Розділ VІІІ

Професор Стороженко не збрехав: зателефонував саме у той день, коли й обіцяв.
Дружина Олена на кухні місила тісто, готуючись ліпити вареники із сиром, а сам Цимбаліст сидів за столом разом з онукою. Усі разом щойно пообідали, тож тепер кожен займався власними справами. Зореслава розклала по всьому столі картонні різнокольорові клаптики від пазлів і тепер старанно складала те докупи, намагаючись створити цілісне зображення. З іншого боку столу сидів Євген Іванович і теж складав пазли. Онука час від часу кидала уважний погляд на картину, що її збирав дідусь, і робила зауваження.
– Ну, дідусю, не так! Тут бачиш – блакитний. А ти ставиш синій. Воно ж не співпаде.
На підтвердження своїх слів дівчинка залізла на стілець з ногами, нахилилась, витягла із зібраної дідом картини кілька окремих клаптиків і кинула їх геть. Натомість поклала на їхнє місце кілька інших, що цілком збігалися за кольоровою гамою.
– Ось так! – Дівчинка випросталась і переможно поглянула на дідуся.
– Справді? – Щиро здивувався Євген Іванович. – А мені здавалося, що воно одного кольору.
– Ні, не одного! Це – блакитне. Бо небо. А синє – то море. Ну, що тут не зрозумілого? – Зореслава демонстративно розвела в боки рученята, щиро дивуючись нетямкості дідуся.
– Та все зрозуміло, моя дорогенька. То небо, а то море. А то он – острів. Але за кольором ніби однакове.
– Ні, не однакове. – Зореслава тупнула ногою. – Те синє, а те блакитне. Я ось свій пазл уже майже зібрала, а ти все ще тупцяєш на одному місці.
– Я вже старенький. Де мені за тобою угнатися? – Сумно зітхнув Цимбаліст.
– Ти не старенький. Ти просто втомився від роботи. Тобі відпочивати треба. – Втішливо мовила дівчинка.
– То тобі бабуся таке каже? Чи мама?
Зореслава озирнулася на бабу, що місила тісто, і заперечливо похитала голівкою.
– Ніхто мені нічого не каже. Я то сама бачу. Ти вже втомився. Тобі на пенсію час.
– От дякую тобі! І ти мене на пенсію хочеш спровадити. І що я робитиму на тій пенсії? Га? З тобою в ляльки гратиму?
– Ні, в ляльки я гратиму сама. А ти вчитимешся правильно складати пазли. Ну, щоб мені не сором було перед подругами у садочку – перед Яною та Мирославою. Я ж усім кажу, що ти розумний у мене, все умієш робити.
– Ой, спасибі! Втішила дідуся. – Євген Іванович розреготався, потішений заступництвом з боку онуки.
Зненацька задзвонив мобільний телефон. Цимбаліст витягнув з кишені смартфон, здивовано поглянув на екран монітора – то був номер професора Стороженка. Неабияк зацікавлений тим, Цимбаліст одразу ж натиснув кнопку відозви. У слухавці почувся вже знайомий голос науковця.
– Євгене Івановичу?
– Так. – Цимбаліст одразу ж пізнав голос дослідника, у якого днями був в гостях.
– Вітаю вас! Це Стороженко. Микола Іванович. Пам’ятаєте?
– Так. Доброго дня, Миколо Івановичу!
– Ви сьогодні вільні?
– Так, вільний. Увесь день.
– От і чудово. А ви не могли б приїхати до нашого інституту. Це якраз щодо того питання, яке ми з вами нещодавно обговорювали.
– Коли треба приїхати?
– Краще просто зараз. Я на місці. Записуйте адресу.
– Я запам’ятаю. Диктуйте!
Увесь цей час Зореслава мовчки складала дідусеві пазл, майже влігшись на стіл. Потім, коли той вимкнув телефон, з осудом поглянула на нього.
– Знову тікаєш, дідусю?
Цимбаліст усміхнувся:
– Вибач, серденько моє, така в мене робота.
Дівчинка зробила серйозну мармизу і повчальним голосом промовила:
– З такою роботою ти ніколи не навчишся правильно складати пазли. Треба обирати щось одне – або робота, або я.
– Ну, звичайно, що ти, моя рибко! – Цимбаліст згріб малу в обійми і почав націловувати. – Я тебе ніколи і ні на що не проміняю. Обіцяю! Але зараз, вибач, діду треба на пару годин втекти. Нехай бабуся мене підмінить.
