Ми все одно продовжуємо намагатися

Вікман, якого зараз наполегливо тягли у провулок, мало що усвідомлював. Напиватися сьогодні він почав ще в обід, щойно закінчив обробляти тушу в м’ясній крамниці, і до вечора ледь тримався на ногах. Тому, коли його окликнув чоловік у чорному, Вікман навіть не був у змозі зрозуміти, чого від нього хочуть.  Начебто комусь зле. Треба ж допомогти. Такі правила. Чому йому не байдуже?

Дійсно, алкоголь пробуджує в нас найгірше і вбиває людяність. Містер Вікман міг вважати себе шанованим громадянином, міг вірити, що любить свою сім’ю, і навіть допомагати нужденним. Але це лише доти, доки він не приступав до віскі чи будь-якого іншого алкоголю. Тоді весь ореол благочестя зникав. І Вікман із певною байдужістю констатував, що йому огидні дружина й діти, що робота й громадська думка — нічого не значать, що він хоче лише більше випивки й зовсім інших жінок.

То чому ж він пішов за цією людиною в чорному? Що змусило його підкоритися залізній хватці? Вікман не знав. Лише розумів, що від неї виходила наполовину містична сила, ніби це сам Шахат спустився на землю, щоб зібрати врожай.

— Ви м’ясник?

Питання прозвучало дивно, але не для Джека, який уже три хвилини вів діалог у своїй голові.

— Що, вибачте?

— У вас фартух у крові. Тож я припустив, що ви м’ясник. Або хірург. Або вбивця. Що, втім, практично одне й те саме.

Він тихо розсміявся, вводячи містера Вікмана в ще більший ступор.

— То ви м’ясник?

Треба було щось відповісти. І спочатку Вікман мав намір саркастично зауважити, що він клерк, а блукати Лондоном у закривавленому одязі — його хобі, але холодний, колючий погляд чоловіка в чорному зупинив його.

— Т-так, я м’ясник. Працюю в крамниці на Чалман-стріт.

Бідний, бідний Єремія, він почувався наче на допиті в Скотланд-Ярді. Щоправда, інспектор Абберлайн, при всій його суворості й професіоналізмі, не зміг би зрівнятися з цим чоловіком. Погляд, яким він дивився на Вікмана, немов проникав у його душу й вишукував там найтемніші й найбрудніші закутки. Він змушував розповідати про все без приховувань. Змушував підкорятися.

Чоловіки все далі віддалялися в темні провулки, в яких полюбляли усамітнюватися повії. І не було жодної ознаки, що комусь погано: ніхто не кректав, не стогнав, не кликав на допомогу. У голові Єремії крутилася думка, що тут щось нечисто. Щось не так. Але під час їхнього короткого діалогу він не наважився поставити запитання.

Світла ставало дедалі менше, ніби його супутник шукав затишніше місце. Тривога почала потроху охоплювати Вікмана, витісняючи алкогольний дурман. Страх хвилями розходився по тілу. У горлі пересохло. Хотілося пити й кричати.

— В-ви казали, що комусь погано, але ми пройшли вже близько кварталу й нікого не зустріли.

Такого Джек точно не очікував. Зазвичай жертви йшли за ним слухняно, немов ягнята на забій. Це було навіть цікаво.

— Ви коли-небудь чули, як помирає людина? — у голосі Джека чулася мрійлива ніжність. — Чули, як душа покидає його тіло? Я чув, але ніяк не можу зрозуміти цей феномен. Я щоразу сподіваюся, що зможу розгадати цю загадку, але ніяк не можу знайти потрібну мелодію!

З кожним словом мрійливість зникала, і до кінця короткої промови Джек ледь не викрикнув від люті. Його дратували невдачі, його дратувало, що він не може знайти музику. Дратувало, що він не чує ту, найважливішу, деталь.

— Ви ненормальний!

Гримаса люті спотворила риси обличчя Джека.

— А що ви вважаєте більш нормальним? Бажання вбити дружину й трахнути власну дочку? Потік лицемірства щодня? Що з цього більш нормально?

Він все ближче й ближче підходив до Вікмана, аж поки не навис над його повним тілом.

- Welches davon ist normaler, Jude?*

Погляд випалював Єремію дотла. Він не міг відповісти на ці запитання. Усе водночас здавалося йому ненормальним і, водночас, цілком природним. Але те, про що говорив незнайомець, про музику смерті, явно було ненормальним. І від таких ненормальних треба триматися подалі.

- Я… Нічого з цього не є ненормальним, містере. Якщо…, — Вікман запнувся, намагаючись відвести погляд від очей, що наповнювалися кров’ю, — якщо нікому допомога не потрібна, я піду.

 І в цю мить вони обоє вже точно знали, що нікуди Вікман не піде. Джек нахилився в його бік і жорстко схопив Єремію за обличчя. У ніс одразу вдарив важкий солодкуватий запах. Він душив і викликав блювотні позиви. Вікман чудово його пам’ятав. Так пахне зіпсоване м’ясо. Це неминучий запах розкладу.

— То звідки ти взяв, що я ненормальний?

— Я… Ви…

Але Джеку вже не було цікаво слухати жертву.

— Навіть якщо це й так. Скільки людей у Лондоні здатні вловити цей звук? Я б посперечався, що, крім мене, існує лише одна людина з таким самим слухом, — він поглянув на Єремію. — Але я б не назвав нас божевільними. Ми вчені, ми мислителі, ми — майбутнє. А ви — лише збіговисько дурнів, позбавлених уяви. — Джек бачив, як по щоці м’ясника скотилася перша сльоза. — Ви жалюгідні лицеміри, що ховають свої справжні наміри під маскою благочестя. Ви боїтеся смерті й бажаєте її іншим. Ось ти. Ти ж щодня забирав життя інших. Чим ти кращий за мене? Чи вважаєш, що твій звук буде чистішим, ніж у свині?

Джек практично впав у екстаз. Які ж мелодії може породжувати жах, змішаний з огидою. Глухі удари серця змішуються зі збитим диханням. Він буквально міг відчути, як кров шумить у вухах жертви. Це було краще за Вагнера, краще за будь-який із вальсів Штрауса. Ця музика була його і тільки його. Тільки він міг нею керувати. Не стримавшись, Джек відкинув голову з напівзітханням-напівстогоном. Але Єремії вистачило й цієї миті, щоб нарешті почати щось робити.