Робочий інцидент – Неоуокери

— Подивись на нього: просто латентніший лайновий демон. А що. Чудова кличка! — губи агента розтягуються в саркастичній посмішці. — Так і буду тебе називати.

За запиленим, потрісканим вікном покинутого складу, де повітря просякнуте запахом іржавого металу, плісняви та старої машинної оливи, істота не вгамовувалася. Місячне світло, що пробивалося крізь розбиті шибки та павутину тріщин, кидало на бетонну підлогу довгі, ламані тіні від іржавих балок та звисаючих ланцюгів. Навколо валялися перекинуті ящики, вкриті товстим шаром пилу, та клапті пожовклих плакатів із вицвілими попередженнями про радіацію — реліквії забутої епохи, коли це місце ще було фабрикою. Істота шкрябала кігтями по склу, залишаючи глибокі борозни, а її силует — високий, кістлявий, з неприродно довгими кінцівками — майорів у напівтемряві, наче живе втілення нічного кошмару. Воно наче чуло кожне слово агента, реагуючи на глузування низьким, булькаючим ричанням, що луною відбивалося від голих стін.

— Що, бачу, не подобається. Не позаздриш тобі, бідолахо. І чим же ти таким перед даркнетом нагрішив, що тебе перетворили на Неоуокера? М-да… натякає на традиційну культуру. Знаєш скінволкерів? Ви з ними чимось схожі. Пив би собі горіховий латте, так ні, припхався. Ти ж розумієш, що я тебе живим не відпущу. Може, представишся на прощання чи висловиш останнє бажання?

Істота — так, саме той неоуокер — жестом попросила відкрити вікно, її кігтиста лапа повільно провела по склу, залишаючи сліди слизу, що слабко світився отруйно-зеленим у темряві. Агент знизав плечима, але скорився, подумавши, що це дуже схоже на кліше з жахів — і не помилився. Щойно вікно зі скрипом від'їхало вбік, впускаючи порив холодного нічного вітру, що ніс із собою запах сирої землі та далекого дощу, істота кинулася на нього з нелюдською швидкістю. Її очі палали червоним у напівтемряві, а паща розкрилася, оголюючи ряди гострих, мов бритви, зубів. Агент рефлекторно ухилився, відскочивши вбік, і істота по інерції наскочила на ящик із спеціально для неї зачарованими кулями — важкий металевий контейнер, що стояв біля стіни серед купи мотлоху, з вигравіюваними рунами, які тепер спалахнули синім полум'ям від контакту з плоттю монстра. Істота завила — звук був наче хтось рвав мокру бляшанку навпіл. Від її шкіри повалив густий, їдкий дим, схожий на чорний попіл, який одразу осідав на бетонній підлозі, шиплячи й пропалюючи дрібні дірки в пилу. Запах стояв нестерпний: палена гума, змішана з гниллю та чимось металевим, наче кров варили в мікрохвильовці. Руни на ящику з кулями продовжували тліти синім, кидаючи на стіни складу зловісні відблиски, наче всередині горів холодний вогонь. 

— Треба бути обережнішим і дивитися, куди летиш, — агент усміхнувся, не відводячи погляду від корчуючогося тіла. — Хоча в цьому є й плюс: мені не довелося тебе решетити. Я за цей місяць уже натішився в тирі. Ще кілька пострілів — і я б почав просити в InternalCorp премію за економію боєприпасів.

Поки неоуокер смикався в конвульсіях, наче його било струмом від невидимого генератора, агент повільно дістав із внутрішньої кишені пошарпаний сталевий термос. Кришка заскрипіла, випустивши хмаринку пари — кава давно вистигла, але все ще пахла паленим цукром і дешевою арабікою з автомата на базі. Він зробив ковток, скривився, але проковтнув. Десь далеко, за розбитими вікнами, над пустирями колишнього промислового району миготіли вогні дронів InternalCorp — червоні, як очі істоти, тільки холодні й бездушні. Коли тіло нарешті затихло, витягнувшись у неприродній позі серед уламків скла та іржавих болтів, агент дістав комунікатор і коротко відрапортував:

— Об'єкт нейтралізовано. Самознищення через контакт із зачарованими боєприпасами. Підтверджую: неоуокер, рівень загрози «Бета». Труп на утилізацію. Кінець зв'язку.

Він підійшов ближче, витягнув з-під куртки коротку алюмінієву палицю з гумовим наконечником — стандартний інструмент для перевірки «живості» після контакту. Ткнув у бік істоти. Жодної реакції. Ще раз — у шию. Шкіра вже вистигла, але під нею все ще пульсували слабкі іскри рунічної енергії, наче тліюче вугілля.

Агент мимоволі посміхнувся — криво, втомлено, але з тінню щирого веселощів.

— Чимось на мою мачуху схожий: такий же злий і страшний. Тільки якщо мачуха така за власним бажанням, то цей… можливо, він колись був хорошою людиною.

Він присів навпочіпки, дивлячись у порожні, вигорілі очниці неоуокера. 

— Так, чувак. Ось що буває, коли опиняєшся не в той час і не в тому місці. 

Мачуха… Агента накотили спогади, наче хтось вивернув навиворіт стару касету з плівкою, і вона зашипіла в голові рваними кадрами. Йому було п'ять. Біологічна мати померла від онкології дев'ять місяців тому; її запах (солодкуватий, лікарняний, з домішкою дезінфекції) ще висів у квартирі, коли батько привів її. Жінку звали Лада. Чи Ліліт. Чи взагалі ніяк; вона не представилася. Висока, зі шкірою кольору старого пергаменту й очима, в яких не було зіниць, тільки каламутна, молочна білизна. Батько сказав: «Тепер вона буде піклуватися про тебе». Пекло почалося на третій день. Мачуха підсадила його на дозу. Не на героїн, не на кокаїн; на щось, що не пахло й не залишало слідів на вені. Тонка голка, майже дитяча, входила під шкіру на згині ліктя, і з неї текло не рідина, а холод. Батько худнув на очах: шкіра звисала складками, очі запали, а голос став тоншим, наче хтось витягував із нього звук. Агент (тоді ще просто хлопчик) відчував, що це не звичайний наркотик. Мачуха наче висмоктувала через ін'єкції життєві сили батька. Однієї ночі він прокинувся від дивного шарудіння. Двері в батьківську спальню були прочинені. Він прокрався навшпиньках, притулився до одвірка. Мачуха стояла перед трюмо. Лампа горіла тьмяно, кидаючи на стіну тінь без голови. Хлопчик розгледів у дзеркалі: відображення відсутнє. Тільки порожнє крісло, зім'яте простирадло та батько, що лежав на ліжку з голкою в руці. А мачуха (справжня, жива) нахилялася до нього, і її губи ворушілися без звуку. Енергетичний вампір… ментальна відьма? Він не знав таких слів тоді. Знає лише страх. А потім, через роки, вона зникла. Безвісти. Без крику. Без крові. Просто одного ранку її не стало, і батько прокинувся живим. Агент перебирав у голові думки, стоячи над трупом неоуокера. Випадковість? Чи InternalCorp просто прибирає свідків?