Зореслава з осудом похитала головою.
– Ну, як вона тебе підмінить, коли бабуся носить окуляри і взагалі не бачить, де і який колір? Там багато відтінків. Їх треба не бачити, а відчувати. Розумієш?
Цимбаліст уважно поглянув на онуку і серйозно, старанно копіюючи дівчинку, мовив:
– А ти її навчи бачити і відчувати. Ти ж у мене розумна. От і давай, щоб до мого повернення наша бабуся все те знала і вміла.
Зореслава задумливо поглянула на дідуся, потім озирнулася на бабусю, яка все ще розкатувала тісто, і схвально кивнула головою.
– Добре, я спробую.
***
За вказаною адресою Цимбаліст прибув за годину по тому. На таксі – це було швидко і зручно. Невеликий триповерховий будинок ззовні нічим, окрім ошатності, не вирізнявся з-поміж інших подібних будівель. На вході не було навіть жодних позначок чи вказівників, які б засвідчили, що саме знаходиться у цьому будинку. Цимбаліст розплатився з водієм «таксі» і рішуче направився до вхідних дверей.
На дверях був кодовий замок, «візир» та невеличка, майже мініатюрна камера спостереження. Остання була розташована таким чином, щоби охоплювати увесь фасад будівлі. Тож оператор-охоронець міг бачити, скільки саме людей знаходиться біля дверей.
Цимбаліст наблизився до будинку, натиснув кнопку дзвінка. Майже одразу озвався селектор:
– Вам кого?
– Мені до професора Стороженка, – відказав Цимбаліст, озираючись, чи, бува, не привів за собою «хвіст» з управління контррозвідки.
Навколо було спокійно. Вулиця знелюднена, жодного авта чи автобуса. Навіть перехожих не було видно. «Певно, господарі цього інституту не випадково обрали саме цю місцину», – міркував Цимбаліст. «Подалі від людських очей, подалі від столичної метушні та зайвої уваги. Розумно, дуже розумно. По-нашому!»
Клацнув замок, що мало означали лише одне – гостя запрошують увійти. Цимбаліст вхопився за руків’я дверей, смикнув до себе, і вже наступної миті був всередині.
Вже перша хвилина перебування у будинку неабияк здивувала. При вході не було ані чергових, ані охорони, ані жодних інших ознак того, що у будівлі хтось мешкає. Лише довгий, яскраво освітлений коридор, що ніби втікав вдалечінь. Уздовж коридору – численні двері, але всі на кодових замках; на кожній – замість вказуючої таблички лише порядковий номер – латиною.
Куди потрібно було далі йти Цимбаліст навіть не уявляв, а тому зупинився, розмірковуючи та сторожко озираючись. Він не любив загадок, не любив сюрпризів та іншої непередбачуваної маячні. Його робота потребувала головного – прозорості та передбачуваності, можливості все прорахувати та визначити з математичною точністю. Все повинно було бути «ясна, бистра і панятна», як казав його російський колега з третього управління ФСБ. Натомість, тут нічого було не зрозуміло, тому варто було або ж почекати, поки назустріч вийде сам Стороженко, або ж починати розшуки самотужки. Цимбаліст не любив чекати, оскільки був людиною дієвою та рішучою. Тому він рушив уперед, уважно вдивляючись у численні одноманітні двері і намагаючись зрозуміти структуру цього інституту.
Коридор був довгий, проте, як і кожний коридор, мав закінчення. Саме там – наприкінці, знаходились великі білі двері із двох стулок, на яких висіла табличка з написом: «Рада інституту». До того ж ці двері не мали жодного замка. Отже...
Цимбаліст рішуче штовхнув двері і вони гостинно розчинились. Там, по той бік дверей, знаходилась простора світла зала, посеред якої стояв великий круглий стіл з численними моніторами. Навколо столу, ніби ті лицарі короля Артура, сиділо близько десяти чоловіків у костюмах та при краватках.
– Євгене Івановичу, вітаю вас! Проходьте, будь ласка! – мовив один з них.
Цимбаліст одразу ж упізнав той голос, бо він належав... саме професору Стороженку. Підполковник зайшов, причинив за собою двері, роззирнувся про всяк випадок, а затим рішуче напрямився до столу.
