Один зайвий оберт

  "Кажуть, у деякі двері стукають не люди — а сам час."

Мене повітря плескало давно,
Десь із середини чи зими.
Час лежить на столі, як суп,
І я тихенько дихаю над ним.

Свідком почав ставати телевізор,
Холодильник бурчить у кутці. 
Я дивлюся по карті на стелі,
І гублюся в її висоті.

Всі дороги ведуть у завтра,
Тільки завтра десь заблукало.
І здавалося, що ціле місто
Про мене давно вже не знало.

І раптово подзвонили у двері,
Звук сухий, мов червоний пісок.
Я подумав: напевно помилка,
Але кроки вже йшли по килиму.

На порозі повстала дівчина,
Неначе сон з чужих мрій.
В руках у неї валіза,
Мов там у неї весь світ.

Холодильник поївши затих,
В коридорі зістались в мовчанні.
Поки думи складались до слів,
Посміхнувшись я мовлячій дамі.

— Тут написано, що у вас,
Зупинився справді час.
Я прийшла передивитись 
Чи не зламався він у вас.

Я знизав плечима спокійно,
— Заходьте та дивіться самі.
Бо коли живеш довго й тихо,
Починаєш довіряти такій пані.

Вона ходить по кухні повільно,
Дивитися на пил у стіни.
Наче лікар старого світу,
Що лікує поламані дні.

Я мов тінь за нею плетуся,
Говорити й не треба мені.
Вона прочитавши думи,
Продовжує далі іти.

— У вас тут дивна умова погоди,
Тут хвилини лежать без іскри.
Тут учора не хоче зійтися,
І чіпляється за білі подушки.

Я дивлюся на неї й думаю:
Якщо це просто жарт?
Може хтось переплутав адреси?
Мій будинок — не той вокзал.

Та вона відкриває валізу,
Там годинників повний ряд.
Всі гуркотливі, маленькі, кругленькі,
Наче яблуня без яблунят.

Була тиша, зараз цокіт годин,
Дівчина місце вибирає.
Оком переставлявши стрілки,
Мовляв мені в придачу:

— Треба поставити один вам,
Ваш старий вже втомився.
Він стоїть між двома життями,
І давно й нікуди не хоче йти.

У мене двох життів немає,
Годинника теж.
Я ж цій пані довіряю,
Тому ж повідомляю їй це.

— Ну міняйте, вам же, будь ласка!
Я не проти таких змін.
Бо коли живеш багато,
Починаєш любити й тлін.

Механізм новий стоїть,
І кімната робить вдих.
Наче дім був рибою сонною,
І раптово відкрила плавник.

Час рушає, стіл скрипить,
Лампа світить вже інакше.
Навіть кіт, що втік кудись,
Повертається з мишами.

Вона каже: — от і добре,
Мені треба далі йти.
У нас у місті таких будівель,
Наче хвиль на старій скалі.

Я киваю, розумію,
Світ працює — дивний цех.
Хтось лагодить людям години,
Щоб не зламався їхній сміх.

Вона йде, на сходах тихо,
Лиш валяється дрібний гвинт.
Я дивлюся на нього довго,
Мов це маленька мить від днів.

І раптово дума лізе,
Що життя є дивним для усіх.
Коли час новий зустрівся,
Підкрутили мій земний сувій.

Вже дивлюся в вікно нічне,
Там ліхтар розквів нарцисом.
І напевно на світанку
До меня прийде і лист зі снів.