Скажений пес

Дощ у Лейпцигу не вщухав три дні. Маленький промоклий до нитки хлопчик намагався жебракувати, постійно чіпляючись за одяг перехожих. Проте кожен з них лише відштовхував маленькі руки, неначе вони були просто брудом. Маленький Йозеф вибився із сил і просто сидів на мокрій бруківці, намагаючись не втратити свідомість.

Перед ним зупинилась пара чорних лакованих чоботів і зверху почувся голос:

— Що з тобою, дитино, ти загубився?

Незнайомець мав жахливий акцент і Йозеф ледь міг зрозуміти, що той говорить.

— Ні, я просто відпочиваю. — інстинктивно він почав відсовуватися від незнайомця. Забагато ці очі бачили, що буває з дітьми, які ходять з такими «добрими» незнайомцями.

Чоловік присів, через що його пальто намокло, і допитливо подивився Йозефу в очі.

— Ти певен, що все гаразд? Виглядаєш не дуже. Може, тобі хоч їжі купити?

Йозеф злякався і просто чкурнув вулицею, сподіваючись, що його не переслідують. Бо навряд чи він би зміг втекти.

Він довго біг, не оглядаючись, поки знову не впав на брудну дорогу. Живіт зводило від болю. І Йозеф вирішив вкрасти хоч трохи їжі. Пробравшись до якогось сараю на околиці міста, він набивав рота помиями, які висипали свиням. Від прокислих недоїдків нудило, але він продовжував їсти. Краще так, ніж голодна смерть. Наївшись, він заснув прямо там, притулившись до боку якоїсь свині.

Розбудило його світло і лютий крик господаря сараю. Йозефа підхопили за комір і витягли з приміщення. Його почали бити. Йозеф плакав, намагався просити, щоб йому дали змогу відпрацювати, але град ударів не давав вимовити і слова. Коли він думав, що от-от помре, удари раптово припинилися. Піднявши закривавлене обличчя, Йозеф побачив, як той самий незнайомець тепер тримав за горло господаря цього подвір’я і щось тихо шепотів йому в лице. Наче відчувши погляд Йозефа, той повернув голову і подивився на хлопчика.

— Я забираю його з собою. — чоловік відпустив горло господаря і присів перед Йозефом, оглядаючи. — Десь болить?

Йозеф захитав головою, даючи зрозуміти, що ні. Незнайомець видихнув і почав перевіряти, чи не зламано щось. Хлопчик відсахнувся, але сильна рука спіймала його.

— Не сіпайся, якщо щось зламане, то так буде тільки гірше.

І Йозеф підкорився. Закінчивши огляд, чоловік легко підняв маленьке тіло Йозефа на руки і попрямував до воріт.

— Де твої батьки, я віднесу тебе до них. — чоловік швидко йшов вулицею, обережно тримаючи дитину. Запала довга мовчанка, тож йому довелося зупинитися і знову подивитися на Йозефа. — Відповідай, коли тебе питають.

Малий знітився. Він не хотів казати правди цій небезпечній людині, але і хотів, щоб про нього хоч хтось піклувався, як-от тепер. Бачачи, що чоловік не перестає чекати на відповідь, Йозеф пробуркотів:

— У мене немає батьків.

— Опікуни?

Йозеф знову захитав головою.

— Зрозуміло. Я віднесу тебе до лікарні, а коли тебе підлікують — знову поговоримо.

***

Той чоловік не збрехав. Йозеф пролежав в лікарні близько двох місяців і хтось навіть педантично платив за його перебування там. Персонал навіть приніс йому новий одяг, бо старий був геть зношеним. Через тиждень принесли ще і іграшки. О, які це були іграшки. Йозеф годинами розставляв олов’яних солдатиків і проводив битви. А коли набридало, то скакав на іграшковому конику, уявляючи себе генералом. Навіть коли були живі батьки, у нього не було і натяку на такі іграшки. Може, у нього був багатий родич, якого розшукав той незнайомець?

Питання закрилось саме собою, коли до нього прийшов той чоловік. Він увійшов в палату, прискіпливо оглядаючи інтер’єр. І, схоже, залишився задоволеним станом приміщення. Але скривився, коли побачив розкидані полки вірних солдатиків Йозефа. Мугикаючи собі під носа, він підійшов до ліжка і сів на нього.

— Як у тебе справи, малий?

Усмішка розпливалась на його обличчі. І чомусь Йозеф її боявся, тому сором’язливо опустив погляд і не міг ніяк кудись подіти руки. Незнайомець розсміявся.

— Виглядаєш краще. Тебе тут ніхто не ображав?

— Ні, — тихо пискнув Йозеф. — А ви не знаєте, коли мене забере мій родич, який оплатив лікування?

Незнайомець на секунду знітився, ніби не знаючи, що відповісти. Він трохи піджав губи, знову подивився на стелю і обережно почав.

— Твоє лікування оплатив я.

— А…  — розчаровано видихнув Йозеф. Нічого хорошого він більше у цій ситуації не бачив. Йому або доведеться до скону відпрацьовувати цю послугу, або цей чоловік попросить про огидніші речі.

Схоже, ці думки відобразилися на його обличчі, бо незнайомець швидко продовжив:

— Я знаю, що можуть бачити діти у твоїй ситуації. Ти мені не винен нічого.

Йозеф підняв голову і в його ясних карих очах блистіли сльози.

— Тобі сподобався подарунок мого сина? — незнайомець показав рукою на коника, що стояв посеред його олов’яної битви.

Йозеф енергійно закивав, забувши про всі свої побоювання. І, не чекаючи реакції, почав розповідати, який це прекрасний кінь, як гарно на ньому скакати і які стратегії він вигадав для своєї армії. Незнайомець не просто слухав його, як персонал лікарні, а активно брав участь у грі, скинувши своє пальто і піджак. Давно Йозефу не було так спокійно.

— Скільки тобі років і як тебе звуть, малий? — раптово запитав незнайомець, вертячи солдатика в руці.

— Мене звати Йозеф. Мені… — він глибоко задумався, бо не знав, як рахувати. — Я не знаю.

— Не знаєш?

— Я не знаю, як сказати. Мама казала, що я народився на Різдво, з того часу Різдво було декілька разів. — Йозеф сидів з дуже серйозним виразом обличчя, намагаючись зрозуміти, скільки ж разів було Різдво.