– Прошу, сідайте на будь-яке вільне місце!
Пропозиція Стороженка видалась Євгену Івановичу досить дивною: зазвичай, сторонніх гостей садять десь збоку, біля стіни, а тут... Йому пропонували приєднатися до наукової ради інституту, сісти у коло академічних «світил».
Цимбаліст не став зволікати, а одразу ж сів за вільне місце. Перед ним лежав стос чистого паперу та кулькова ручка, поряд з якими стояла запечатана пляшка мінеральної води «Миргородська» і скляний високий стакан. Такі само набори були перед кожним із присутніх, а також біля вільних місць навколо круглого столу. «Ти бач, у цьому закладі пластиковим посудом не користуються – знають, що шкідливо» – з іронією подумав Цимбаліст.
Він з цікавістю поглянув на присутніх, спробував визначити, хто з них є хто: яку посаду в цьому інституті займає, що може приховуватися під непоказною зовнішністю – які звички, схильності, особливості характеру. Зробити це було досить важко, оскільки усі науковці мали лише одну спільну рису, яка, втім, визначала характер кожного – у кожного з чоловіків був надзвичайно зосереджений погляд і велике чоло. Така собі рада зосереджених голомозих мудрагель.
– Часу у нас мало, панове, тому я пропоную негайно перейти до нашої справи. – Професор уважно поглянув на оточуючих, очікуючи зауважень чи пропозицій; усі мовчали, лише дехто схвально похитав головою, демонструючи погодливість з пропозицією головуючого. – Отже, шановні, якщо зауважень немає, дозвольте представити вам нашого гостя, Євгена Івановича, колишнього військового. Саме він і приніс нам код доступу до тої задачі, яку ми вирішуємо майже рік. Отже, насамперед, про код. Оскільки Євгена Івановича надзвичайно цікавить розшифрування тексту, то я гадаю, що ми можемо йому це повідомити. Так? Оскільки ніхто не заперечує, то... Євгене Івановичу, – професор поглянув на Цимбаліста, – ми розшифрували те, що ви нам принесли. Власне, мені все зрозуміло було із самого початку, але я волів порадитися з нашими фахівцями. Адже помилки у нас можуть коштувати дуже дорого, тому краще було перестрахуватися. Але перш ніж перейти до самого тексту, я трохи поінформую вас про історичне тло проблеми – так воно буде для вас зрозуміліше. Текстівка належить до прадавньої, на сьогодні вже мертвої мови. Це мова колоністів Землі – прибульців із сузір’я Оріону. Вони прибули на Землю близько семи тисяч років тому, і їхньою метою було не просто колонізація землі, а саме захоплення нашої планети з метою перетворення тубільного населення у рабів. Протягом останніх тисячоліть ці колоністи майже розчинилися у нашому суспільстві внаслідок змішування рас, і тим самим передали землянам власну ДНК. І «код», через цю ДНК, мав привести до, так би мовити, відродження їх у первісному вигляді. Власне, цей код мав подіяти на всіх жителів Землі, але не всі мали б однаково перетворитися у позаземлян. Лише ті, хто в своїх генах дійсно мав хоча б одну хромосому від цих позаземлян, повинні був перетворитися в інші істоти. Ті, хто не мав жодної хромосоми, мали б, скоріше за все, залишитися саме Землянами. Ну, а нащадки тих колоністів – а вони у нашому суспільстві дійсно є, і дожили до теперішнього часу майже у незмінному вигляді, – вони повинні були перетворитися безпосередньо у тих, ким були від початку. Оце, власне, і все про проблему, як таку. Що ж стосується самого тексту, то я гадаю, що перекладати вам увесь текст потреби немає, тому скажу лише, що частина тексту у перекладі з цієї давньої мови можна перекласти, як «день спасіння – день милосердя». Це код дня «Х», так би мовити. Іншими словами, під час окупації Землі представниками цієї цивілізації, до одних жителів Землі мало застосуватися умовне «милосердя», тобто збереження їх у якості рабів, – до інших мав застосуватися принцип реального «спасіння» – тобто, повернення їм первинної зовнішності і надання їм верховної влади над мешканцями нашої планети. Яку це має представляти небезпеку для всієї нашої цивілізації, гадаю, пояснювати не треба. Наразі головне – це, маючи цей код і попередження про небезпеку захоплення Землі представниками іншої цивілізації, маючи свідка – тобто, особу, яка персонально підтвердить факт наявності позаземного впливу на людей, – але не виказуючи самого коду, поінформувати зацікавлені інституції, а через них – відповідно – і уряди усіх країн, про ситуацію, що склалася. Я гадаю, що тепер вже наші організації, які підтримують тісний міжнародний зв’язок, мають безпосередні докази того, що між нами є інопланетяни, які дійсно загрожують світу. Нашому з вами світу. І тому потрібно негайно вжити усіх необхідних заходів для того, щоби вилучити цих носіїв космічного коду з нашої спільноти, оскільки їхня присутність серед нас становить серйозну небезпеку для усієї цивілізації...
