Вiзит

7

Сонячне свiтло заливало всю кiмнату. Бiля його лiжка стояли полiцейський та лiкар швидкої допомоги.

• О, ми прокинулись!- сказав полiсмен.
• Док, поки вiн Ваш. Повернемось вже завтра до розмови.- вiн пiдморгнув Олегу та пiшов з квартири.

Лiкар привiтався та попросив показати рецепт, який свого часу Олегу виписав його психiатр. Уважно оглянувши весь список, вiн залишив одну назву  та поручив хворому придбати данi лiки. Давши Олегу таблетку заспокiйливого, лiкар проконсультував його по прийому препарату з рецепту. Пiсля розмови вiн пiшов та залишив Олега одного в своїх роздумах.

        До психіатра він звернувся декілька років тому. На однiй iз справ, злочинець  вдарив Олега битою по головi, після чого в нього ставались невеликi провали в пам’ятi. Олег перестав приймати лiки пiвроку тому, так як , його стан покращився.

• Отже, виходить я вбивця- подумав він. Та ну, це якась маячня! В мене й раніше були проблеми з пам’ятью, але ж не в таких масштабах. Я не пам’ятаю, як вбив людину. Хмм.. Сам собi написав смс? Як дивно. А де ж тодi поділась Iзабель? А якщо вона лише вигадка, фантом, плід моєї фантазії? Все це химерно. Даремно я перестав приймати лiки- роздумував Олег.

Вiн набрав шефа та взяв вiдпустку на 2 тижнi, для того щоб підлікуватись та розібратись нарештi в цьому хаосi. Вдягнувшись Олег пiшов в аптеку та купив лiки, якi йому порадив приймати лiкар. Повернувшись додому він проковтнув 2 пiгулки, ліг в ліжко та через деякий час заснув.

Прокинувся Олег аж наступного дня від дзвінка в дверi. Сонний, він встав з ліжка та пiшов вiдкривати. Зайшли двоє, вже знайомих йому, поліцейських Iван та Костя.

• Ну, що Казанова, знайшли ми твою Iзабель- видав Костя.

Олег з легкістю видихнув.

• Мертвою- додав крижаним голосом Iван.

Знову земля закружляла під ногами, та цього разу він вистояв.

• Як? Де? Коли? – засипав запитаннями Олег.
• Це ти нам краще скажи!- крикнув Iван.
• Зараз Вас рятує лише одне, вiдбитки пальців на місцях злочину не спiвпадають з Вашими. Те, що Ви останнім спілкувались з жертвою- то є факт, але доказiв Вашої вини у злочинi ще недостатньо. Тому з Вашого дозволу ми оглянемо Ваше помешкання  –  поліцейський показав ордер та направився в квартиру.
• Та, будь-ласка- вiдповiв Олег.

Зробивши огляд, полісмени направились до виходу.

Залишившись сам на сам зi своїми роздумами, Олег змушував себе не вiрити в усю цю маячню.

- Я вбивця? Та не мiг я настiльки втратити пам’ять. Вбити людину- не забавки, тим бiльше, як виявилось,  не одну. В будь-якому разi, я мав би щось запам’ятати, якусь деталь. Деталь…-  вiн все глибше замислився. – Щось я упустив. Це не може бути реальнiстю. Чи може? Невже я дiйсно з’їхав з глузду та змiг вбити людину, а потiм так легко забути про це? Iзабель.. Як я мiг вбити цю беззахисну дiвчину? Хитру, сексуальну, але таку нiжну i чуттєву? Потрiбно якомога швидше взяти себе в руки i продовжити дане розслiдування. Правда зараз це зробити набагато складнiше, адже менi краще зайвий раз не висовуватися. Менi здається, хтось вкотре намагається мене пiдставити i якщо це не Iзабель, тодi хто? - роздумував Олег.

З кiмнати поважною ходою вийшла Фрося. Жадiбно нявкаючи, вона явно просила поїсти.

• Фрось, пробач, забув за твiй корм. Чорт, я зараз все забуваю- плюнув Олег.
• Не хвилюйся, 2 хвилини i я вiдварю куряче м’ясо, поїси нормально.

Кицька демонстративно повернулось до нього задом.

• Чого ти? М’ясо- їжа хижакiв, а ти ж моя маленька тигриця- пiднiс руку, щоб погладити та кiшка вдарила його лапою.
• Ух, характер! – вигукнув Олег.

Через деякий час, вечеря була готова. Фрося задоволено облизувалась вiд отриманої порцiї бiлка. Олегу ж i шматок до горла не лiз. Все ще перебуваючи в полонi своїх думок вiн направився до кiмнати.

• О, бачу ви вже познайомились- звернувся до кицьки.

Клiтка, яку  дали йому полiцейськi, лежала на пiдлозi. Але хом’як, що там знаходився, був немов би уособленням флегматика та бiг собi далi в колесi, що було прикрiплене всерединi. Олег пiдняв клiтку та поставив на мiсце.

• А що, якщо це Мишко? Адже вiн старший за мене, але займає нижчу посаду. Та й дивний вiн останнiм часом, навiть не дзвонить – думав далi Олег, вiдкидаючи одну за одною  версiї.
• Та нi, Михась не мiг, тiльки не вiн- пiдсумував наш герой.