Не вірити долі

  "Я думала, що після всього буде кінець, але я просто залишилась."

Я не помолилась під наказом долі,
Не схилилась ниць перед її судом.
Хай вона писала вирок на престолі,
Та тремтіла рука над останнім рядком.

Хай вона казала: "Станеш попелом в полі,
Загубишся між тіней, між забутих імен".
Я сміялась в очі її чорній сваволі,
Бо страшніший за загибель лиш покірний полон.

І коли небеса розкололися навпіл,
Коли блискавки різали обрій мечем,
Я стояла сама серед сотень руїн,
Не питаючи в Бога, що робити тепер.

Бо не Бог був моїм і не чорт був суддею,
Не пророк і не цар, не закон і не храм.
Я несла свою душу крізь століття і втому,
Як останній уламок від знищених брам.

Мене кликали прірви солодкими снами,
Обіцяли забуття і святий спокій води.
Та я знала: лиш мертві не б'ються з вітрами,
І мовчання не піде на ешафот, де ворота нічні.

І нехай моя доля була лиш оманою,
Нехай шлях мій веде до безіменних могил,
Я не стану молитись перед власною стратою,
Бо народжена бути сильнішою за силу землі.

І коли все закінчиться — зорі і люди,
Коли час обернеться на попіл і дим,
Я востаннє погляну у темряву буднів,
Що колись називалася іменем "світ".

І побачу тоді: не було переможців.
Не було ні богів, ні святих, ні царів.
Лиш самотня доля на руїнах пророцтв,
Доживала останні хвилини без сил.

Тоді, коли вона встане навколішки вперше,
Не від жалю — від тягаря власних доріг,
І коли моя кров стане частиною ночі,
І коли моє серце замовкне навік,

Доля раптом збагне: перемога над тілом —
Це ще зовсім не перемога над кимось живим.
Бо є ті, кого можна просто зламати,
А є ті, що померти можуть від сліз.

Та найстрашніше для долі зустріти того,
Кого вона так і не змогла пояснити собі.
І минуть покоління, і зруйнуються трони,
І загинуть пророки, і погаснуть світи.

І це буде кінець її влади й тіла,
І розпадеться час на уламки мерців.
Бо не владна доля над тим, що колись відпустила,
Та не над тим, що лишилося після неї живим.