Цимбаліст слухав промову професора і не йняв віри своїм вухам. У його пам’яті умить пронеслися шматки споминів – про спецоперацію у Січеславі, про яку жоден з присутніх не мав жодної уяви; про розмову з капітаном Кривенком, коли той розповідав йому – ще там, у Січеславі, – про отримання у минулому році з космосу сигналу про небезпеку, яка нібито загрожує нашій планеті; про ті дивні слова, які нав’язливо і щодня виникали у його пам’яті, викликали неприємні відчуття і створювали серйозні перешкоди для нормального життя.
– Євгене Івановичу, оскільки ми розповіли вам те, що не розповідаємо нікому і ні за яких умов, і таким чином, ніби ввели вас до одного з напрямків діяльності нашої наукової ради, до наших, так би мовити, професійних таємниць, то може і ви розповісте, звідки саме вам відомий код?
Запитання Стороженка застало Цимбаліста зненацька. Він закліпав повіками, наморщив лоба, розгублено поглянув спочатку на професора, затим на інших членів наукової ради. Чоловік відчув, як по його тілу раптом прокотила гаряча хвиля, а у роті враз стало сухо.
– Код? – перепитав Цимбаліст, сумніваючись у доцільності власного запитання.
– Так, код. Тобто, той текст, який ви хотіли розшифрувати.
Цимбаліст обвів присутніх важким поглядом. Сказати їм правду означало порушити державну таємницю, за збереження якої особисто розписався у документах. Не сказати, змовчати – означало відповісти нещирістю на ту відвертість, з якою поставилися до нього ці люди, запросивши до себе – в установу, яка, напевно, була закрита для всіх без винятку. Вибір був надзвичайно складний, але ці люди не були схожі на диваків чи представників якоїсь масонської ложі. Судячи з усього, це справді були науковці, які цілком серйозно вивчали проблему існування НЛО, і найбільше – ту загрозу, яку НЛО являли для Земної цивілізації. Отже...
– Мені здається, що ви трохи запізнилися із власними висновками, – похмуро мовив він.
– Запізнилися?! Чому? І що саме ви маєте на увазі? – Стороженко обмацував підполковника розгубленим поглядом.
Відчуваючи спрагу, що з’явилася під впливом почутого у стінах закладу, Цимбаліст мимоволі потягнувся рукою до пляшки з мінералкою. Відкоркував її, наповнив мінералкою склянку, яку узяв до рук.
– Якщо те, що ви кажете про колонізацію Землі позаземлянами – правда, то ця спроба вже була. Проте, на щастя, невдала, – мовив похмуро і поніс склянку до рота.
– Що ви маєте на увазі – нещодавнє захоплення «Південмашу»?..
Тої ж миті почувся слабкий вибух – у могутній, ніби довбня руці підполковника склянка лопнула, сипнувши на коліна Цимбалісту водою та уламками скла.
Запитання вразило підполковника так, що його міцні пальці мимоволі стисли склянку і вона просто лопнула у долоні. Обличчя Цимбаліста навіть витягнулося від здивування, а сам він мало не роззявив рота від несподіванки.
Підполковник недбало кинув рештки склянки на стіл, навіть не зваживши, що уламки скла порізали йому пальці. Зараз його турбувало інше: так, це дійсно була серйозна установа, бо представники цієї наукової ради, виявляється, знали значно більше, ніж треба. Далі приховувати правду не було потреби. Напевно, по його обличчю всі вже все зрозуміли, здогадався Цимбаліст.
– Так, саме це я і маю на увазі. – Промовив він, отряхуючи з долоні воду разом з уламками скла. – Спробу захоплення…
Присутні перезирнулись – вони теж були щиро здивовані тим, що якийсь військовий пенсіонер знає те, що знати в принципі не повинен. Але оскільки факт вже є, то далі потрібно було грати з розкритими картами.
