Запис з офісу. Інфернальний конфлікт за Доширак

— Оце ж сволота інфернальна! Віддай мій дошик! Та й не можна тобі таке! Віддай, поки не пізно! — Дмитро Ростовський, з обличчям, перекривленим від люті й голоду, плюхнувся в яскраво-жовтий крісло-мішок, який жалібно заскрипів під його вагою. Над головою в повітрі мерехтіла голографічна емблема InternalCorp — стилізоване око в піраміді, що пульсувало синім неоном. 

Офіс був типовий для маготех-корпорації: стіни зі смарт-скла,  що пропускали приглушене світло штучних сонць, столи, завалені артефактами й напівпорожніми кухлями з енергетиками, а в повітрі стояв запах озону від щойно активованих рун. На крик Дмитра, що луною розкотився по всьому опен-спейсу, прибіг Денис — його колега з відділу екзорцизмів та налаштування демонічних протоколів. Денис був високим, худорлявим хлопцем із татуюваннями-пентаграмами на передпліччях, які злегка світилися крізь сорочку з логотипом компанії. Побачивши незадоволене обличчя друга — брови зведені, губи стиснуті в тонку лінію, — він не втримався й натягнув найдурнуватішу, криву посмішку, на яку тільки був здатен. Новенький, але все хапав на льоту. 

— Ти такий кислий, наче тебе чортеня за дупу вкусив! — хихотнув Денис, намагаючись розрядити атмосферу, але голос злегка тремтів від напруги. У InternalCorp такі «дрібні інциденти» траплялися часто: демони низького рівня час від часу просочувалися крізь портали в серверних. 

— Не вкусив, а обід віджер… — пробурчав Дмитро, схрестивши руки на грудях. Його дошик — улюблений, з пекельним смаком «адського чилі» — був турботливо заварений всього п’ять хвилин тому, а тепер від нього навіть запаху не лишилося. — Не дмухайся. Го в їдальню? Там сьогодні свіжі суші з суккубським соусом. 

Дмитро зітхнув, плечі розслабилися, обличчя пом’якшало — злість відступила, лишивши по собі легке роздратування. Він підвівся з крісла-мішка, яке з шипінням повернулось у початкову форму, і вони з Денисом попрямували до ліфта. Але раптом над головами почулися дивні звуки: вологі, чавкаючі шльопки, наче хтось жував щось липке й хрустке. Хлопці завмерли й синхронно задерли голови. На стелі, чіпляючись кігтистими лапами за вентиляційну решітку, повз блідий, худорлявий людиноподібний силует. Шкіра його була мертвотно-біла, як свіжий сніг під місячним світлом, а волосся — довгі, спутані пасма того ж кольору, злиплі від якоїсь слизу. Він рухався ривками, наче ящірка на розпеченій сковорідці: сіп-стоп, сіп-стоп, залишаючи за собою сліди чорної жижі, яка шипіла, торкаючись металу. Але найстрашніше було на животі: там «красувався» величезний пульсуючий рот із кількома рядами гострих, мов бритва, зубів, з яких капала слина, змішана з залишками локшини від дошика. Зуби клацали, пережовуючи останні крихти, і з пащі вирвався задоволений чавкаючий звук.

— Ця свиня і зжерла мій дошик! — порушив тишу Дмитро, голос його тремтів від суміші жаху й люті. Липкий страх скував повітря, волосся на потилицях стало дибки. — І, здається, це був зовсім не чортеня… Це якийсь глабр із нижніх вимірів!

Хлопці не стали гаяти часу. Зосередилися, вдихнули повітря носами — і їхня шкіра засвітилася зсередини золотавим пульсуючим світлом, що йшло від рун, імплантованих під шкіру ще на стажуванні в InternalCorp. Дмитро виставив долоню вперед, бурмочучи староарамейські склади, а Денис стиснув кулаки, викликаючи ефірні нитки. Кілька магічних сфер — яскраво-помаранчевих, шиплячих від жару — зірвалися з їхніх пальців і полетіли прямо в зубасту пащу тварюки, залишаючи за собою іскри й запах паленої сірки. …Монстр гепнувся об стіну зі смарт-скла, залишивши на ній павутину тріщин, з яких потекла в’язка чорна кров. Вона шипіла, роз’їдаючи покриття, і смерділа тухлою сіркою з присмаком дошика. Тварюка сіпнулася ще раз, намагаючись стати на кігті, але тіло почало танути, наче лід під сонцем: шкіра пузирилася, рот на животі гучно «чпокнув» і закрився, а все створіння стиснулося в грудку слизу розміром з кулак. Грудка підстрибнула, наче м’ячик, і шмигнула у вентиляційну шахту, залишивши по собі лише сморід і легке тремтіння повітря. Дмитро видихнув, опускаючи руки. Світло під шкірою згасло, руни потухли. Він штурхнув крісло-мішок, яке все ще зберігало форму його дупи. 

— Не дадуть розслабитися! Потойбічні свині…

Денис кивнув, обтрушуючи плечі. Кігті залишили на сорочці чотири акуратні дірки, крізь які просвічувала шкіра, вкрита інеєм. Провів долонею — іней розтанув, залишивши червоні сліди.

— Слухай, — сказав він, дивлячись на Дмитра, — а звідки в тебе цей символ на грудях?

Дмитро завмер. Під розстебнутим коміром сорочки виднівся татуюваний знак: переплетені змії, що обвивали розбите серце, а в центрі — крихітна емблема InternalCorp. Він швидко застібнув ґудзик. 

— Та ну тебе, Радий! — Денис підняв руки, наче здається. — Дуже особиста тема?

Дмитро хмикнув, але очі його потемніли.

— Ну така собі… не найприємніша… пов’язана з любовними стосунками. — Він відвернувся до вікна, за яким пливли хмари, підсвічені неоновими вивісками міста. — Тепер я людям на сто відсотків не вірю. 

— Ого… настільки серйозно? 

Дмитро знизав плечима. У цей момент із динаміків на стелі пролунав голос синтетичного секретаря: «Нагадування: обідня перерва закінчується за п’ять хвилин. Їдальня №3 сьогодні пропонує суші з неоуокерського тунця. Смачного». Денис фиркнув. 

— Може, поїмо? — сказав він. — Я ось думаю: якщо неоуокери — напівлюди, то жерти їхнє м’ясо — це вже каннібалізм чи ні?

Дмитро подавився повітрям. 

— Тьху ти! Через тебе мені ця думка вночі вискочить і «привіт, безсоння!».

Він штурхнув порожню банку енергетика, та покотилася по підлозі й дзенькнула об ніжку столу. Десь удалині, в серверній, знову щось зашипіло — наче хтось увімкнув чайник у пеклі. Хлопці переглянулися. 

— Ладно, — зітхнув Дмитро. — Пішли. Тільки якщо побачу ще одного дошикоїда — я його особисто на рунах засмажу.

Вони рушили до ліфта. За спиною вентиляційна решітка тихо клацнула — і з неї визирнуло крихітне око, жовте, з вертикальним зіницею, наче в ящірки, що щойно вилупилася з тіні. Воно кліпнуло раз, другий — і зникло в темряві шахти, залишивши по собі лише легкий запах озону й іржі.