Новорічний інцидент

Ніколи не думав, що мене наймуть ліквідувати… кого б ви подумали! Діда, блін, Мороза! Хоча… це радше Дід. Мороз для дітей із пекла: ті самі білі бороди, ті самі червоні кожухи, тільки замість подарунків — мішок з відірваними кінцівками, а замість ялинкових іграшок на гілках висять людські очі, ще теплі, з тоненькими ниточками зіниць, що гойдаються, мов гірлянди. Серпантин? Кишки, мать їх, свіжі, ще парують від пекельного жару. Я міг би стати чудовим маніяком, якби не влаштувався в InternalCorp. Там платять стабільно, є страховка на випадок прокляття, а начальство не питає, чому в тебе в звіті «витрати: три літри святої води та один демонологічний відгул». На обличчі агента блиснула крива посмішка — гостра, наче лезо бритви, і холодна, як сибірська ніч, коли навіть вовки дохнуть від туги. Він сидів за металевим столом у підвалі офісу, де повітря пахло озоном від голографічних терміналів і старим ладаном, що тягнувся з вентиляції. Лампи мерехтіли тьмяно, кидаючи тіні, схожі на пазурі. Агент узяв срібну кулю — важку, холодну, з вигравіюваним номером партії — і підніс її до сканера. Голограма спалахнула синім, пробігла рядком коду: «Матеріал: Ag 999. Походження: рудник «Серафим-7». Статус: стерильно». Він хмикнув, поклав кулю на руну, вирізьблену прямо в стільниці — стародавній символ, що тьмяно світився багряним, наче повільно вбирав кров попередніх жертв. Чоловік видихнув, дим від сигарети (забороненої в офісі, але хто ж перевірятиме о третій ночі?) змішався з парою від кави в кружці з написом InternalCorp: «Ми робимо темряву керованою». І промовив, дивлячись прямо в камеру, наче знав, що ви там, за екраном, хрумтите попкорном:

— Найважливіше в моїй професії — зачарування зброї. Нудно, як квартальний звіт, але інакше пекельну тварюку не завалити. Бо звичайні кулі їх не беруть — ковзають, наче по маслу. Навіть срібні, мать їх, мутировали, адаптувалися, паскуди. Пам’ятаєте старі добрі часи? Срібло — і до побачення, вурдалак у труні. А зараз? Ці суки еволюціонували. Їм, бачте, зачарування подавай: руни, пентаграми, кров дівиці (чи хоча б стажиста з бухгалтерії). Не можуть просто спокійно піти до родичів у пекло! Ні, їм потрібен ритуал, підпис у трьох примірниках і печатка відділу окультних боєприпасів. А якщо забудеш поставити галочку у формі 66-Д — куля відскочить і влучить тобі самі знаєте куди. Корпоративна магія, мать її. Чоловік видихнув, і дим від сигарети закрутився в повітрі, наче намагаючись намалювати пентаграму, але швидко здався й поліз у вентиляцію. Він провів великим пальцем по внутрішній стороні зап’ястя — шкіра там була тонка, майже прозора, з синіми венами, що пульсували в такт серцю. Під пальцем спалахнув неоновий інтерфейс: тонка блакитна сітка, мов павутиння зі світла, розповзлася по шкірі, формуючи голографічний екран прямо над долонею. 

Геолокація блимнула червоною цяткою:

«Ціль: Дід Мороз (кодове ім’я:

Клаус-666). Координати: Північний район, покинутий ТЦ «Зимова Казка». Статус: активний, жере дітей, роздає подарунки-пастки». На обличчі агента з’явився азарт — не посмішка навіть, а радше оскал хижака, який нарешті відчув запах крові після довгого офісного посту. Очі загорілися, як у дитини перед Новим роком, тільки ця дитина виросла й тепер носить бронежилет під шкірянкою. — А зараз почнеться найцікавіше, — сказав він, потираючи руки, наче розминав пальці перед бійкою. — Погоні по дахах, бійки з потойбічними тварюками, кров на снігу, крики, вибухи, і, може, якщо пощастить, по дорозі прихопимо пару кіло мандаринів. Хоча… — він хмикнув, дивлячись на карту, де червона точка блимала все яскравіше, — у новорічну ніч легше загасити вампіра сріблом в око, ніж знайти мандарини в нашому хоч і багатолюдному, але забутому богом, а може, й самим дияволом, містечку. Він підвівся, стілець скрипінув, наче стара відьма на допиті. Пальці пробігли по інтерфейсу — свайп вліво, і на екрані сплив список завдань: Ліквідувати ціль. Не здохнути. По можливості — не зіпсувати святковий настрій (PR-відділ InternalCorp). Мандарини (опціонально). — Хоча ні, — пробурмотів він, уже натягуючи рукавички з вишитими рунами, — судячи з усього, диявол у нас не гість, а постійний клієнт. Підписав контракт на постачання душ ще в дев’яностих, коли всі бігали за «МММ» і вірили, що пекло — це просто маркетинг. З того часу й мандарини пропали. Усе під його брендом — «Пекельні Цитрусові™». Гіркі, як правда, і з сюрпризом усередині: розгорнеш часточку — а там зуби колишнього інвестора. Він клацнув пальцями. Голографічний імплант на зап’ясті блимнув зеленим, і в підвалі пролунав низький гул — наче хтось прогрів двигун у пеклі. Із тіні біля стіни матеріалізувався літаючий мотоцикл: чорний, кутовий, з антигравітаційними дисками замість коліс і вихлопом, що пах озоном та паленим ладаном. Логотип InternalCorp на баку світився тьмяно: «Мобільність у будь-яких вимірах». Агент підійшов до вікна — звичайного, з тріснутим склом і видом на засніжений двір, де колись стояли каруселі, а тепер стирчали іржаві кістяки атракціонів. Він не став відкривати раму. Просто ступив уперед, наче в ліфт. Скло хруснуло, але не розбилося — розступилося, наче боялося порізати корпоративного співробітника. Мотоцикл підхопив його в польоті. Секунда вільного падіння — і він уже сидів у сідлі, нога на підніжці, руки на кермі. Машина спікірувала вниз, між поверхами, повз вивіски «Здається в оренду» та графіті «Санта — міф, ми — реальність». Пішов сніг: великий, липкий, з присмаком заліза й попелу. Він падав не зверху, а знизу — наче небо виверталося навиворіт. На голові агента, наче хижий квітка, закрився мотошолом: чорний, з візором, що відображав не вулицю, а можливі варіанти смерті. ШІ всередині прошепотів синтетичним баритоном: «Ласкаво просимо, агенте 47-B. Маршрут побудовано. Час до цілі — 11 хвилин. Рекомендую саундтрек: “Jingle Hells” (remix від Beelzebub Beats). Увімкнути?» 

— Давай, — коротко кинув він. Музика вдарила прямо в мозок, минаючи вуха: важкий бас, дзвіночки, спотворені дитячі голоси, що співали «Спи, малюк, поки Дід не прийшов». Мотоцикл рвонув уперед, залишаючи за собою слід із іскор і проклять. Місто внизу було мертве: вогні гірлянд мерехтіли в порожніх вітринах, сніг вкривав розбиті машини, а десь далеко вила сирена — чи то поліція, чи то банші на перекурі.