– Вибачте, здається я трохи насмітив тут! – мовив із серцем Цимбаліст. – Знаєте, нерви останнім часом трохи здають.
– Нічого, нічого! – заспокоїв його Стороженко і натиснув кнопку селектора:
– Радмило Станіславівно, зайдіть, будь ласка, тут треба трохи прибрати… І захопіть аптечку, здається наш гість ушкодив руку.
– Та нічого, то дрібниці, – відказав Цимбаліст, позираючи на порізані склом пальці.
Майже одразу збоку відрилися двері і молода миловида жінка, у білій блузі та чорній вузькій спідниці до колін, метеликом впурхнула до зали. Вона підійшла до столу і негайно заходилася надавати Цимбалісту допомогу: змастила долоню перекисом водню, потім спробувала зробити перев’язку. Але підполковник лише відмахнувся.
– То все дурниці! Дайте мені клапоть бавовни, я просто затисну її у долоні.
Жіночка не стала сперечатися, всунула Цимбалісту у руку великий шматок стерильної вати та шматок марлі і одразу ж заходилася прибирати на столі: мокрі папери та розбиту склянку згорнула у корзину, яку принесла із собою, затим швиденько насухо і чисто витерла стіл від мінералки.
– Ви трохи облилися, – мовила вона чарівним голосом до гостя. – Може варто просушити ваші речі?
– Самі висохнуть, – буркнув Цимбаліст.
Жінка ще раз оглянула гостя та, не помітивши в ньому жодних ознак переляку чи стурбованості, приємно усміхнулася і легко випурхнула із зали, начебто її тут і не було. Лише аромат її парфумів залишився біля Цимбаліста, на кілька хвилин відволікши чоловіка і від проблем національної безпеки, і від питань, що стосувалися існування позаземних цивілізацій.
Увесь цей час присутні чоловіки мовчки і без жодного слова спостерігали за тим, що відбувалося. Лише коли двері за жінкою міцно причинилися, Стороженко першим порушив мовчанку.
– Євгене Івановичу, а ви звідки про це знаєте? Адже про захоплення південмашівського ЦКП жодний засіб масової інформації не повідомляв. – Обличчя професора Стороженка було спокійним, лише очі виказували неабияке зацікавлення.
– Я знаю про це, бо я особисто керував спецпідрозділом, який звільняв Центр керування польотами від захопників.
– То підполковник Цимбаліст – це ви? – запитав один із присутніх.
– Я!
У великій залі на хвилину постала німа тиша. Присутні розгублено переглядались поміж собою, проте жоден із них не наважився вимовити навіть слова. Цимбаліст одразу ж зрозумів, що своїм зізнанням він не лише вніс хаос у роботу членів ради, але й, можливо, поламав присутнім деякі плани.
– Ну що ж, панове, – Стороженко обвів присутніх багатозначним поглядом, – тоді взагалі я не бачу жодної проблеми. Навряд чи нам потрібно щось приховувати чи замовчувати перед нашим гостем. Здається, тепер вже все стало зрозумілим. Хіба не так?
Присутні почали перемовлятися, схвально хитали головами. Стороженко схилився до свого сусіда, щось прошепотів йому на вухо, затим знову поглянув на Цимбаліста.
– Євгене Івановичу, ну коли вже так, і ми зрозуміли, з ким маємо справу, то напевно нам усім варто бути більш відвертими. Ми майже детально знаємо про хід тої операції, якою ви керували, про кількість загиблих, про вартість понівеченої апаратури і таке інше. Скажімо так, ми знаємо зміст вашого звіту про проведення спецоперації, може і не дослівно, але досить ґрунтовно. Єдине, чого нам не вистачає, так це деяких деталей. Або ж ви їх умисне замовчали – якщо так, то незрозуміло, з яких саме міркувань, – або ж ви щось просто упустили, не надали цьому значення і відтепер це може створити для всіх нас проблему, яку, можливо, доведеться вирішувати усім нам гуртом.
Цимбаліст заперечливо похитав головою.
– Я не знаю, яким чином до вас потрапив мій звіт, але там все викладено детально і у подробицях. Мені більше нічого додати.
– Але ж ви не вказали в ньому зміст тої проблеми, з якою прийшли до мене. – Зауважив Стороженко.
