Inter vitam et mortem
Поки це красиво
"Про те, як люди романтизують навіть те, що їх руйнує"
На площі виставили опудало з лози,
Вбрали квітами, намистом і стрічками.
Старий годинникар сказав: "Не підходь туди",
Та хто ж послухає, коли навколо свято?
Сміявся натовп, грали скрипалі,
Мереживом світився вечір над дахами.
І тільки птах кружляв на висоті,
Немов читав щось невидиме над нами.
Щодня до нього несли новий подарунок:
Монети, брошки, ґудзики, листи.
А потім хтось повісив на шию малюнок,
Де були всі, хто мав сюди прийти.
І дивина — з роками на папері,
Без сліду обличчя почали зникати.
Спочатку жебрак із будки біля скверу.
Потім кравець. Потім чужа рідня.
Та людям навіть це було до смаку.
Шепотіли: "Знак! Таємний оберіг!"
І кожну нову втрату, наче марку,
Вклеювали в пожовклий літописний папір.
Минуло літо. Осінь. Снігопади.
На площі стало тихо, як в труні.
Лиш опудало, вбране для параду,
Стояло вище, ніж було тоді.
І от одного дня, під вечір синій,
Коли вже місто гасло по домах,
Усі побачили знайоме власне ім'я
На тих давно забутих аркушах буття.
Та навіть тут ніхто не кинувся тікати.
Ніхто не став ламати той каркас.
Бо надто вже красивою була легенда,
Яка повільно пожирала нас.
Відредаговано: 16.06.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
