Розділ X

За кілька днів вранці задзеленчав телефон. Цимбаліст саме читав свіжу газету, сидячи на кухні за столом. Тойву справу він вдало суміщав з чаюванням та смакуванням канапок. Навпроти на столом сиділи дружина та онука, теж пили чай і їли тартинки. Зореслава гучно сьорбала із чашки і хитро поглядала на дідуся.
– А бабуся каже, що коли їси, то відволікатися не можна. Це негативно впливає на апетит і роботу шлунку. – Мовила дівчинка, не зводячи з Цимбаліста пильного погляду.
Євген Іванович кинув швидким поглядом на онуку і продовжив читати газету. Дівчинка озирнулася на бабусю, очікуючи від неї підтримки. Але та мовчазно і задумливо пила чай, не зважаючи ані на що. Зореслава знизала плечима і знову пильно поглянула на діда.
– А читання газети – це відволікання від їжі. Воно негативно впливає на апетит. А дідусь читає газету за столом.
Цимбаліст зрештою відреагував. Він опустив газету і уважно подивився на онучку.
– Я не відволікаюсь. Бо роблю це одночасно.
Проте Зореславу дідові слова не переконали. Вона схвально захитала головою, ніби підсилювала переконливість власної думки, і мовила:
– Все одно, ви відволікаєтесь від їжі. А це шкідливо…
Дружина Цимбаліста зрештою відреагувала.
– Зореславо, не заважай дідусеві снідати. – Мовила бабуся і лагідно погладила онуку долонею по плечу.
– Він читає газету за столом, – не здавалася дівчинка. – А ви самі казали, що це шкідливо.
– Це шкідливо для дітей, бо вони не можуть це робити одночасно. – Терпляче пояснила бабуся. – Дітям треба їсти зосереджено. І читати книжки також зосереджено.
– Чула, що бабуся каже. От і слухай її! – Долучився до розмови й Цимбаліст.
Зореслава невдоволено насупилася і заходилася бовтати ногами під столом. Вона мала характер дідуся, була такою ж впертою і непоступливою, і завжди ображалася, якщо щось відбувалося не за її згодою.
Цієї миті пролунав дзвінок мобільного телефону. Цимбаліст полишив газету і витягнув з кишені мобілку. Здивовано зауважив на екрані напис: «Лук’яненко».
– Так? – мовив задумливо.
– Євгене Івановичу, у нас «НП»! – У слухавці було добре чути, наскільки стурбованим був голос капітана – командира взводу, в якому раніше служив Кривенко.
– Що сталося? – Запитав полковник спокійно, в той час як його мислі ще були повернуті до цікавої статті у газеті.
– Зник наш боєць.
– Як це зник? Хто саме?! – Цимбаліст звів здивований погляд на дружину й онуку.
– Старший лейтенант Луцький зник.
– Деталі?
– Невідомі. На роботу не з’являється вже два дні. Мобільний телефон не відповідає. У нього на руці годинник-ідентифікатор. Але зв’язку немає взагалі. Жодного.
– Додому до нього їздили?
– Їздили. Двері ніхто не відчиняє.
– А сусіди?
– Сусіди кажуть, що не бачили його останнім часом. Зателефонували батькам – ті теж нічого не розуміють, жодних можливих пояснень.
– То може, хлопець десь завіявся перед вихідними? – Висловив припущення Цимбаліст. – Він не одружений, у нього може бути особисте життя.
– Але ж він зобов’язаний інформувати про своє місце перебування. – Почав пояснювати Лукьяненко, проте Цимбаліст його негайно урвав.
– Ми усі щось зобов’язані. Але інколи трапляються ситуації, які заважають те робити.
– Вибачте, що потурбували, Євгене Івановичу. Ми гадали, що ви в курсі...
– Я не в курсі. Я у відпустці! Вже більше тижня.
Цимбаліст вимкнув телефон і кинув його на стіл. Важко зітхнув, відклав геть газету. Задумливо роззирнувся, його погляд впав на вікно. Там, по той бік скла, буяло життя, в розпалі було літо. Там, як здавалось, у людей взагалі не існувало жодним проблем, окрім, можливо, однієї – куди поїхати відпочивати з родиною. Саме тому, світ Цимбаліста мав деяку відмінність від світу інших людей.
– Євгене, щось сталося? – Обережно поцікавилась дружина.
Цимбаліст здвигнув плечима, на його обличчі з’явився вираз заклопотаності.
– Луцький не з’явився на роботі. Шукають його. То зателефонували мені. Так, ніби я можу щось знати. Де я і де робота?
– Де я і де робота! – Повторила раптом Зореслава; фраза дідуся напевно сподобалась дівчинці, тож вона переінакшила її і знову повторила, причому вкрай серйозно: – Де я і де дитсадок?
Обидвоє – і Цимбаліст, і його дружина враз розреготались. То був звичайний дитячий експромт, до якого онука часто вдавалася, копіюючи дорослих. І він завжди викликав їхній щирий усміх, поліпшував настрій.