– Що ви маєте на увазі? – Цимбаліст запитально поглядав на Стороженка.
– Як це що? Ви не вказали в ньому те, що вас турбують галюцинації, тобто, ті дивні слова незрозумілою мовою, про які ви мені казали. Вони вас відволікають, викликають неприємні почуття роздратованості чи, навіть, незрозумілої ненависті. Хіба не так?
– А! Ну, це тому, що звіт я склав одразу після закінчення спецоперації, а ця проблема почала мене переслідувати нещодавно. І взагалі, я не бачу тут жодного зв’язку.
– Ви впевнені?
– Так, цілком.
– То може поясните нам, звідки ви отримали «код».
Цимбаліст важко зітхнув. Опиратися далі не було жодного сенсу. Ці люди дійсно, як здавалось, знали про все, що відбулося там, у ЦКП «Південмашу». Вони знали навіть про зміст його звіту. Єдине, про що вони не знали, так це про те, чого він у звіті не написав. «Серйозна організація!» – подумав Цимбаліст. «Не інакше, як мають тісні зв’язки з нашим управлінням. Цікаво, хто «зливає» їм інформацію? Варто навести довідки... А чи варто? Може, усі вони, ці високочолі науковці, – частина усієї системи, Національної служби безпеки?» Остання думка здалася підполковнику найбільш розумною. Він знову зітхнув, обвів присутніх сумним поглядом.
– Код, чи як там ви його називаєте, я отримав по рації.
– По рації? Від кого? – Стороженко не зводив з підполковника уважного погляду.
Цимбаліст знизав плечима, затим мовив:
– Ці звуки лунали у приміщенні ЦКП у той час, коли відбувалася операція зі знищення тих істот. Я безупинно спілкувався із загиблим капітаном, слухав ефір, то чув і ці звуки. Певно, тоді вони і зачепились у моїй підсвідомості.
Присутні перезирнулися, хтось скрушно похитав головою, ніби волів сказати: шкода, що ми не знали цього раніше. Навіть професор Стороженко змінився з виду: його погляд став сумним, обличчя зблідло. Він поправив на носі свої окуляри, мовив неголосно до оточуючих:
– Я гадаю, що тепер усім зрозуміло, чому саме сліпий капітан перетворився на потвору?
– Так, зрозуміло, – відгукнулися присутні. – Якби ж то знати було про це раніше...
– Що ви маєте на увазі? – Цимбаліст запитально дивився на Стороженка. – Ви знаєте якусь іншу версію загибелі капітана Кривенка?
– Тепер вже напевно. Це було зараження – таке саме, що і з працівниками «Південмашу».
– Так, зараження. – Погодився Євген Іванович. – Напевно через випари від знищених істот, які вдихав Кривенко. А можливо через рани. Його тіло було дуже пошкоджено вибухом гранати, тож нині важко сказати напевно, чи зазнав він ушкоджень підчас бою з тими гуманоїдами.
– Інфікування відбулося досить швидко, – підхопив розмову один із присутніх – лисуватий чоловічок в окулярах. – Це могло статися, наприклад, через зір, слух чи нюх. Переважно це відбувається через зір і до того ж надзвичайно швидко. Людина сприймає вісімдесят відсотків інформації про навколишнє середовище саме за допомогою зору.
– Тобто, що більша залежність людини від органів відчуттів, то швидшою є ступінь зараження? – Перепитав Цимбаліст.
– Абсолютно так. Через зір людина може отримати зараження протягом кількох хвилин – в залежності від джерела зараження і потужності випромінювання…
– Але ж мій боєць був абсолютно сліпим. То як він міг заразитися? – Цимбаліст запитально поглядав на співрозмовника.
Обличчя члена ради не виказувало жодних емоцій, лише очі чоловіка під окулярами світилися холодним вогнем.
