Inter vitam et mortem

Лише думи мої

“Ми - це пісня, що не чує свого власного кінця.”

На березі, де хвилі б'ють у скелі,
І небо пахне сіллю й дощем,
Стою самотній у вечірнім щемі,
Дивлюся, як час спливає тихим днем.

Дерева тягнуть руки до безкраю,
Їх пальці, немов розірвані вітри.
І в кожній гілці чути: “ми зникаємо”,
Як лист осінній, що падає згори.

А в тій горі сутінь ніжно спить,
Забута пісня в морі завмирає.
І кожен слід - чиїсь незримі миті,
Які вже ніколи не згадаємо самі.

Чому є мовчать віки, мов статуї сліпі,
І хто складав їх вічні лабіринти?
Ми примари, лиш сміх в земнім юдолі,
І хрестами накриємо горизонти нічні.

Чи є в житті бодай єдина правдивість?
І що ж візьме вічність після нас?
Лише море, безкінечне й мовчазне -
Затихне, змиваючи останній мій час.

Отак стою - і вітру у тихі руки,
Хитають серця, ті старі човни.
Час промине, наче хвиля, без розлуки,
А я зникаю… Чи був я взагалі?

Подобається

#2476 в Різне
#545 в Поезія

Відредаговано: 01.12.2025