– І справді: де ти, і де твій дитячий садочок? – Мовив Цимбаліст і весело усміхнувся, потішений розмовою.
Він підвівся, подякував за сніданок, помив чашку і пішов до кімнати. Сів у крісло і кілька хвилин розмірковував над тим, що робити надалі. Той факт, що його знайшли таки вдома, зателефонували з роботи, повідомили про проблеми, які раптом виникли, – чоловіку не сподобалося. Адже це могло повторитися, тоді про спокій і відпочинок довелося б забути. Звичайно, Євген Іванович щиро вболівав за кожного зі своїх бійців, проте зараз йому було не до того. Він у відпустці, не пов’язаний з роботою, тож не хоче чути ніч з того, що відбувається там. Полковник відчував, що, дійсно таки, втомився останнім часом, і ця відпустка – нехай і вимушена відпустка, яку йому наказав узяти генерал, – вона справді потрібна. Адже необхідно відновити сили, полікувати трохи зіпсовані нерви, взагалі треба відволіктися від роботи і столичного життя з його темпом та насиченістю. Конче необхідно кудись виїхати, десь зникнути з поля зору оточуючих, навіть родини. Зникнути там, де ніхто тебе не знайде і не в силі буде потурбувати. Найкраще це зробити десь за містом. І не «десь», а на власній дачі. Пожити там пару тижнів, порибалити, покупатися у Дніпрі, відчути єднання з Природою, з Землею, з Небом, Сонцем... «А й справді, чому б не поїхати на дачу? – Запитав сам себе Цимбаліст. – Спінінги маю, харчів куплю, шашлики замариную, юшку зварю. Чим не відпочинок? Та й вдома від мене трохи відпочинуть. Бо щось я останнім часом став некерованим. Нерви зіпсувались вкрай!»
Зненацька Цимбалісту спало на думку поїхати на відпочинок не одному, а з кимось зі своїх товаришів. Хоча б на день чи два, але обов’язково у компанії з друзями. Зокрема, зараз, коли були вихідні, і можна було висмикнути когось із родини. Але кого? Хотілось узяти не просто товариша, а людину, яка по-справжньому закохана у рибалку, яка і дня не може прожити без того, щоб бодай у думках, але відчути себе з вудкою у руках, на гачку якої висить добрячий сом.
Раптовий напад нудоти розполохав думки. Цимбаліст бухикнув і схопився на ноги, кілька разів вдарив себе долонею у груди, намагаючись позбутися неприємних відчуттів. Ці напади останнім часом ставали все частішими і все менш прогнозованими. Єдине, що викликало полегшення, так це спиртне. Чарка горілки миттєво знімала всі ознаки нудоти, ліквідувала кашель у зародку, так ніби блискавично вимивала із тіла усю інфекцію.
Євген Іванович зайшов до спальні, дістав з тумбочки біля ліжка почату пляшку і відкрутив кришку. Пив просто з посуду, ковтаючи хмільне з насолодою спраглого мандрівника у пустелі. Полегкість відчув майже одразу. Поставив пляшку назад, витер забинтованою долонею вуста, затим потер лоба.
– Так можна швидко перетворитися на алкоголіка, – мовив до себе упівголоса. – П’ю не лише часто, а й без закуски. Це має щось означати. Добре, що рідні не бачать. Тож неодмінно треба поїхати на дачу, пожити серед природи. Але з ким?
Думки підполковника повернулись до хлопців свого підрозділу. Цимбаліст пробував пригадати, хто з вояків кохається на рибальстві чи мисливстві. Вирахував такого досить швидко.
Найбільш знаним і затятим рибалкою серед усіх був Броніслав Зборовський. Це навіть стало приказкою – «вудити як Збора» – тобто, завжди і за будь-якої погоди повертатися додому з чималим виловом. Зборовський дійсно був рибалкою від Бога. Так само, як дехто народжується геніальним поетом, музикою чи винахідником, так само Зборовський народився геніальним рибалкою. Жодного разу він не повернувся з риболовлі без вилову. Зборовський примудрявся ловити рибу там, де її взагалі ніколи не було. Він відчував воду, відчував дно, погоду та сам спінінг у руках. Це була справжня дивовижа – спостерігати за тим, як він вудить. Усі, хто його знав, були одностайні в думках: Зборовський може піймати рибу не лише без наживки, але навіть... без гачка, без волосіні, без вудки і без води. На думку багатьох чоловіків, які близько знали Зборовського, той міг витягти рибу навіть зі звичайної міської калюжі. Як це робив Зборовський – не знав ніхто. Та й пояснити це не міг би і сам рибалка. Він просто віддавався на волю стихії. І мав з цього добрий зиск. Саме тому Цимбаліст вирішив забрати з собою на дачу Зборовського. Бодай на день чи два, аби не було тривоги – навчальної чи бойової.
Цимбаліст узяв мобілку, вибрав з пам’яті телефону номер Зборовського. Натиснув кнопку виклику і, дочекавшись відповіді, негайно ж перейшов до справи.