Я бачу темряву, що живе всередині

Цього вечора Бертран нікого не піймав. Він довго блукав Доклендом, проте все здавалося звичайним. В голові сильно паморочилось, тому він повернувся додому. Маленька, брудна і майже непридатна для життя квартира зустріла його жовтуватим світлом і приємним запахом їжі. Невже це його сусід, Джон, розжився чимось на вечерю? Джон взагалі зрідка з’являвся вдома через велику зайнятість у Скотленд-Ярді і ще більшу зайнятість в лікарні.

• Щасливий випадок застати тебе вдома! — голос Бертрана аж лоснився радістю. Це, певно, перша ніч за два тижні, коли він не буде самотньо мерзнути у квартирі.

— Прихопи з собою мітлу, коли йтимеш на кухню. — почувся з-за шафи м’який голос, а потім і гуркіт падаючих пляшок. — Бертране, що за хлів ти тут розвів? Замість відпочинку я тепер змушений це прибирати.

Той аж винувато застиг з мітлою. Неприємно, коли тебе вичитують, але Джон був правий, квартира справді скоріше нагадувала хлів. Скрізь валялися газети, недопалки, пляшки, брудний посуд. Бертран і справді не дуже переймався цим, але Джону була важлива чистота. Він завжди гидував повертатися в їхню квартиру саме тому, що, поки він був на чергуваннях, Бертран примудрявся зробити з неї смітник.

    — Пробач, я…

 З-за дверей показався не надто високий, пухленький чоловік з привітним обличчям.

— Ти що?.. — усмішка стала трошки ширшою. — Ні, не відповідай, я сам вгадаю. — Джон легенько постукував пальцем по губах. — Ти знову багато думав. Як там твоє навчання?

Бертран посилено вивчав брудну засмальцовану підлогу. Він уже декілька місяців не з’являвся в університеті. Тож довелося пробурчати собі під носа:

— Нормально. Я піду за водою, щоб вимити підлогу.

І простягнув мітлу Джону.

— Кинь це, вже пізно. — Джон подивився на годинник. — Вже майже північ. Зараз трошки зметем сміття на кухні, щоб поїсти по-людськи. З підлогою розберемось завтра, я якраз вихідний. Ти ж теж, здається?

—  Так,  — пригнічено відповів Бертран. — Я завтра ж все вимию з милом. І розгребу всі завали, які створив.

— Бертране… Не варто так перейматися, я допоможу. Все гаразд. —  почав Джон, легенько похлопавши друга по плечу. — Я приготував вечерю, ходім приберемся і смачно поїмо.

Кухня виглядала значно краще за холл. Схоже, Джон, аби приготувати вечерю, уже виніс більшість сміття. Здебільшого треба було підмести підлогу та вимити стіл, що вони і зробили. Джон швидко впорався зі своєю частиною і вже накривав на стіл, доки Бертран возився з мітлою.

— До речі, я заплатив і твою частину за квартиру. — вкрадливо почав Джон, намагаючись якнайменше зачепити його, проте не втримався від  шпильки. — Було б прикро втратити такого сусіда. Може наступний буде гіршим за тебе.

— Не думаю, що існують гірші, — хмикнув Бертран, — хіба такі, як ти. Я... Той… Дякую…

—  Пусте. Сідай їсти, бо ти, схоже, сьогодні не їв.   

Бертран хотів віджартуватися, проте шлунок зрадницьки скрутило. Тож він плюхнувся за стіл. Джон мав би бути не лікарем, а кухарем, настільки смачною виглядала їжа.

— Я знаю, що це не моя справа, проте так більше продовжуватися не може. — Бертран шумно видихнув, проте Джон зупинятися не збирався. — Ти мусиш знайти собі пристойну роботу. Бо я не можу весь час за тобою наглядати. Тож, якщо ти і цього разу відмовишся, — зазвичай м’який голос став крижаним, — Я напишу твоїм батькам!

Батько Бертрана геть не схвалював його способу життя. А якщо він дізнається про те, що той місяцями не буває в університеті, то взагалі забере його з Лондона і зачинить десь у котеджі в шотландських горах. Що ж, Джон вмів вибивати ґрунт з-під ніг. Бертран порожнім поглядом дивився на страви на маленькому столі. Чи варто було б повернутися до Шотландії і забути про свого візаві? Чи він хотів лишитися тут? Але чи це було бажання варте того, щоб стати констеблем у Скотленд-Ярді? Знадобилось більше хвилини, щоб вирішити.

 — Гаразд, але чи можу я бути помічником коронера?

— Гм… — Джон подивився на Бертрана зі складним виразом обличчя, накладаючи йому пиріг з нирками. — Я не думаю, що зможу про це домовитися. Зрештою, ти не маєш медичної освіти.

Бертран колупав свій шматок пирога. Що ж, це не буде такою вже проблемою. Це частина його обов’язків.

— Я сходжу післязавтра. — сказав він з набитим ротом. — Цікавий смак. Нові спеції?

Джон лише усміхнувся:

— Так, дуже особливі. Спробуй ще паштету!

Решта вечері пройшла доволі легко. Джон, домігшись свого і заманивши Бертрана на «пристойну» роботу, більше говорив про свою медичну практику і роботу патологоанатома. Так Бертран дізнався, що деякі з жертв Джека, яких він ховав власноруч, були знайдені. Проте Скотленд-Ярду не вистачило клепки, щоб зрозуміти, що це справа рук однієї людини.

 Зрештою, за два дні Бертран Тін став констеблем і отримав синю форму. Через два місяці він, використовуючи свої знання про жителів Вайтчепела, потрапив на очі серу Воррену і увійшов до кримінального відділу. Джон пишався ним безмірно і навіть завжди ночував вдома.

***

Весна і початок літа пролетіли майже непомітно. Елізабет, яка допомагала місс Хілл з найцікавішою частиною світського сезону, ледь помічала, коли закінчувався один день і починався інший. Зараз, в серпні, коли майже всі роз’їхалися в Бат, у заміські маєтки чи закордон, Елізабет нарешті могла перепочити. Літо в Лондоні не найприємніший час: спекотно, від Темзи жахливо несе і майже нічого робити. Проте Ліз любила саме цей період, бо можна було майже увесь час пропадати з Мері у парках. І влаштовувати там пікніки. Втім, вони також ходили у музеї чи до кафе. Інколи вони тинялися спорожнілою Белгравією, уявляючи, як стануть господинями в поважному домі. Порожні мрії, проте такі приємні.