того, як у нього скінчиться відпустка.
З трьох бійців «Кентавру», які під час спецоперації у Січеславі напевно чули «код», живим залишився один – молодий харків’янин Андрій Мельник. Усі вони стояли біля нього, коли він розмовляв по рації з капітаном Кривенком. Двоє з них – Луцький та Зборовський – були цим кодом напевно інфіковані, хоча, щоправда, вже не являли загрози для суспільства. Проте залишалось ще двоє – Мельник і... він сам, полковник Цимбаліст. І ці двоє потребували вирішення власної долі, і то якнайшвидше. Бо в їхній тілах було запущено незворотній процес.
Добре все обміркувавши, Цимбаліст вирішив повертатися додому. Відпочинок на дачі добіг кінця – так само несподівано, як і розпочався.