– Інфікування могло відбутися будь-як, наприклад, через органи слуху, – мовив він. – Хоча на це потрібно значно більше часу, наприклад, кілька годин, днів, можливо навіть тижнів. За допомогою нюху теж може швидко відбутися зараження, оскільки відбувається безпосереднє подразнення нервових рецепторів, що впливає на мозок, як при вживанні кокаїну. Але для цього потрібно, щоб на землі опинилася оригінальна речовина, так би мовити об’єкт запаху позаземного походження. Що стосується небезпеки доторку чи подряпин, через які у кров людини міг потрапити вірус позаземного походження, то тут важко сказати щось певне. Ми не знаємо механізму зараження: чи це відбувається через пори шкіри, чи безпосередньо через кров – на зразок СНІДу. Проте у будь-якому разі людина має інфікуватися саме оригінальною речовиною, так би мовити «джерелом-№1», а не за допомогою тих покручів, яких ви понищили там, на заводі. Вони, на наш погляд, були абсолютно безпечними. Це, так би мовити, інфікування першого рівня, тобто тупикова гілка, яка не має продовження.
– То виходить, що мій боєць не міг заразитися через рани? – Цимбаліст намагався проникнути у саму суть висловленої науковцем думки.
– Напевно, що ні. – Узяв слово Стороженко, який увесь той час терпляче слухав їхню розмову. – Оскільки він, як нам відомо, був сліпим, то залишається єдиний шлях зараження – через слух. І саме за допомогою вірусного «коду», який лунав з динаміків ЦКП. На сьогодні це вже доведений факт. Враховуючи ситуацію, тривалість часу, яку він там пробув, психологічні особливості вашого вояка, напевно, це і є єдиний реальний шлях до зараження. Сліпі люди надзвичайно зосереджені на тому, що чують навколо себе. Розумієте? Вони сприймають усі звуки дуже потужно, буквально всотують їх у себе, відчувають не вухами – усим тілом. Від цього посилюється дія впливу. На щастя, ваш хлопець виявився мужнім і швидко зорієнтувався у ситуації, зрозумів, що з ним відбувається. Сподіваємось, держава подбала про сім’ю загиблого?
– Подбала, – тихо, але твердо відказав Цимбаліст. – Наша держава завжди дбає про своїх героїв... Після їхньої смерті...
– Добре, дуже добре! – Стороженко раптом натиснув кнопку селекторного зв’язку. – Бориславе, я відміняю свій наказ. Тут виникли деякі нові питання.
– Добре! – відгукнувся невидимий Борислав.
Цей діалог викликав у Цимбаліста підозру. Він поглянув на Стороженка, затим на інших присутніх. Обличчя чоловіків були незворушними, ніби нічого не відбувалось. Усі нагадували єгипетського Сфінкса, котрий кілька тисячоліть сторожував Долину царів біля пірамід. Це трохи заспокоїло Цимбаліста, але не позбавило сумнівів. Про всяк випадок він вирішив бути надзвичайно уважним та обережним. «Хто його знає, в які ігри грають ці люди», – сяйнула в голові думка. – «Занадто вже багато вони знають, як для недержавної організації. Від таких можна було чекати чого завгодно».
– Ну то що, панове, які будуть пропозиції? – запитав у присутніх головуючий.
Погляди усіх присутніх були скеровані на Стороженка, проте ніхто не поспішав висловлювати власних думок. Ситуація була дивна, але Цимбаліст враз відчув, що йому варто вже залишити цю установу. Він запитально поглянув на професора. Стороженко перехопив той погляд, на його обличчі раптом з’явилося щось на зразок легкої усмішки.
– А як ви себе почуваєте, Євгене Івановичу? – запитав професор.
– Добре!
– Ніяких ускладнень, дивних симптомів чи ще чогось не відчуваєте останнім часом?
Цимбалісту не хотілось розповідати про себе. Він уважав, що сам розбереться із власними симптомами, якими б вони не були, а тому заперечливо похитав головою.
– Почуваю себе добре. Як ніколи. Я у відпустці, то відпочиваю.
– А як ви ставитись до ідеї відвідати психотерапевта?
– Психотерапевта? Що за дурниці! Не потрібен мені ніякий психотерапевт.
– Але ж ви тоді казали, що вам заважає код...
– Вже не заважає, – урвав Цимбаліст професора. – То було лише кілька днів. Зараз усе минулося.
– Ви впевнені?
– Так, цілком.
Рішучий вигляд підполковника примусив професора закрити тему розмови. Натомість, він раптом тепло усміхнувся і щиро відказав:
– Ну що ж, тоді ми не будемо вас затримувати. Але нам ще знадобиться ваша допомога... Так само, як і наша – вам. До речі, Євгене Івановичу, хочу вас привітати: вам присвоєно звання полковника. Гадаю, що сьогодні, можливо – завтра, вас про це повідомлять. І не тільки про це...